Четвер, 16 Вересня 2021 р.
7 Травня 2021

СТАВЛЯТЬ НА НОГИ ЛІКАМИ І ДОБРИМ СЛОВОМ

12 ТРАВНЯ – ДЕНЬ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ


Їх порівнюють з ангелами, матір’ю Терезою, й невипадково. Бо на тендітних плечах медсестри виносять з поля бою поранених, а нині ще й ведуть бій із новим невидимим ворогом. Здавна ця професія вважається однією з найгуманніших та наймилосердніших, бо саме медичні сестрички полегшують біль і страждання хворим, проводять біля них чимало часу, підтримують добрим словом. Традиції медсестринської справи започаткував всесвітньо відомий учений і лікар Микола Пирогов, блискуче втілили їх медичні сестри, котрі присвятили своє життя хворим та страждущим. Тому напередодні свята хочеться подякувати цим невтомним трудівницям, а ще дізнатися, як їм працюється в умовах пандемії.

ДО ЧУЖОГО БОЛЮ ЗВИКНУТИ НЕМОЖЛИВО

47-й рік вірна професії головна мед­сестра Кам’янець-Подільської міської  лікарні Людмила ІВАНОВА. Про свою роботу розповідає із любов’ю та особливим трепетом:
Людмила Іванова– Це єдина професія, в назві якої звучить милосердя, чуйність, щось рідне і близьке. Це не просто фах, це стан душі, здатність щохвилини співчувати чужому горю. Сьогодні всім зрозуміло, що медсестра більше від інших проводить часу поруч із хворим, і вона не безлика виконавиця лікарських призначень, а повноправна учасниця процесу лікування. Вона була і є найближчою людиною для хворих.
Людмила Станіславівна після закінчення Кам’янець-Подільського медучилища прийшла на роботу 1974 р. Починала працювати в онкологічному відділенні – йому присвятила 20 років життя, п’ять років працювала в гінекологічному відділенні, потім – в урологічному, а з 2000 р. є головною медсестрою нашої лікарні. За роки діяльності працювала палатною медсестрою, маніпуляційною, а також операційною, хоча ще студенткою боялася операцій.
– Коли навчалася в училищі, найстрашніше було піти в морг, а коли на ІІ курсі вивчали хірургію – то ще й в операційну, – зізнається співрозмовниця. – Мені настільки було страшно стояти збоку і спостерігати за операцією, що мало не знепритомніла. Тоді й гадки не мала, що 8 років працюватиму операційною медсестрою в онкології та ще 4 – в гінекології. Коли прийшла на роботу, мені сказали, що є місце операційної медсестри. Перед тим, як оформляти документи, вирішила спробувати. І коли стала за операційний стіл, не знаю куди й страх подівся, бо вся переключилася на хід операції, які інструменти і коли подавати. Зрозуміла, що цю роботу можна виконувати. Працювала з уже покійним хірургом Петром Лемешком, який оперував досить швидко, і за ним потрібно було встигати.
Але на важкі робочі моменти Людмила Станіславівна не скаржиться. Хоча, повірте, на плечі цих ангелів у білих халатах лягає чимало роботи, про яку більшість хворих та їхніх рідних навіть не здогадуються. І це не лише звичні для всіх уколи, крапельниці, перев’язки чи інші маніпуляції. Саме медсестри про­водять прості діагностичні, лікувальні і фізіотерапевтичні процедури, готують і допомагають хворим дістатися до лабораторних, рентгенологічних, УЗД, МРТ, КТ та інших обстежень, забирають результати, ведуть медичну документацію, за потреби годують хворих, надають першу меддопомогу тощо. В умовах пандемії на одну медсестру в міській лі­карні припадають два десятки хворих на ковід, яким часто ще й потрібно вимі­рювати артеріальний тиск і сатурацію. Але такі тяготи їх не лякають, найваж­че їм дивитися на страждання і біль пацієнта.
– До чужого болю, горя і страждань звикнути не можна. Завжди душа болить і страждає разом із хворим. Важко мені було пра­цювати в онкологічному відділенні, коли бачила молодих хворих на рак. Приходила додому і завжди плакала, – пригадуючи ті часи, медсестра знову не стримує сліз. – Мама мене сварила і казала: «Дитино, ти ж так не зможеш за всіма все життя проплакати, не можна так». Але коли людина молода і на твоїх очах страждає – це біль і твоєї душі. Коли перейшла працювати головною сестрою, менше спостерігала за важкохворими, тому було трохи легше. Але тепер, у зв’язку з ковідом, той стан повторюється. Коли приходжу в ковідне відділення, бачу розширені зіниці під кисневою маскою, посинілі носо-губний трикутник, кінцівки пальчиків на руках і ногах, чую «лаючий» кашель, довго від цього відходжу. Щодня маємо важкі випадки. Трапляється, дивишся і думаєш, навряд чи хворий викарабкається, але, на щастя, він одужує. А бачиш молодого і віриш, що він піде на поправку, але той помирає. Від чого це залежить – невідомо: чи від організму, імунітету, чи вірус настільки підступний, що знаходить найболючіші точки і вражає клітини органу-мішені. Наймолодшому померлому було лише 32 роки.
