У ПЕРЕДДЕНЬ ТЕМАТИЧНИХ СВЯТ: ПОЖЕЖА В БАГОВИЦІ

Все, що сталося ввечері 16 квітня 2021 року в Баговиці, на сайті Державної служби України з надзвичайних ситуацій описано стисло:

«16 квітня, о 20.51, до Служби порятунку 101 надійшло повідомлення про пожежу дерев’яної церкви в с.Баговиця Кам’янець-Подільського району. Негайно до місця пожежі було направлено чергові караули надзвичайників 2 Державного пожежно-рятувального загону. На час прибуття перших підрозділів вогонь уже повністю охопив будівлю церкви, та горіння відбувалося на площі майже 180 кв. м. Загоряння на площі 180 кв. м вдалося ліквідувати. Причину пожежі наразі встановлюють фахівці. Травмованих та загиблих на місці події не було. Всього для ліквідації пожежі було залучено 15 надзвичайників і 5 одиниць пожежно-рятувальної та спеціальної техніки».

НА ЗГАРИЩІ

…Дорога на Баговицю – з де­сяток прикрих кілометрів маневрування між вибоїнами. Від другої автобусної зупинки (їх у селі декілька) до місця пожежі недалеко. За церковною брамою – згарище, на котрому, як мурашки, працюють кілька десятків людей. Якби ми приїхали на декілька годин раніше, застали б закіптявілий скелет храму: він перестояв страшну ніч. Розбирати його почали вранці 17 квітня. Зараз уже по обіді. Стін немає, лише залишки підлоги та фундаментів.
Тихо працюють літні чоловіки, немолоді жінки, мами з дітьми. Хтось дістає з попелу металеві предмети і несе їх до почорнілих дзвонів на вкритій плиткою доріжці. Там уже лежить розбитий, темний найста­ріший дзвін. Він був зі сплаву міді, коли падав із дзвіни­ці – розколовся. Внизу ще читаєть­ся фрагмент напису: «средст­ва прихожан весу 12 п 1 ф». Це майже 200 кілограмів.
Хтось бензопилою ріже чорні дубові колоди, щоб їх можна було транспортувати до інших, складених праворуч від храму. Хтось топче почорнілу підлогу: вона ще подекуди тліє, від дощок піднімається білий дим. Хтось знайшов обгорілу церковну книгу, товсту колись, і ставить її з іншого боку від згарища. Назви вже не прочита­ти, сторінки розсипляться попелом від дотику руки. Серед уламків іконостасу – рами від ікон, самі ж вони всі згоріли. Частково вціліла лише одна. Фрагменти рук, ніг, унизу глечик і таз із водою – здається, Різдво Діви Марії. Саме такий титул носить і дерев’яна церк­ва у Баговиці. Носила. З вечора 16 квітня 2021 року – вже минулий час.
Священник тут же. Такий же чорний від розпачу, як балки обгорілої церкви. Спочатку погоджується розповісти ситуацію, але далі махає рукою і відмовляється. Стрес, нерви, шок. Поруч – мовчазна дружина. Спостерігають за людьми, часом стиха говорять з кимось із селян. Розповісти, що ж сталося 16 квітня, напередодні Дня пожежника і за два дні до Дня охорони пам’яток та визначних місць, береться педагогиня Надія ПАВЛЕНКО, парафіянка церкви. Плаче: навіть у війну храм вистояв, навіть у радянський час діяв – один такий на всю околицю. 2020 року на кошти місцевих жителів сільську святиню повністю відремонтували. А тепер… Невдовзі пані Надія трохи заспокоюється і розповідає, що ввечері 16 квітня у храмі ще правилося: було соборування. Після 19-ї години священник вимкнув світло, замкнув двері та вийшов із храму. Близько 21-ї, як стемніло, запалав при­твор. Опівночі церква згоріла.
Ніхто нікого не бачив: біля церкви небагато хат. Траву не палили. Свічок запалених не за­лишали. Проводка була повністю відремонтована торік за всіма правилами. Пограбування? Та там і грабувати особли­во нічого: декілька років тому церкву вже обікрали. Двері у святині, що згоріла, були зачинені.
Запитую, яка ситуація в селі зі ставленням до релігії та конфесійної належності храму (тут молилася громада РПЦвУ). Жінка напружується: «Ми свою церкву розкольницькою не вважаємо! І священник у нас чудовий, добрий. Скільки людей тут вінчалися, скількох відспівали!». Потім уже спокійніше додає, що жодних особливих конф­ліктів у селі на релігійному грунті немає.
Коли люди побачили вогонь, забили на сполох і подзвонили на 101, відразу просили вислати дві машини: дерево горить швидко, один екіпаж міг би не впоратися. Прибула пожежна. Одна. Люди сподівалися, що вдасться локалізувати пожежу в притворі (так у православній архітектурі називається низьке крите передсіння храму, перше від вхідних дверей). Тоді вдалося б не пустити вогонь до цент­ральної частини споруди, до вівтаря. Але в першого екіпажу не вистачило води. Вогнеборці поїхали по нову порцію, а селянам кожна хвилина очікування здавалася віч­ністю. Пожежники повернулися, відразу декілька екіпажів взялися за роботу. Та було над­то пізно: врятувати храм не вда­лося.
І пожежники, і селяни підозрюють, що це був підпал. Ви­сновків спеціалістів із цього при­воду поки немає.
Що далі? Пані Надія твердо каже: «Будемо будувати! Правда, меншу: в селі залишилося не так багато жителів, багато хат куплені як дачі, тож великий храм Баговиця і не потягне».

