ПРО ЛЮДЕЙ ВАЖКОЇ ПРАЦІ ТА СТАЛЕВИХ НЕРВІВ

15 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Найщиріше, найщедріше та найнеобхідніше свято – День працівників сільського господарства – відзначатимемо  15 листопада. Цього дня вшановуватимемо наших годувальників, людей важкої праці та сталевих нервів. Адже, крім того, що треба врожай закласти, виростити, молитися, аби погода сприяла та катаклізми не надокучали, то ще й думати, як продати вирощене. Бо зазвичай, коли є урожай, то немає на нього ціни. Аналогічна, а то й ще гірша ситуація з тваринництвом. Тому воно так і занепадає в наших краях. Якщо в інших країнах на допомогу фермерам приходить держава, то в нас господарі звикли розраховувати лише на себе. Спілкуючись із ними, в голову приходять пророчі слова Ліни Костенко: «Все менше рук, що вміють сіять хліб. Все більше рук, що тягнуть все у пельку». На щастя, велетів духу і праці Україна має ще багато. І напередодні професійного свята спілкуємося із представниками сільського господарства колись сусідньої Чемеровеччини, а вже нині – частини великої Кам’янеччини.

Масштаби їхніх господарств вражають, підходи до співпраці з пайовиками викликають захват, а за всією цією величчю – прос­ті трударі, які роблять усе можливе, аби розвивати свій край, допомагати селянам, покращувати інфраструктуру сіл. Йдеться про підприємства ПП «Україна-Агро 2С» та ПП «АВС – Агро», із керівниками яких – Олегом СКРИНЧУКОМ та Анатолієм АТАМАНЧУКОМ – поспілкувався «Подолянин».
Із ними говоримо про питання насущні: ринок землі, проб­леми, з якими стикаються аграрії, співпрацю із пайовиками.

МАЙСТЕР ПОЛЯ І СЛОВА

Олег Скринчук – вправний господар із династії хліборобів. Його батько Леонід Юрійович Скринчук – знаний на Чемеровеччині аграрій, який не одне десятиліття очолював одне з передових господарств України. Благородну справу батька перейняв і Олег Леонідович. Він – власник і генеральний директор підприємства «Україна-Агро 2С», яке створив 2009 року. Пам’ять про батька пильно береже не лише успішним продовженням його справ, але й благими ділами, зробленими в його честь: розвитком спорту, культури рідної Чемеровеччини.
За роки роботи Олег Леонідович напрацював для себе низку правил, головне серед яких – мати повагу до пайовиків, працівників, бо як ти працюватимеш із ними, таку і матимеш віддачу. Один же в полі не воїн. Хоча наш співрозмовник більше звик працювати в полі, все ж його по праву можна назвати митцем слова. Адже навіть у короткій розмові зумів передати всю суть своєї роботи, поглядів на життя. Не лише не відстає від новинок в забезпеченні технікою підприємства, а й свої досягнення вправно знімає та виставляє в соцмережах. Дух перехоплює від величних, створених ним сушильного та зерно­зберігального комплексів. Душа радіє, коли дивишся, як потужна сучасна техніка збирає золоте українське зерно. Масштаби, техніка європейського рівня, що, звісно, не може не тішити.
– Наше підприємство розташоване в селі Юрківці, обробляємо до 5 тисяч гектарів землі в таких селах Чемеровеччини: Юрківці, Бережанка, Залісся, Вишнівчик. Побудували власний сушильний комплекс, маємо і де зберігати зерно, – розповідає аграрій. – Придбали також набір потужної техніки: шість новеньких комбайнів фірми «Claas», 4 трактори: два гусеничні й два джондіри, два самохідні обприс­кувачі.
Усього на підприємстві працюють до сотні робітників. Люди в селі мають роботу і гідну зарплату.
А це надзвичайно важливо. Адже ми зуміли залишити їх удома, разом із сім’ями. Вони не подалися, як і більшість молоді, за кордон у пошуках кращої долі.
Робимо все можливе, аби пайовиків не образити. Виплачуємо власникам наділів на руки 10% орендної плати, а в рамках соціальних угод надаємо послуг від 500 гривень на гектар. У деяких селах і до 700 гривень виходить. У ці суми входить те, що безкоштовно воду качаємо, сміття вивозимо, городи оремо і культивуємо, ремонти робимо. За кошти господарства ми перекрили Будинок культури в Бережанці, відбудували дитсадок у Бережанці та Юрківцях, обгородили кладовища в цих селах тощо.
Спеціалізується підприємст­во на вирощуванні озимої пшениці, ячменю, озимого ріпаку, кукурудзи, соняшнику та сої.
Напередодні свята директор не дуже хоче говорити про проблеми, все ж нарікає на великі відсотки на кредитування, нестабільність цін. Адже одне – виростити врожай, а зовсім інше – продати його за відповідну ціну.
Щодо продажу землі в господарника з досвідом думка однозначна:
– Продаж землі потрібний, але тільки фізичним особам і з рук у руки. Продавати тим, хто проживає в селі не менше як 5 років, знає проблеми селян і вміло їх вирішує, а не просто десь колись там чув про них. Усе інше категорично заборонити.
Особливо розчулює вітання Олега Скринчука напередодні свята, одразу відчувається, що людина на своєму місці й точно знає ціну праці на землі:
– Із маленького хлібного зернятка починається потужність і сила нашої держави. Робота працівників сільського господарства – свята і благородна, вона безперервна, як саме життя. Бо один урожай у коморі, в засіках, а наступний уже стелиться зеленими рунами, першими паростками осінньої озимини… Нехай ці паростки будуть сильними, багатими. Буде урожай – буде й Україна!