Тому співрозмовниця вважає за необхідне знайти потрібні слова підтримки для кожного пацієнта, який переступає поріг стаціонару. Вчить і колег знаходити хвилинку й казати хворому: «Все буде добре! Ви в надійних руках, за вас потурбуються і допоможуть».
– За повних 46 років роботи траплялися різні моменти: було важко, були часи, коли нам спокійно і легко працювалося, часом відчували перевантаження через віруси і хвороби. Але такого складного періоду, як тепер, ще не було. Торік на своїх плечах відчули наслідки ковіду, який вніс корективи в усі сфери життя, в усі відділення, що функціонують у міській лікарні, – зізнається головна медсестра лікарні.
Швидко всій нашій медичній спільноті довелося навчитися працювати в режимі нового інфекційного стану. Лікарі, медсестри, санітарочки екстрено пройшли навчання, вчилися правильно користуватися засобами захисту, відбирати матеріали на тестування, пакувати їх і відправляти, розпізнавати симптоми ковіду, розмежовувати пацієнтів із підозрою і вже позитивним ПЛР-тестом, лікувати. Довелося оперативно реорганізовувати відділення, перепрофільовувати ліжка.
– У січні-лютому 2020 року люди почали масово хворіти, стався сплеск пневмоній, можливо, це були перші передвісники того, що вірус уже проник на нашу територію, – продовжує Людмила Іванова. – Тоді навесні масово почали хворіти і медики, адже, попри захист, на них припало чимале вірусне навантаження. Ми жили в шаленому темпі й стресах. Деяким медикам, які переносили хворобу в легкій формі, довелося бути на роботі, адже замінити їх не було ким. Працівники пенсійного віку звільнилися, дехто написав заяву і виїхав за кордон у пошуках кращої долі. Залишилися на медичному посту найвитриваліші – «стійкі олов’яні солдатики». У мене була пневмонія, на щастя, не ковідна, то я капалася і йшла далі працювати, бо треба було персонал навчати, відділення перепрофільовувати, ліки замовляти. Спочатку мали перебої з ліками, бо ми їх замовляли, а вони надходили порціями. Правда, така ситуація спостерігалася в усій країні. Сьогодні теж бачимо, що кількість хворих зростає. Скажімо, місяць тому розрахували медикаментів на 120 пацієнтів, а їх виявилося 170. Але радує те, що всі колективи навчені, протоколи лікування відкориговані, багато хто з медиків перехворів і має імунітет, чимало отримали щеплення і теж мають захист. Так вчився весь світ, бо ніхто не був готовий до такого вірусного нашестя.
Щоправда, до полегшення нам ще далеко. Вірус став агресивнішим, частіше призводить до важких станів та ускладнень. Торік у нас фактично не було дітей, а цьогоріч надходять і надходять. Найменшому пацієнту було лише 28 днів. Добре, що мали для нього маленьку кисневу масочку, отримали і пульсоксиметр на маленькі пальчики.
Як зізнається Людмила Станіславівна, після напруженого робочого графіка моральне розвантаження отримує на дачі, де переключається на фізичну працю, і це полегшує стан душі. А ще любить вишивати бісером картини, в’язати спицями і читати. А коли на серці вкрай важко, читає молитву, після якої легшає. Коли розпочалася пандемія через ковід, донька просила її залишити роботу. Однак співрозмовниця тоді відповіла: «Доню, все, що намічено долею, має бути. А залишити лікарню в такий важкий час не можу – це безсовісно». Поділилася Людмила Станіславівна і сокровенними мріями:
– Хотілося б прокинутися в один день і почути, що в Україні настав мир, що ковід ми теж перемогли. Розумію, що швидко це не втілиться в життя, бо й досі зустрічаються люди, які нехтують карантином, ходять із симптомами і розносять вірус, або ж взагалі не вірять у його існування. Але ковід – це реа­лія, від якої гинуть люди. Медики допомагають хворим перемогти цю пошесть і просять інших не нехтувати правилами карантину, носити маски, зберігати дистанцію. Нині дехто вважає, що вакцина від ковіду недосконала. Справді, все робилося нашвидкуруч, бракувало часу на дослідження, але вак­цинація – це перший крок до подолання вірусу і формування колективного імунітету.
Я перехворіла на ковід у середній формі, без пневмонії. Сьогодні ще маю антитіла, але коли вони зникнуть, обов’язково вакцинуватимуся.

