Середа, 28 Липня 2021 р.
23 Квітня 2021

«Я ПАМ’ЯТАЮ… Й ПАМ’ЯТАТИМУ ДОВІКУ»

Весна, тепло, субота, сонце світить, люди йдуть на природу, в ліси, парки, на річки, пораються на городах. Я того дня активно працював по господарству, мої донька та син гралися в пісочницях, каталися на гойдалках, життя цвіло сповна. Але це життя вже було заражене… Владі не потрібно було мовчати і приховувати. Треба було хоча б сказати, мовляв, обмежте перебування на свіжому повітрі. Хоча б коли пройде радіоактивна хмара. Але цього нам ніхто не сказав, уся інформація була закритою. Хто жив ближче до атомної, за чутками міг дізнатися, що трапилося.
А в далеких селах ніхто й не здогадувався, що сталася аварія, – так згадує злощасний день 26 квітня 35 років тому чорнобилець, колишній житель зони відчуження, евакуйований до Кам’янця-Подільського Сергій ЛЕУС.
Із Сергієм Васильовичем ми познайомилися, коли він приніс до редакції «Подолянина» листа зі своїми спогадами про Чорнобильську трагедію. Лист, кожне слово якого пронизує душу, в кожному рядку вчувається біль, який не залікує час, навіть якщо минуло 35 років. Спогади, роздуми, мрії – як усе могло б бути, якби не страшний атом.

ОДИН ДЕНЬ ЗАВЕРШИТЬ ЖИТТЯ МІСТА НАВІЧНО

Сльози навертаються на очі, коли чуєш, із яким трепетом наш співрозмовник розповідає про селище Поліське, в якому жив і працював, створив сім’ю, про сусідню Прип’ять, де часто бував по роботі. Сам Сергій Леус родом із Жито­мирщини. 1978 року, після закінчення Київського педагогічного інституту, його направили на роботу в селище Поліське Київської області, яке географічно межує із Чорнобильським, Іванківським районами, всього за 40 км від Прип’яті. Молодий спеціаліст із радістю поїхав освоювати мальовниче Поліське.

Яке ж там було гарне природне середовище, великі гарні ліси, річок дуже багато.
А скільки там білих грибів. Із Києва цілі ешелони людей приїжджали до нас по білі гриби. Це на Кам’янеччині вони дивина, ми ж збирали їх підводами, – згадує 72-річний Сергій Васильович. – Жив, працював у Поліському, одружився з колегою Галиною Михайлівною, там народилися мої діти: Тетяна і Олександр. Викладав у місцевій школі географію. Часто по роботі бував і в Прип’яті. Це місто мені дуже подобалося: сучасне, розвинуте, комфортабельні житлові будинки, а не радянські хрущовки, до яких ми звикли. Приємно було спостерігати, як місто могло себе забезпечувати в усіх галузях. Мало Будинок культури, помпезний, величний, декілька професійно-технічних училищ, чотири середні школи, сучасну лікарню. Жити там було одне задоволення, і ніхто не міг подумати, що один день – 26 квітня – завершить життя міста навічно.
Переселити таку велику кількість людей, а це понад 50 тисяч осіб, і не підняти паніки – чогось коштувало. Я брав участь в евакуації прип’ятчан, а потім у роботах, пов’язаних із ліквідацією наслідків аварії. Спогади досі крають серце. Нас попередили, що буде проведена тимчасова евакуація на 2-3 дні. І з 11 години 27 квітня сказали, щоб усі залишалися в будинках, взяли документи, трохи їжі й чекали, доки під’їдуть автобуси. Люди спус­калися, сідали – і їх безслідно розвозили. Дуже багатьох колег-учителів після того більше вже ніде не зустрічав. Таким чином швидко вдалося евакуювати без паніки, без ексцесів мешканців такого великого міста Прип’ять у три райони Київської області: Поліський, Іванківський, Бородянський. Люди залишали домашніх улюбленців – котиків, собачок – із надією їх невдовзі побачити. Ті, не знаючи про біду, бігли за автобусами, вірні своїм гос­подарям.
Автобус з евакуйованими під’їжджав у, здавалося б, безпечні місця на одну з вулиць міста чи села, і представники влади просили місцевих прийняти людей. І вони не боялися, а приймали як дорогих. Якраз були травневі свята, мітинги, ми всі разом святкували. Нам клялися, що наслідки аварії швидко ліквідують, а переселенців повернуть додому, могутній Радянський Союз зробить усе, щоб уникнути поширення біди. Хоча це був натуральний обман, по суті туди вже ніхто не повернувся. Люди позалишали обстановку, меблі, всіляке майно. Нічого не дали вивезти, бо все було заражене.