КОЛИ ЗЕМЛЯ – ЦЕ НАЦІОНАЛЬНЕ НАДБАННЯ

Одним із найбільших і найрозгалуженіших аграрних підприємств Чемеровеччини по праву можна назвати ПП «АВС – Агро». Адже спеціалізується воно на вирощуванні чи не всіх притаманних нашому регіону культур. А ще тут успішно зай­маються тваринництвом – вівчарством і свинарством, навіть подумують про розширення масштабів. Директор підприємства Анатолій АТАМАНЧУК в аграрному бізнесі з 1999 року. За 21 рік багато чого дізнався, навчився. Досвід роботи є, вміння, навички є, тому й не боїться братися за будь-яку роботу, розвиватися та впроваджувати нові й нові види роботи.
– Вирощуємо ми пшеницю, ячмінь, сою, кукурудзу, соняшник. Овочів багато: капусту, столовий буряк. Займаємося типовими культурами для нашої зони, сіємо все, що росте в нас, – каже Анатолій Іванович. – Контракти підписані з державними установами, їх і забезпечуємо продукцією. Щоправда, цьогоріч щось дуже важко овочі реалізовувати. Скажімо, капуста дуже гарно вродила, а ціни на неї немає – за копійки віддаємо, а все одно немає де подіти. От так і живемо: виростити вміємо, а прода­ти – ціла проблема. Посій, підживи, хвилюйся, чи не засохне, не вимокне, чи град не поб’є, а потім думай, чи хтось купить.
Господарник зі стажем зізнається, що, попри величезний досвід роботи, знання, впровадження нових технологій, проблем в аграріїв менше не стає. Адже надто власники бізнесу під відкритим небом не захищені. Виживають, хто як може.
– Я вже мовчу про захист від природних катаклізмів, вже звикли розраховувати на себе, досівати, пересівати, якщо пошкодилися посіви. Держава зовсім не цікавиться нашими проблемами. Де ти візьмеш те насіння, яке воно, якої якості? Немає жодної державної лабораторії, аби перевірити, що ж саме ти купуєш, чи є шкідники в тому насінні, гарантії на нього ніхто не дасть. Величезна наша проблема державного рівня полягає в тому, що практично не маємо галузі насінництва. Всі сучасні сорти, які використовуємо, закордонні, немає жодного українського виробництва. Скільки ми говоримо, що пишаємося врожаями кукурудзи, соняшнику, пшениці, але без іноземних розробок не мали б усього цього. А дуже шкода, бо потенціал є.
Розповідає господарник і про співпрацю з пайовиками: їм видають 10% орендної плати. А також допомагають селам у рамках соцугод. Сюди відноситься і вивезення сміття, розчищання доріг, ремонт закладів інфраструктури. Орендує підприємство понад 2 тисячі гектарів земель у таких селах: Кугаївці, Слобідка-Смотрицька.
Крім цього, ПП «АВС – Агро» надає стабільні робочі місця понад сотні селян, а ще 40-50 працівників мають тут підробіток під час збирання овочів. Зар­платою не ображають, тому й тримаються люди роботи.
– Я не люблю фотографуватися, афішуватися, адже переконаний, що головні герої аграрної галузі – це прості трударі. Я пишаюся своїми працівниками, які гідно виконують роботу, попри труднощі, саме вони завжди на висоті – духу, честі й совісті. Приємно, що син Дмитро пішов моєю стежиною, працює заступником на ПП «АВС – Агро», – каже Анатолій Іванович. – Ми – єдине підприємство регіону, яке масово займається вівчарством. Маленькі овечки і баранчики так тішать своєю появою. Стільки радості від них, що ми, звиклі до важкої праці сільські люди, а все одно щоразу тішимося появі малечі. Переживаємо, коли хворіють, як зіницю ока, бережемо малят. Про дорослих, звісно, також дбаємо, але їм уже не таких пильний догляд потрібен. На щастя, змогли налагодити відповідний раціон і умови утримання для овець. Переважно го­дуємо продуктами, які вирощуємо самі. Овечки наші романівської породи. Вона славиться щільним шерстяним покровом, який дає відмінну вовну. Та й цінується м’ясо за смакові якості.
У галузі свинарства надаємо перевагу двом породам свиней – велика біла і ландрас. Це м’ясні породи, які гарно себе зарекоменду­вали.
Загалом тваринництво в нас на середньому рівні, але з наступного року, сподіваємося, вийдемо на вищий. Маємо всі умови для цього.
Повідав Анатолій Іванович і про своє ставлення до продажу землі. Він не перший рік в аграрному бізнесі, тому знає, про що говорить.
– До ринку землі ставлюся по-­різному. Якось воно не на часі в такий складний для країни період, коли на сході триває війна, економі­ка не вельми, то ще й почати продавати землю… Нею взагалі не варто торгувати. Це має бути національне надбання, а не продати її будь-кому. До такого розвитку подій я ставлюся вкрай негативно. Або як варіант – хай держава викупить і передає в оренду ефективним користувачам. Але тільки не іноземцям. Хоча це все мрії, зрозуміло, що господарів, які всі сили, досвід, знання вкладають у розвиток аграрного бізнесу, наших сіл, звісно, не питатимуть. На думку одразу спадають слова великого Тараса Шевченка із вірша «Розрита могила»: «Степи мої запродані жидові, німоті, сини мої на чужині, на чужій роботі». Хоча поезія написана 1843 року, проте нині вкрай ак­туальна.
Тому, зважаючи на всі ці чинники, святкувати нам не дуже весело. Лише коли всі усвідомлять, від президента і до пересічного містянина, що саме земля – наше найбільше надбання, наш скарб, то лише тоді матимемо толк у державі. Все ж надія на краще є. Гарних урожаїв усім нам, гідного став­лення до себе і до нашої годувальниці – землі.