НІКОЛИ НЕ БОЇТЬСЯ ВЧИТИСЯ НОВОМУ

Вже у свідомому віці прийшла в медицину інша моя співрозмовниця – чергова медсестра діагностичного інфекційного відділення ЦРЛ Людмила ВОЛОШИНА. Вона також навчалася в Кам’янець-Подільському медучилищі, про яке й досі згадує з особливим трепетом.
– Робити уколи і ставити крапельниці я вміла і без освіти, але медицина завжди мене приваблювала. І хоча одразу після школи не пішла опановувати цю професію, але все одно доля мене в неї таки привела. За підтримки чоловіка та дітей пішла вчитися. Навчання пройшло цікаво і швидко – три роки збігли, як один день. Нові теми, предмети, лабораторні досліди, викладачі, одногрупники, – все це і досі згадую. Недавно поділилася спогадами з двома донечками, але вони себе в медицині не бачать. Я ж, навпаки, отримую неабияке задоволення від нових знань. На мою думку, якщо подобається професія, то все цікаво і пізнавально, – каже Людмила Анатоліївна.
Людмила ВолошинаСьогодні за її плечима вже 7 років медичного стажу. А розпочинала працювати в терапевтичному відділенні, де й отримала загартування. Тут, як зізнається, їй неабияк пощастило ще й із колекти­вом – великим і напрочуд дружним. Підтримка колег допомагала пережити перші робочі труднощі.
– Перші стреси – це смерть пацієнтів, коли робиш усе можливе, а врятувати хворого не вдається. Тоді опускаються руки, але вже біжиш до іншого хворого, аби допомогти йому. Бо ж заради цього і прийшла працю­вати. Найважче було залишатися на нічні зміни, але я завжди знала, що маю підтримку колег і в будь-який час доби можу зателефонувати лікареві й отримати консультацію. Кожне чергування важке і непередбачуване, але це робота, і її потрібно добре виконувати. Різні були випадки і різні хворі. Але одну з них колектив запам’ятав надовго. У наше відділення з реанімації перевели літню жінку, стан її був украй важкий, вона не роз­мовляла, не мала пам’яті. Ми її вилікували і лежачою виписали додому. Яким же був мій подив, коли через декілька днів бігла на роботу і побачила цю жіночку, яка ходила біля свого будинку, привіталася зі мною та ще й сказала, що пам’ятає нас і всім передає вітання. Загалом до нашого відділення вона потрапляла тричі, й тричі ми її витягували з того світу. Такою сильною була її жага до життя. На жаль, нині вона вже померла, але ми часто езгадуємо її, – пригадує медсестра.
Коли Людмилі Волошиній повідомили, що її з терапії переводять в інфекційне відділення, де перебуватимуть па­цієнти з підозрою на ковід, вона не розгубилася, не шукала причини, аби від­мовитися, а погодилася йти працювати на нове місце. Адміністрація лікарні забезпечила всіх медпрацівників необхідними засобами захисту, пацієнтів – повноцінним харчуванням і ліками, прописаними у протоколі.