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Документи фіксують, що церк­ва в Баговиці, відомій своєю переправою через Дністер, була вже у XVI ст. Щоправда, в іншому місці. А вже на теперішньому в 1741-1748 рр. звели новий дерев’яний уніатський храм. Хоч парафія була скромна, у візитації 1748 р. церква описана як «велична». Коли Поділля віддали Російській імперії, церкву насильно перевели у православ’я. 1875 р. стару подільську святиню на мурованому підмурку розібрали. Матеріал пішов на огорожу цвинтаря, а новий дерев’яний храм у синодальному стилі, характерному для середньої смуги Росії, почали зводити 1864 р. Юхим Сіцінський наводить її розміри: висота – 5 сажнів, довжина – 6, ширина – 3.
Церкву в Баговиці досліджував свого часу кандидат історич­них наук, провідний науковий співробітник музею-заповід­ника Ігор СТАРЕНЬКИЙ. Запитуємо в нього про історію та долю храму:
– Знищення пожежею Різдво-­Богородицької церкви в с.Баговиця стало непоправною втратою для всієї історико-культурної спад­щини України, – каже науковець. – Зведена вона у 1864-1868 рр. за перебування на посаді священника Івана Угриновича. Це храм так званого синодального типу. Збудований він за типовими зразками, затвердженими в Російській імперії для будівництва на українських землях, які були зведені в спеціальні атласи. Прототипом виступала російська церковна архітектура. Ще Юхим Сіцінський 1904 року писав: «Нові церкви нерідко будувалися не за давніми зразками, а шляхом запозичення проектів російських церков, не властивих нашому регіону». Однак незаперечним залишається факт, що Різдво-Богородицька церква була рідкісним для нашого часу на території Поділля дерев’яним типом храмів, яких на півдні Хмельниччини нині можна перелічити на пальцях, адже сакральні споруди масово знищувалися в період войовничого атеїзму, а пізніше через безгосподарність. Баговицькій церкві пощастило зберегтися до початку 2020-х рр. майже в автентичному вигляді. Незважаючи на те, що архітектура храму була запозиченням, вона репрезентує нам сторінки історії наших земель ХІХ ст. і була частиною історико-­культурної спадщини українців. Наш регіон характеризується полікультурністю та поліетнічністю. Тут представлена архітектура Великого князівства Литовського, Королівства Польського, Речі Посполитої, Османської імперії, Російської імперії. Але, незважаючи на це, всі споруди є історико-культурними цінностями українців, адже зводилися українцями і роз­ташовувалися на теренах нашої держави. 28 лютого 2013 р. Наказом управління культури, національностей і релігій за №65 храм включено до «Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини Хмельницької області», однак отримати офіційний статус пам’ятки архітектури так і не судилося.

Ірина ПУСТИННІКОВА.