КАМ’ЯНЕЦЬ ТАКОЖ СТАВ РІДНИМ

– Коли вже почалася ліквідація наслід­ків Чорнобильської катастрофи, коли про Чорнобиль дізнався весь світ, то тоді й у нас почали казати, що це таки справжня біда. Потрібно рятувати народ. Навколо Чорнобильської атомної станції була створена тридцятикілометрова зона, з якої все живе було відселено, – розповідає Сергій Леус. – Кинули на ліквідацію військові час­-тини спеціального призначення, а також «партизанів», так називали призваних хлоп­ців із резерву на службу в армію. Коли почали робити заміри радіації за межами 30-кілометрової зони, виявилося, що ця хмара посунулася далеко за межі країни. Моє селище Поліське, де я жив, потрапило під зону підвищеного радіаційного контролю і підлягало вимушеній евакуації. Так разом із сім’єю потрапив до Ка­м’ян­ця-По­дільського. Дружина родом із Хмельницької області, із села Смотрич колишнього Дунаєвецького району.
Сьогодні про величне мальовниче Поліське, яке стало рідним і досі сниться Сергію Васильовичу, Вікіпедія пише коротко: «Розселене і виключене з облікових даних 19 серпня 1999 року через високу радіаційну забрудненість унаслідок аварії на ЧАЕС. Територія селища згоріла під час лісових пожеж у Чорнобильській зоні в квітні 2020 року».
Через трагедію в житті нашого героя розпочався новий етап. Кам’янець-Подільський він також дуже полюбив, тут уже виросли, вивчилися і продовжують жити його діти. Це тепер рідне місто, яке не перестає захоплювати своєю красою ось уже протягом 35 років.
У Кам’янці не все було так просто, – продовжує Сергій Леус, – важко було залишати все нажите майно, друзів, улюблену роботу. До всього добавився ще й розпад Радянського Союзу. Мусили виживати. Як переселенці, отримали в Кам’янці квартиру. За втрату майна нам було виплачено грошову компенсацію, тому, коли приїхали на нове місце, мали за що придбати меблі. З ро­ботою також були захищені. Усіх пересе­ленців мусили забезпечити робочим міс­-цем, що й було зроблено. Я працював вихователем у медичному училищі, дружина – в шостій школі.
Коли ми переселялися, діти були школярами, в Кам’янці здобули освіту, одружилися і живуть. Про це місто в мене багато гар­них спогадів щодо роботи, природного значення, історичної краси. Вра­ження тільки позитивні, але гіркий смак залишився зі мною назавжди. Ким би ти не був, де б не був, а пам’ять повертає в часи молодості. Обдумую, що, можливо, там, у Поліському, могло б краще скластися моє життя, якби не Чорнобильська біда.

Не лише у прозі про трегедію розповідає, описує автор, його тяжкі думки виливаються і в рядках поезії:

Я пам’ятаю…
Та й ви, напевно,
Як розірвало, запалало
Несамовито
Чорнобильське страшне то лихо,
Як з нього в небо піднімались хмари,
Несучи цезій, стронцій, радій.
Вони встелили і сади, і луки,
Міста та села і голови людей,
спокійно там живучих.
Тихесенько і підло, так болюче
Вбиваючи життя в невинних душах.
Як потягнулися обози
З людьми, майном без перепону
За обрій той, де били дзвони,
Гукаючи весь світ про допомогу.
Як піднялася вся Вкраїна,
Пожежники, пілоти, командири,
Поклали там своє життя і сили,
Аби приборкать атомного звіра.
З’явились знову «партизани»
з лопатами, кирками, «лепестками»,
Щоб ними «ядерний графіт» прибрати,
А радіацію у сховище загнати.
Я пам’ятаю…
Й пам’ятатиму довіку
Чорнобильців, героїв всіх без ліку,
Які ішли по гострому краю безодні,
Щоб ми безпечно всі жили сьогодні.