КОЖНОМУ НАМАГАЮСЯ БУТИ ДОНЬКОЮ, ВНУКОЮ, ПОДРУГОЮ, ПОРАДНИЦЕЮ

1 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

– Наші дівчата-соцпрацівниці – це особливі люди, наділені надзвичайною чуттєвістю та неабиякою любов’ю до людей, до своєї справи. Будь-хто соцпрацівником не буде. Має бути покликання, – у цьому переконана директорка комунальної установи «Гуменецький територіальний центр надання соціальних послуг» Ольга ШЕВЧУК.
У першу неділю листопада в Україні відзначають День працівників соціальної сфери. Тому напередодні професійного свята «Подолянин» поспілкувався із фахівцями своєї справи, котрі у якості надання послуг задають тон усьому району, якщо й не області. Адже тут не лише двічі на тиждень соцпрацівники відвідують одиноких, а й мультидисциплінарна команда ремонтує будинки, шиє та лагодить одяг, пере, стриже, косить траву, рубає дрова та багато іншого. Жодного разу не чули нарікань на роботу соцпрацівників Гуменецької ОТГ. А всім же зрозуміло, що з людьми працювати важко, і всім не вгодиш. У чому ж секрет такої вдалої спів­праці з людьми, – пояснює Ольга Миколаївна:
– Ми намагаємося почути кожного, врахувати інтереси кожного. Люди бачать, що ми їх слухаємо, виконуємо їхні побажання, пропозиції. Йдемо на всі поступки. Адже навіть для тих категорій громадян, які не мають права на послуги соц­працівника, наші спеціалісти на­дають платні послуги. Звісно, мінімальні ціни ставимо. Але і нам доб­ре, і людям. Тому, завдяки спіль­-
ній співпраці, маємо гідні результати. Дуже багато залежить і від фінансування. Тому вдячні голові Гуменецької ОТГ Інні Абдулкадировій, депутатському корпусу за постійну допомогу та співпрацю. Основний тягар на наших бджілках-соцпрацівницях. Напередодні свята хочу відзначити кожну і подякувати кожній за їхню таку важку і необхідну роботу. А це Галина Шабага, яка обслуговує людей з Абрикосівки та Корчівки, Наталія Тімакіна (Великозалісся, Малозалісся, Киселівка), Інна Соловодова (Вербка, Привороття Друге), Людмила Кучер (Гуменці, Лисогірка), Світлана Стефанюк (Гуменці, Слобідка-Гуменецька), Галина Хім’як (Голосків, Улянівка), Інна Сімінська (Думанів), Наталія Шатковська (Залісся Друге, Дубинка), Надія Стрільчук (Колубаївці), Оксана Дороф’як (Нігин, Сахкамінь), Тетяна Петрованчук (Супрунківці, Тернавка), Ірина Воронюк (Пудлівці).

ПОДРУЖКА ДЛЯ ВСІХ

Саме з Іриною Вікторівною ми детальніше поговорили про будні соцпрацівника, роботу в період карантину. Поділилася жінка і секретом, як пропрацювати 14 років на такій відповідальній і важкій посаді та за всі ці роки не розлюбити своєї професії.
Не помилюся, якщо назву Ірину Воронюк подружкою для всіх. Адже навіть під час нашого інтерв’ю ми говорили години зо дві й на різні теми. Не змучується жінка розповідати про підопічних, їхні важкі долі. У словах відчувається неабияка любов і повага до стареньких. А слова підтверджує постійною опікою, пиріжками, які вдома пече для них, турботою та гарними справами.
– Хто крепко хворий – йду до них частіше. Хоча по графіку маю відвідувати двічі на тиждень, але розумію, що когось треба більше. Коли виліковуються, переходжу до звичного графіка, – пояснює співрозмовниця. – Графік роботи складаємо наприкінці місяця на наступний. Для себе роблю ще додатковий для тих людей, які гірше себе почувають. Намагаюся закупити товари для них, аби вистачило більше ніж на тиждень. Такі люди люб­лять, коли продукти в достатній кількості, вони тоді хоч за це не переживають. Їдемо з чоловіком на базу собі за харчами, закуповуємося і на них усіх. Кому хліб, булочки – замовляю окремо, безпосередньо в селі, аби свіжі були, молоко, м’ясо також беру в селі. Адже господарів, на щастя, маємо багато.
Буває, і городи підопічним засаджуємо, обробляємо. Але найбільше часу і мороки через оплату комунальних. Бо це книжки заповнити, оплатити, кому треба – замінити. Звичні структури для мого маршруту це РЕМ, газконтора, соц­захист – мене, напевно, там усі вже знають. Це ж і лікарів стосується. Бо то одного підопічного веду, то іншого.
І це не дивно, адже Ірина Вік­торівна опікується трьома десятками самотніх мешканців Пудлівців. Серед них як одинокі, так і пристарілі сімейні пари, рідні сестри. І в кожного свій характер, у кожного своя доля.
– Є такі, що забуваються. Але більшість дуже люблять точність: якщо в четвер маю бути на 12 годину, то не маю права запізнитися. Йду якось з автобуса до підопічної, затрималась хвилин на 20, а вона вже виглядала мене, вийшла за браму і плаче, – пояснює соцпрацівниця.
Попри хвороби та самотність, вони не відстають від життя. Люб­лять гарно одягнутися. Знають, що я постійно беру участь у виборах, питають: «Іро, а ти собі нову сукню купила? Ти ж на виборчій дільниці будеш працювати. Я собі, наприклад, перешила». А одна активістка моя, що не взяла і не поїхала декілька років тому до столиці? Я все село перешукала. Вже думала в поліцію звертатися, всіх родичів далеких на ноги підняла. А тут дізнаюся, що вона в Києві.
Дуже багато допомоги нашим підопічним надають працівники мультидисциплінарної команди. Терцентр заздалегідь попереджає, коли буде перукар, коли швачка, коли пральня. Я повідомляю своїх людей. Вони зносять усе, або передають мною, приходять на стрижки. Які фартухи ми для всіх наши­-ли, комусь із пальта безрукавку зробили, кому штани підшили. Замовлень дуже багато. Люди звикли до таких послуг, уже й не уявляють, як раніше жилося без цього.

