Четвер, 28 Березня 2024 р.
11 Грудня 2020

ДРІБНИЦІ ВАЖЛИВІ: ПРО ПРИДОРОЖНІ ХРЕСТИ

Наприкінці листопада горіла, палала в найбільшій інтернет-спільноті міста (фейсбук-сторінка «Кам’янець-Подільський онлайн») дискусія про хрести, які з’явилися біля всіх в’їздів до міста. З’явилися, чесно кажучи, досить давно, але тема «дозріла» до публічного обговорення лише тепер. Що ж обурює багатьох містян, чому тема виявилася такою болючою і зібрала не одну сотню коментарів за лічені години? Давайте розбиратися.

ВАРТОВІ ДОРІГ, КРИНИЦЬ І ПЕРЕХРЕСТЬ

с.МаківТрадиція ставити придорожні хрести та «фігури» (скульптури святих) є загальноєвропейською. І на наших теренах вона давня і налічує багато сотень років – імовірно, з часів хрещення Русі. В описах мандрівників Поділлям, Надсянням, Буковиною, Покуттям, Волинню, Гуцульщиною та Галичиною згадки про хрести та скульптури трапляються принаймні з ХІХ ст. У статті Леоніда Маслова «Придорожні хрести північно-західної Волині», надрукованій 1937 року в кременецькому журналі «Церква і нарід», згадується, що на Поділлі в той час ще стояли хрес­ти, датовані 1470, 1550 та 1640 роками. Всі вони були чотирираменні, бо Україна запозичила так званий «грецький хрест» із Візантії. На монетах часів Володимира Великого є зображення князя у короні, яка завершена чотирираменним хрестом. Такі ж хрести розташовувалися на саркофазі князя та його дружини Анни в київській Десятинній церкві.
Найстаріші розп’яття виготовляли з дерева (саме таких усе ще багато на Гу­цульщині). Пізніше до дерева додалися камінь, а з середини ХХ століття – ще й залізо. Ставили їх як обереги, офіри (подяки Богу), «щоб подорожніх блуд не чіп­лявся» (як дорожні орієнтири), в сподіваннях покращити врожай, біля криниць та струмків, а ще в надії впоратися з частими епідеміями («Подолянин» навесні цього року уже писав про те, як бушував на Поділлі мор). Місцями обирали бе­реги водойм, роздоріжжя, старі історичні місця різного генезу. Наприклад, уже в наш час, у ХХІ столітті, на Чортківщині, неподалік від села Пробіжна, встановили чималу скульптуру Богоматері. Місцем обрали пагорб біля траси. Ймовірно, старі люди переповідали, що колись на пагорбі щось стояло. Таки стояло, тільки це був не релігійний символ, а знак поділу території: тут пролягала межа Подільського та Руського воєводств Речі Посполитої. Широко поширеною була традиція ставити хрести в пам’ять знакових подій. На правому березі Збруча збереглися чимало хрестів на честь скасування панщини австрійським імператором 1848 року. У нас схожий стоїть у Нігині, але датується, як пам’ятаємо з уроків історії, 1861 роком. У часи Першої світової з’явилися хрести, котрі ставила родина солдата, що пішов воювати, – в надії на його повернення додому живим і здоровим.
с.НігинСкільки було на Поділлі таких «малих архітектурних форм», можна побачити на правому березі Збруча, на Тернопільщині, котра під радянську юрисдикцію потрапила на 20 років пізніше за Кам’янець, 1939 року. Тут до цього часу на сіль­ських перехрестях, біля окремих садиб чи навіть посеред поля все ще зустрічаються чимало реліктів старовини. Фіґу­ра (коли ми говоримо про статую святого, ми пишемо це слово саме через «ґ») святого Йосипа стоїть при стежині, що веде від поля до села Дзвинячка Борщівського району. Неймовірно мила в своїй наївності статуя святої Теклі оберігає перехрестя у Чорнокінецькій Волі на Чортківщині. Мадонна з немовлям стоїть при автотрасі в селі Колиндяни, і на постаменті можна прочитати, що поставлена вона 1910 року. Таких прикладів у наших сусідів сотні, якщо не тисячі. Такими ж були і наші перехрестя та биті шляхи свого часу.
Доказ є і в Кам’янець-Подільському районі. Та ще й який – високомистецький! Між селами Абрикосівка та Калиня стоїть уже другу сотню років кам’яна фігура (тут без ґ) чоловіка у священницькому одязі. Це шанований у римо-католиків святий, чех Ян Непомук (Непомуцький). Для жителів сусідніх сіл він чомусь Іоанн Хреститель. За легендою, 1870 року скульптуру купив у Європі кам’янецький римо-католицький єпископ і привіз на Поділля на першому вантажному потязі до станції Волочиськ. Далі вже статуя мандрувала звичайнісіньким подільським возом. Не все у цій історії правда: 1870 року в нас не існувало римо-ка­толицької дієцезії. Царат скасував її 1866-го, приєднавши подільські пара­фії до волинських. Тож кам’янецького єпископа 1870 р. не існувало, а луцький єпископ навряд чи заморочувався б так із придорожньою фігурою у глухих провінційних Безнісківцях (так тоді називалася Абрикосівка). Тож за прегарною і майстерно виконаною статуєю все ж ховається якась таємниця – занадто високомистецька робота дисонує зі схожими наївними скульптурами Тернопільщини.
Відомо, що статуя Яна Непомуцена до революційних пертурбацій прикраша­ла і битий шлях від маєтку Потоцьких до лісу в селі Савинці на Ярмолинеччині.
Ця скульптура була старою – датувалася 1574 роком. Шкода, що до нашого часу не достояла.

