КОЛИ ЗАМІСТЬ РОДИНИ – НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

– Ми – здорові, активні люди, повинні брати приклад із дітей з інвалідністю – їхньої любові до життя, підтримки один одного і вміння не падати духом. Відзначаючи гарні новорічні свята із найріднішими, найближчими, я подумки весь час поверталася до них – студентів Подільського спеціально-реабілітаційного соціально-економічного коледжу. Чимало з них – сироти, і от, провівши дитинство в інтернатах, скуті букетами невиліковних хвороб, нині вони знаходять у собі сили радіти життю, вчитися жити повноцінно, наскільки це можливо, і навіть займатися благодійністю. При тому, що транспорт місцевий для них не підлаштований, як і більшість магазинів, на свята, канікули, локдаун чи карантин вони банально не мають до кого поїхати, але по­при все власним прикладом вчать усіх нас любові. Приємно, що й наставники з навчального закладу не лише навчають цих дітей, а й замінюють найрідніших.

Аби розповісти про таку життєву ситуацію, до нашої редакції завітала Оксана Олійник, яка є головою громадської організації, що опікується соціально-­правовим захистом матері й дитини.
Поспілкуватися зі студентами та викладачами, розпитати, як проводять вони свята, карантин та локдаун, вирішив і «Подолянин».

– У нашому навчальному закладі здобувають освіту понад три десятки сиріт, позбавлених батьківського піклування, а скільки ще соціальних сиріт, які ніби й мають батьків, але ті про них згадують нечасто, – розповідає в.о. начальника реабілітаційного управління коледжу Ольга ШМОРГАЛ. – Ті, які мають батьків чи опікунів і можливість до них поїхати, пороз’їжджалися на свята, а 22 студенти, практично всі сироти, залишилися. З них 9 – на візках, решті також самотужки важко пересуватися, але всі вони – бійці по життю і не дозволяють один одному падати духом. Проживають у гуртожитку і 12 сиріт з Олежківського інтернату. Звідти маємо студентів із найважчими діагнозами. Живуть практично постійно в гуртожитку, бо не мають рідних. У минулі роки їхали в інтернат в Олежки, де виросли, бо там їхні вчителі, наставники. Цьогоріч через карантин навіть туди не поїхали. Але наші працівники зробили все, аби вони комфортно себе почували.
– Я вперше в житті варила борщ, сама нарізала буряк, капусту, – ділиться враженнями студентка Катя, – і, знаєте, мені сподобалося. Свята ми відзначили не лише в теплі, разом із найближчими друзями та улюбленими наставниками, але й з новими навичками.

Як працівники, так і студенти з любов’ю розповідають, як разом варять борщі, супи, печуть піцу. Хоча важко, але діти конт­ролюють кожен процес у приготуванні. Адже їм спочатку показують, а згодом треба буде куховарити самотужки. Їх максимально адаптують до життя, вчать правильно розподіляти кошти, прибирати. А свята відзначили таки в сімейному колі, бо заміняють одне одному найрідніших. Директор закладу, куратори, вихователі – це також частинка родини. Адже ці люди не ставляться до своєї роботи як просто до заробітку грошей, це їхнє покликання.

– Карантин карантином, а всі ми разом зі студентами по-іншому не можемо, – продовжує Ольга Іванівна. – Відділ психологічної допомоги працює, за потреби психолог прийде і після робочого дня. Керівник психологічної служби – Наталя Сторожук. Студенти її дуже люб­лять, а один із них – Володя Шевчук – навіть захотів, щоб вона стала його хрещеною матір’ю. Цілодобово в закладі є вахтери, працює медичний пункт.
Різні ситуації трапляються, але робимо все можливе, аби діти якомога менше розчаровувалися, тому психологічно працюємо на випередження. Скажімо, досягнувши повноліття, сироти починають шукати батьків, вони хочуть тепла і
ласки, натомість не завжди отримують бажане, часто від них відмовляються вдруге, зраджують. Але вони не втрачають любові до життя.
Скажімо, наша візочниця сирота Ауріка вишиває, робить при­краси з бісеру, замовляє різноманітні набори-мозаїки і створює кра­су. А Катя, в неї схожа доля, танцює на візку, малює картини. Роботи навіть продають, а кошти спрямовують на благодійність. Троє наших дів­чаток входять до паралімпійської збірної, грають у сидячий волейбол. Їздили до Туреччини на змагання. Вони не сироти, але в гуртожитку також прак­тично на всіх канікулах, бо мусять проводити тренування. З ними постійно займається тренер Ольга Погорецька. А які успіхи в Кирила Богданюка, він – наш випускник і працівник, має свою студію ен­каустики. Це мистецтво малювання праскою. Візочники Коля, Ваня і Ауріка грають у гру боча. Директор нашого коледжу Мар’ян ТРІПАК побудував спецмайданчик для неї.
Маємо ми і благодійників, вони не афішують своїх імен, але зав­жди допомагають як подарунками, так і необхідними для студентів речами. На щастя, вдалося отри­мати для студентів і якісні сучасні візочки, підлаштовані виключно під дитину.

Поспілкувавшись зі студентами, а також викладачами Подільського спеціально-реабі­літаційного соціально-економічного коледжу, розумієш, що добро є на світі. А діти з інвалідністю – це нормальні люди, котрі, як і всі, хочуть добра, вчаться жити, створювати сім’ї, хоча багато хто з них навіть не знає, якою має бути та справжня сім’я.