Середа, 14 Квітня 2021 р.
19 Березня 2021

ПТАХ, ЯКИЙ ТАКИ ВИЛЕТІВ ІЗ В’ЯЗНИЦІ

«Я не визнав і не визнаю себе винним. До самої смерті я буду стояти на обороні правди від брехні, чистих людей від убивць, Ісуса Христа від диявола», – саме такими були завершальні слова поета і громадянина Василя СТУСА під час розгляду останньої судової справи проти нього 1980 року.

Вахтанг КіпіаніДізнатися детально про цю справу, останні п’ять років життя поета, прочитати свідчення, судові вироки стало можливим завдяки істори­-
ку, журналісту, головному редактору «Історичної правди», першому лауреату премії Гонгадзе Вахтангу КІПІАНІ, який уклав збірку документів з архіву колишнього КДБ УРСР «Справа Василя Стуса».
У 686 сторінок автор поміс­тив низку судових докумен­-тів, а також декілька статей і спогадів про дисидента, знищеного безжальними жорнами радянської системи. Власне ця книга сьогодні є ще од­нією інтелектуальною зброєю, яка допомагає долати «руський мір». І навіть попри заборону суду розповсюджувати надрукований тираж книги, «Справа Василя Стуса» швидко розлетілася по всій Україні.
Минулої п’ятниці, 12 берез­ня, Вахтанг Кіпіані з презентацією прибув і до Кам’янця-Подільського, де провів зустріч у стінах К-ПНУ ім.Івана Огієнка. Через карантинні обмеження не всі охочі змогли потрапити на захід, але зустріч транслювалася в соцмережах. Загалом на Хмельниччині автор провів два дні та п’ять зустрічей у Хмельницькому, Красилові, Волочиську, Дунаївцях та Кам’янці. Запросила його на Хмельниччину депутатка обласної ради Аліна Коваль. Гос­тя радо зустріли студенти і викладачі національного університету. На згадку про заклад, який, до речі, Вахтанг Кіпіані відвідує вже вдруге, ректор університету Сергій Копилов подарував книгу про історію цього вишу.
Як тривала робота над книгою, про що розповідали люди, які знали Стуса, які нотатки поета вперше і востаннє вдалося винести із табору на Уралі, та який документ залишає нам загадку про Стуса, – про це та інше можна було почути з вуст автора.

ВІДКРИТІ АРХІВИ ОГОЛИЛИ СТРАШНУ ПРАВДУ

Ректор університету Сергій Копилов вручає книгу про історію К-ПНУ Вахтангу Кіпіані– За останні майже 30 років незалежної України це вже друга книжка, яку нинішній народний депутат та колишній адвокат Стуса Вік­тор Медведчук намагається заборонити. Це означає, що для нього ця людина є мозолем, – вважає Вахтанг Кіпіані. – «Історична правда» вже випустила 7 книжок, ще три готуємо до друку. Наша місія – через книжку розповідати історію, яка важлива для громадян, яка робить українців кращими громадянами. Василь Стус був дуже добрим громадянином, але Бог йому дав нагоду жити в той час, коли всі його чесноти громадянські були не­потрібні, шкідливі та небезпечні для тієї комуністичної радянської держави. Книга показує, як одна людина може вчинити опір великій системі та як вона фактично перемагає цю сис­тему. Стус не єдиний, хто пішов із життя з примусу комуністичної системи в останні роки існування радянської влади. Можна згадати Валерія Марченка, Олексу Тихого, Юрія Литвина та інших, яким втяли віку тільки за те, що були добрими громадянами України, хоча держави й не було, але нація була.
Як зізнається автор, ідея написати книгу з’явилася тоді, як до його рук потрапили оцифровані документи останньої справи Стуса. Це було можливим після 2015 р., коли архіви КДБ стали відкритішими і доступнішими:
– Я прочитав ці шість томів, декілька тисяч сторінок, і в якийсь момент прийшла думка, що варто з усього цього зробити один том, який би пролив світло на останні 5 років життя Стуса, останній суд, слідство, табір, смерть і посмертну славу. Відповідно 90% книги – це документи з архіву. 10% книги – пуб­ліцистичні, журналістські текс­ти, спогади, які розповідають про різні аспекти життя Стуса в останні 5 років. Тут не йдеться про поезію, про першу справу січневого погрому 1972 року. Починається історія з його повернення до Києва після ув’язнення, як він вписався в боротьбу Української Гельсінської спілки, яка за роки існування нараховувала лише 41 людину з понад 50 млн українців. Він не має права на професію, за останні 20 років життя в Радянському Союзі не бу­ло надруковано жодного рядка за його підписом. Його вбили як літератора задовго до фізичної смерті, він не може знайти роботи, але коли бачить початок переслідувань українського поета Миколи Горбаля, якого звинувачують не в політичній діяльності, а в спробі згвалтування, не може залишитися осторонь, пише листи до прокуратури, суду.