– Коли треба було йти працювати з хворими на ковід, порівнювала нас із хлопцями з передової. Відверто, було страшно, але й хлопцям, які захищають Україну на сході, теж несолодко. Хто ж піде, як не я? Вони пішли, і ми теж приступили до нових обов’язків. Коли прийшли в діагностичне відділення, у вересні-жовтні майже всі перехворіли – лікарі, медсестри, санітарочки – переважно у легкій формі. На лікарняному довго не затримувалися, не було кому працювати. Я лише п’ять днів була на лікарняному, а потім зробила тест і отримала негативний результат. На щастя, рідні не захворіли.
Людмила Волошина на роботіКолег зібрали з різних відділень, ніхто ні з ким раніше не працював. Але зливалися, гуртувалися і утворили дружний, міцний колектив, який за ці місяці став другою родиною. Ми так усі потоваришували, що цьогоріч навіть День закоханих разом відзнача­ли, – каже співрозмовниця.
А розслабитися медпрацівникам украй потрібно. Адже роботи їм вистачає. Скажімо, на одну медсестру при­падають на зміну 35-40 пацієнтів. Кожному потрібно зробити укол, покласти крапельницю, видати ліки чи підтримати добрим словом. А важким пацієнтам потрібен ще й кисень.
– Хворим на ковід потрібна увага, бо вони хвилюються, не знають, що з ними буде. Перед початком зміни завжди налаштовую і себе, і їх на позитив. Буває, що після зміни ще два дні відходжу. Багато людей киснезалежні. Хтось під’єднаний до центрального кисню, а частина – на кисневих концентраторах. У нашому відділенні є концентратори, до двох з яких можна підключити по дві людини. Одного разу таку пережила зміну, так натягалася тих концентраторів, що відчувала себе вантажником, а не медсестрою. Іноді не знаєш, чого чекати від нічного чергування, буває одна ніч важча від іншої.
Часто буває, що пацієнт потрапив до лікарні у важкому стані, але коли після зміни йду додому і бачу, що йому краще, душа радіє. До речі, вчасне звернення до лікарні гарантує швидше одужання, менший ризик ускладнень і важких станів. Тому зволікати із цим не раджу нікому.
Людмила Анатоліївна зізнається, що рідні вже звикли до того, що вона постійно на роботі, бо працює не лише у відділенні, а й у приватній лабораторії. Фактично будні в неї розписані, а із сім’єю бачиться лише ввечері та в дні, коли не на чергуванні.
– Із таким напруженим графіком на хобі часу не вистачає. Але коли вдома, то готую і печу для рідних. Люблю випробовувати нові рецепти, маю і традиційну сімейну страву, яку полюбляють діти та чоловік, – це м’ясна запіканка.
А ще дуже хочеться, щоб вірус нарешті відступив, ми всі забули, що таке ковід, локдаун, і наша сім’я бодай на тиждень поїхала на відпочинок.