РЕГІОНАЛЬН ОСОБЛИВОСТІ

с.СупрунківціАле ж чекайте, може заперечити хтось. Скульптури – це католицька традиція, а не православна. Не зовсім так. Скульптури – традиція радше європейська. Відсутність статуй у Росії пов’язана з геокультурними причинами: це і близькість до мусульманського світу з його забороною зображати людей, і відсутність майстрів високої кваліфікації, і дефіцит потрібних матеріалів тощо. Для православних Гуцульщини, Волині та Буковини скульптури були невід’ємною частиною придорожніх хрестів: невеликі вирізьблені фігурки з дерева прикрашали роз­п’яття в Карпатах та на Волині, на Буковині збереглася традиція вирізати фігури Ісуса і святих із жерсті та металу, а потім розфарбовувати їх.
с.ШатаваІ російська імперська, і радянська влада до придорожніх релігійних сим­волів ставилися агресивно. Вони знищувалися. Після антицарського польського повстання 1865 року влада заборонила ставити придорожні хрести взагалі: такої традиції в Росії не було, тому імперська адміністрація помилково вважала її католицькою. Правда, в поліських болотах та волинських лісах царських указів не дотримувалися – і старі хрести не зносили, а нові ставили. Найчастіше це були високі (до дев’яти метрів!) чотирираменні дерев’яні хрести, зовсім рідко траплялися шестираменні (з перемичкою зверху) і практично взагалі не траплялися восьмираменні. Одна з головних ознак волинських хрестів – прибиті до нього знаряддя розп’яття: молоток, спис, драбина і блискучі кружечки, що символі­зують 30 сріблеників. Часом ще бляшаний півник – символ невірності апостола Петра.
На Буковині дотепер у селах збереглася традиція одягати статуї Христа і Діви Марії та прикрашати хрести рушниками й коралями. Раніше це була жіноча традиція: уквітчувати та одягати придорожні фіґури бралися дівчата, які хотіли ви­йти заміж, чи жінки, в котрих було до вищих сил якесь прохання.
На Тернопіллі в середині ХХ століття радянська влада лютувала менше: чи то не хотіли зайвий раз дратувати і так не надто толерантно налаштоване населення, чи то таких МАФів було занадто багато – всі не знесеш. Та люди знали, що над старими розп’яттями та хрестами на­висла небезпека – і рятували їх, як могли. Ховали в лісах, закопували на городах, часом ставили на кладовищах. Коли Україна стала незалежною, багато з хрестів повернули на свої місця або відновили з нових матеріалів.

НАШІ ХРЕСТИ БЕЗ СКІСНИХ ПОПЕРЕЧОК

с.Чорнокінецька ВоляКам’янеччини цей процес практично не торкнувся. Але з перших років ХХІ століття почалася тенденція ставити хрести при в’їздах до населених пунк­тів. Подекуди, як у Китайгороді, їх на­віть прикрашають кольоровими стріч­ками – така мода прийшла на Поділля з Волині.
Що ж тоді не так із цими хрестами, чому народ обурюється? Річ тут не в релігійній толерантності (подоляки – одні з найтолерантніших людей у цілому світі, мабуть). Хоча так, у світській державі релігійні символи мають бути лише поблизу храмів відповідних конфесій, а не на в’їздах у міста. Справа у політичній та естетичній складовій нових хрестів.
Хрест товариства тверезості с.ВинятинціУ місті та районі мирно співіснують різні конфесії – ПЦУ, римо- та греко-католики, є на Поділлі й мусульмани з іудеями. Але встановленням хрестів зай­мається переважно лише одна з конфесій – РПЦвУ (стара назва – УПЦ МП). І ставить вона восьмираменні хрести. У фаховій літературі вони так і називаються – московські або російські.
Те саме відбувається і з верхами старих подільських храмів: високомистецькі ковані ажурні й прегарні чотирираменні хрести, що опираються на півмісяць, замінюють на куплену на Prom.ua чи інших інет-сайтах штамповку з дешевого нітриду титану. І штамповка ця вся восьмираменна. Чотири рамена чи вісім – здається, дрібниця. Та саме в таких дрібницях і ховається диявол. Засилля московських хрестів перекреслює нашу автентичну традицію, а Поділля мало гарні й красиві розп’яття. Основа у с.Татаріввигляді півмісяця трактується по-різному: хтось бачить у цьому символ перемоги над ісламом. Хтось – алегорію Діви Марії, культорологи скажуть про спрощене зображення листя аканта.
Професор Вадим Щербаківський, чи не найавторитетніший дослідник українських храмів, писав: «Хрести на київсь­ких церквах і на церквах усієї України не мали скісної нижньої поперечки, а мали її пряму горизонтальну. Часом вони її взагалі не мали. Отож, ні один грецький хрест не мав нічого спільного з московсь­кою формою хреста. Я свого часу об’їхав в Україні більше як триста церков і ні в одній церкві не бачив на престолі московського хреста… На церквах Києва та на сільських церквах цілої України я не бачив московського хреста зі скісним перехрестям».
Придивіться до хрестів на старих подільських цвинтарях – такі збереглися у Шатаві, Тинній, частково в Кадиївцях, Острівчанах та інших селах. Хрести там – так звані «козачі», які за формою нага­дують мальтійській хрест. Завжди чотири­раменні.
Люди, котрих обурює засилля московських хрестів на в’їздах у наші міста і села, найчастіше не мають богословської чи культурологічної освіти. Але достатньо простої спостережливості, щоб зрозуміти: ці хрести ставлять хрест на наших подільських звичаях. Їх не було.
А нині вони скрізь. Ще один символ окупації, боротися з котрою, на жаль, до­ведеться ще й нашим дітям, якщо не буде чіткої проукраїнської політики держави.

Ірина ПУСТИННІКОВА.