ХТО СТАВ НА ЗАХИСТ СТУСА?

Але 13 травня 1980 р. Василь Стус і сам опиняється на лаві підсудних. Йому закидають антирадянську діяльність. Прикро, але коли Стуса арештували, не знайшлося жодної людини, яка б стала на його захист. Усіх, хто міг би це зробити, за словами Вахтанга Кіпіані, радянська влада вже арештувала. Єдиний голос прозвучав із Москви, де мешкала дисидентка родом з України Мальва Ландо. Згодом не побоялися свідчити на користь Стуса літературознави­ця Михайлина Коцюбинська та Світ­лана Кириченко, яка є дружиною політв’язня і сама політ­ув’язнена. Під час судового засідання Михайлина Коцюбинська позитивно охарактеризувала Стуса, і коли він скористався можливістю, запитав: «Свідок Коцюбинська, чи відомо Вам, що присутній у цьому залі начальник слідчого ізолятора побив мене?». На що жінка відпо­віла:«Мені невідомо, що до Стуса застосовували фізичні тортури, але якщо це каже Стус, то це правда». Не побоялася відкри­то говорити і Світлана Кириченко: «Я не буду відповідати ні на які запитання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних». І це не боїться казати радянська людина в час всесилля андропівського КДБ. Стус чує ці єдині слова на свою користь.

ОСТАННІЙ, ХТО БАЧИВ СТУСА ЖИВИМ

Серед сотень судових сторінок неймовірно щемливими є живі спогади тих, хто особисто знав Стуса. Зокрема, колишній політв’язень Василь Овсієнко на­писав про три ключові версії смерті поета: серце, самогубст­во чи вбивство. Кожна має власний аргумент на свою користь, але доки архіви КДБ не будуть повністю відкриті, правдивої відповіді ми не знатимемо.
Цінне й інтерв’ю російського політв’язня Леоніда Бородіна, котрий останнім бачив Василя Стуса живим.
– Я їздив до нього в Москву, – розповідає Вахтанг Кіпіані. – За поглядами він – російський націоналіст. Зазначив, що їх навмисно посадили зі Стусом в одну камеру, щоб один одному горло перегризли. Але вони домовилися про політику не говорити. Бородін якнайкраще говорить про Стуса. Коли за українцем прийшли, він виходив із камери, як згодом з’ясувалося, назавжди, але у дверях Стус сказав Бородіну: «Объявляю голодовку». «Какую?» – перепитав Бородін. «До конца»…

ЩО ВДАЛОСЯ ВИНЕСТИ З ТАБОРУ?

Ще одне важливе джерело, яке проливає світло на останні дні Стуса, – нотатки «Із таборового зошита».
– Це фактично 12 окремих блогів, між собою не пов’язаних. Це все, що встиг написати Василь Стус, ховаючи, як колись Шевченко, захалявну книжечку. Написане він переховував у робочій камері, бо постійно були обшуки, але зміг написати цих 12 фрагментів на технічному промасленому папері, бо іншого не було. В книжці поміщено оригінальний розмір – це маленький клаптик із дрібним почерком. Написане скручувалося, запаювалося в целофан, і так мало шанс потрапити на волю. Попри принизливі обшуки, документ вдалося винес­ти завдяки литовському партизану Балісу Гаяускасу, який передав їх під час побачення своїй дружині Ірен. Виявляється, в історії цього табору особливого режиму в с.Кучино Пермської області це єдиний документ, який вдалося винести на свободу, – каже автор книги.

ДОКУМЕНТ, ЯКИЙ ПОКАЗУЄ ТРАГЕДІЮ ЛЮДИНИ

Журналіст-дослідник зізнається: чим більше знайомиться зі Стусом, його судовою справою, тим більше запитань виникає. Скажімо, особливу увагу зосередив на документі, вмі­щеному в справі 1980 року, але який стосується судової розправи над Стусом 1972 року.
– Для чогось включили документ, який фактично є покаянним листом, – каже Вахтанг Кіпіані. – Невідомо за яких обставин: чи примусили його, чи поставили ситуацію так, що Стус змушений був писати пояснення, що він не погоджується з тим, що на Заході видано його книжку «Зимові дерева». На форзаці книги написано, що вона вийшла у видавництві «Література і мистецтво» в Брюсселі 1970-го. Це вигадане, фейкове видавництво, його не існувало. Насправді збірка вийшла в бандерівській друкарні в Лондоні. Саме тут її дефакто на­друкували, і КДБ це знав. І вони поставили перед митцем вимогу, чи якимось чином підвели, що він написав: «Я – советский литератор, не националист, никогда им не буду». Щоправда, деякі колишні дисиденти і дослідники вважають, що Стус цього не робив. Інші кажуть, що за певних обставин міг таке зробити. Але для мене є загадкою, чому КДБ це не використав? Але світ не був обдурений покаянними заявами.