КАРАНТИН НА ЖИТТЯ НЕ ВПЛИНУВ

На запитання про роботу під час карантину пояснює, що старенькі практично весь час живуть в умовах карантину, адже по продукти не виходять, комунальні за них оплачувала і раніше. На щастя, з транспортом і допомогою завжди підстраховує чоловік Микола.
– Господь дає здоров’я мені та підопічним. Але і заходів безпеки дотримуюся. Завжди заходжу в приміщення в масці. Якщо є мож­ливість не заходити до хати, то вішаю продукти на браму. Проте ж кожен хоче спілкування, аби жива душа зайшла до порожньої домівки, розрадила, розповіла сільські новини.
Згадує жінка і про те, як прийшла в таку відповідальну професію. За її плечима роки роботи в дитячому садочку, навіть
7 років працювала помічником комбайнера в період жнив, 20 років стажу в колгоспі в рільничій бригаді. Жінка звикла до важкої праці, бо росла без батька, мама двох доньок виховувала сама, тому, аби вижити, треба було працювати.
– Колишня Голосківська сільська голова Валентина Парова покликала мене на роботу соцпрацівницею. Коли хто знав про таке тоді в селі. Але пройшла співбесіду в управлінні соцзахисту. Спочатку була соц­робітницею у Голоскові, Улянівці, Цівківцях, Кептинцях, Пудлівцях. Боялася, як те все має бути, людей не знала. Але жіночка, яка працювала до мене, дала список не лише з прізвищами та адресами підопічних, а й прізвиськами, тобто, як називають людей у селі. Завдяки такій підказці, легше було і знаходити, де проживають підопічні, та й з ними самими спільну мову стало легше знаходити. Бо вже мали про що поговорити. Чоловік мій людей знав добре. Тому перезнайомилися і за 7 років роботи стали рідними. Підлаштовувалася під графіки автобусів, коли котрий куди їде, і за ними складала свій графік. Нині обслуговую лише Пудлівці.
Із гордістю розповідає Ірина Вікторівна про свою родину. Із чоловіком Миколою разом живуть уже 38 років. Народили і виростили 3 дітей.
Син Віктор нині працює в місті, а 2014 року добровольцем пішов в АТО, дочка Сніжана виховує двох хлопчиків, молодший син Назар працює у Поль­-щі. В роботі соцпрацівниці постійно допомагають чоловік і донька. Микола Костянтинович – справжній господар і майстер: комусь конвектор підключити, комусь щось завезти, полагодити – завжди перший.
– Конфліктів із підопічними, на щастя, ніколи не було, – продовжує співрозмовниця. – Часто чую докори, що, мовляв, соцпрацівники за одинокими доглядають, бо хочуть їхнє житло. Це не так. Хоча й пропонували мені підопічні свої хати, але я завжди відмовлялася. Бо не хочу зайвих пересудів.
Запитую, чи у круговерті буденних справ співрозмовниця знаходить час на хобі. Воно в неї дуже специфічне:
– Люблю свою корову Красулю, поратися в городі, а ще обожнюю пекти. Маю п’єц, в якому і струдлі, і пиріжки, і хліб гарний виходить. Правда, п’єц уже дуже старенький, хочу його перемурувати. А ще моя робота – це і є моє хобі, тому й працюю тут так довго та з ентузіазмом. По-іншому не вмію.
На запитання, що найважче у роботі, Ірина Вікторівна каже:
– Найбільш болюче, коли доводиться везти підопічних у будинок-інтернат. Везу, а серце розривається, реву всю дорогу. Якщо стан здоров’я підходить до лежа­чого, то доводиться оформляти в будинок-інтернат. І розумію, що там їм краще, що там спеціалісти обі­йдуть, вчасно нагодують, помиють. Добре їх усіх знаю, тому впевнена в них. Все ж звикнути до того, що людина їде в старості з рідного дому, не можу. Можливо, тому, що сама прикипаю до них душею. Кожному намагаюся бути донькою, внукою, подругою, порадницею.