СТУС УЗЯВ НА СЕБЕ РОЛЬ МОВЧАТИ

Ще один епізод із життя Василя Семеновича дослідник знайшов в Інституті літератури у фондах – невеличкий клап­тик, у якому поет пояснює роботодавцям, чому не був на політ­інформації. Пише російською: «Я не был на политинформа­ции, потому что был у зубного врача».
– Чому пише російською, хоча розмовляв українською? Напевне, тому, що зневажав цю систему, мовляв, хочете – маєте, – продовжує Вахтанг Кіпіані. – Цей документ показує, що ця людина точно не із бронзи, він живий. Під час останнього слідства веде себе як військовополонений. Стус взяв на себе роль мовчати, не свідчити, не опускатися до ворога, він його зневажає, натомість вимагає справедливого правосуддя, присутності міжнародних правозахисників.
Кам’янчани поцікавилися, як склалися стосунки дослідника Кіпіані та сина Василя Стуса Дмитра, який нині підтримує батькового «ката-адвоката» Вік­тора Медведчука:
– Я з Дмитром знайомий із початку 90-х років, – пояснює Кіпіані. – Їздили в табір на Урал, де загинув його батько. Там навіть робили слідчий експеримент, чи справді нари могли вбити Стуса. Це одна з трьох версій смерті ув’язненого. Справді, якщо 100-кілограмові нари відпустити і не тримати на руках, можуть вдарити по шиї й завдати смертельного удару.
Коли завершував роботу над книгою, зателефонував Дмитру, аби отримати дозвіл на друк таборових нотаток. Він дав згоду. Коли книга вийшла, я йому її подарував. Але коли побачив, що під час ефіру на одному з медведчуківських каналів Дмитро привселюдно назвав книгу політичною, написаною під вибори, і скільки вже можна того Медведчука згадувати, адже Стуса не можна було врятувати, – відверто був шокований. Цікаво, чи Дмит­ро прочитав книгу? Бо я не кажу, що Медведчук міг врятувати Стуса. Я пишу, що Медведчук, як і будь-хто інший, врятувати його не зміг би, але біда в тому, що він його взагалі не рятував. Хоча, як адвокат, мусив би це робити.

БІЛЯ СТУСА ОПИНИВСЯ НЕВИПАДКОВИЙ ЧОЛОВІК

Вахтанг Кіпіані стверджує, що Медведчук невипадково опинився біля Стуса як захисник. Окрім Василя Семеновича, він «захищав» ще декількох дисидентів.
– На той момент 25-річний Медведчук, без сумніву, – співробітник спецслужб, залежний від системи, «шістка системи». Тому реакція його на цю книгу, суд, намагання закрити рота цілком зрозуміла. Біля Стуса опинився невипадковий чоло­вік, – каже автор.
Нагадаємо, що книга «Спра­ва Василя Стуса» в незалежній Україні опинилася на лаві підсудних. Торік у вересні Віктор Медведчук подав позов на Вахтанга Кіпіані та видавництво «Віват» до Дарницького суду м.Киє­ва, в якому вимагав визнати де­в’ять епізодів недостовірними і такими, що порушують його «осо­бисті немайнові права».
Суд частково задовольнив судовий позов, але крапку і досі не покладено.
«…Цей процес від самого початку за всіма ознаками не мав правових перспектив. Бо не можна встановлювати історичні факти у суді. Не можна переписувати минуле. Не можна забороняти висвітлювати теми, які хвилюють суспільство. Спроба видалити певну інформацію або обмежити доступ до неї призводить лише до її поширен­ня – ця істина відома як ефект Стрейзанд. Після судового позову наклади «Справи Василя Стуса» зросли в багато разів, – написав Вахтанг Кіпіані у передвступі до книги.
До речі, за словами автора, його книгу читають правозахисники, співробітники СБУ, прокуратури, правоохоронних ор­ганів. І один його знайомий із прокуратури зазначив, що під час читання звернув увагу, що й досі в незалежній Україні вони використовують у судових справах шаблони ще з радянських часів. Змінюються лише прізвища та номери справ.

ВІДДУШИНА – ПТАХИ

Вахтанг Кіпіані зізнався, що зі шкільної парти мріяв стати орнітологом, однак 1988 р., після перегляду однієї з телепередач, де студент-історик розповідав про сталінські репресії, тисячі репресованих та розстріляних, відсунув птахів на хобі та вступив на істфак до Миколаївського державного педінституту.
– Птахи залишилися красивою метафорою. Але днями після дов­гих сподівань я таки потрапив до Рахнівки, де народився Стус. Сфотографувалися біля стели, а далі просіка вела до села. Так-от, щойно ми повернули на неї, як злетів птах канюк і супроводжував нас до самої Рахнівки. А на туї під школою імені Василя Стуса в його рідному селі живе вухата сова. Я не вірю в містику. Але одразу згадалася остання рукописна збірка Василя Стуса «Птах душі», якій так і не вдалося вилетіти через в’язничні грати, – додав дослідник.