МРІЇ ПРО МИНУЛЕ
22 ЧЕРВНЯ – ДЕНЬ СКОРБОТИ І ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ВІЙНИ В УКРАЇНІ
Це був 1941 рік, продовження Другої світової війни і початок німецько-радянської. Але що я міг про це знати, коли мені саме без одного місяця виповнилося три роки. Не міг я знати, що війну з нацистською Німеччиною готував саме Радянський Союз, та й мої батьки цього не знали. Пам’ятаю лише, що я сидів на руках у мами, а тато вискочив на вантажівку. Щось мені малому підказувало, що тут не все гаразд. І я заплакав. Мій плач не був капризом. Дотик страшного, трагічного не міг собі пояснити, бо логічним мисленням ще не володів. Лік часу мені був теж незрозумілим, і я не знав, що не побачу тата цілі чотири роки. Але я плакав, бо відчував щось недобре.
Мешкали ми в подільському районному центрі, в єврейському кварталі. Моїми першими друзями були Абрам, або Абрашка, як зазвичай ми його називали, та його сестра Ріва. Німецькі орди насувалися дуже стрімко, але про це знали лише дорослі. Ми ж на руках своїх рідних небезпеки не відчували. Коли потім цих трирічних, ні в чому не винних дитинчат розстріляли разом з їхніми батьками, на тому місці нас уже не було, і я не міг бачити, як гітлерівські солдати провадили їх до ями. Пізніше, коли я вже став школярем, від свого товариша довідався, що його мати, побачивши цей нелюдський злочин, не змогла залишитися до нього байдужою, вона збожеволіла. Її, тяжко хвору, відправили до психіатричної лікарні, звідки вона вже не повернулася.
Ми мусіли покинути районний центр і переселитися в село до моєї бабусі, маминої мами. Бабуся проживала одна в невеликому кам’яному будинку з глиняною долівкою. Опалювати його зимою не було чим, тож стіни були мокрими, а в кутках навіть проступав іній. Ми опинилися в німецькій окупації. Я дорослішав. Мама працювала бухгалтеркою в районній лікарні. У містечку вона винаймала квартиру і приходила додому раз на тиждень. Мені це не дуже було до вподоби, бо я скучав за мамусею. У мене тут уже знайшлися нові друзі. Пам’ятаю, коли на вулиці з’являлися легковик чи бричка, запряжена баскими кіньми, ми, малеча, ховалися в лопухах чи то при німцях, чи то при владі радянській.
Наставав 1944 рік. Німецькі армії котилися назад, до Німеччини. В селі, де ми проживали, якийсь німецький підрозділ зупинився на перепочинок. Сільський староста розквартирував офіцерів і солдатів по сільських домівках. До нашої оселі зайшло двоє. У найменшій кімнаті дому, яка трохи опалювалася, вони розмістилися. Один, похмурий і мовчазний, спав на вузькому залізному ліжку, іншому мама приносила в’язанку соломи й стелила на долівці.
Я і бабуся, худенька жінка, зморена повсякденною сільською працею, тулилися на печі. Мені там було вигідно і приємно, бо зверху я добре бачив, що діється у кімнаті. Надвір вийти я не міг, просто не мав взуття. Потрібно було, щоб хтось із дорослих роззувся і дав мені можливість на хвилинку вийти та побачити світ божий. З німцем мама могла трохи спілкуватися. Проживаючи в єврейському середовищі, вона дещо навчилася розуміти їхню мову – ідиш, котра близька до німецької. Середульший брат цікавився кіньми, а в нашому хліві німці розмістили пару коней, тож брат постійно там вертівся. Німцеві це подобалося, і він поблажливо називав брата «паном». Це дуже смішило маму, бо той «пан» у дрантивій одежі, на якій латка на латці складали живописну мозаїку, мав вигляд аж надто сміхотворний. Старший брат зі своїм другом десь переховувався, щоб не потрапити на рабську роботу до Німеччини. Так вони і врятувалися, на каторгу не потрапили.
Одного разу я попросив маму дати мені щось почитати. Мама дала широкого формату книжку віршів Миколи Некрасова. Я любив її читати і навіть декілька з віршів знав напам’ять, пам’ятаю їх і досі. Читати я навчився самотужки і читав українською та російською мовами. Німця це дуже здивувало. Він не міг усвідомити, як серед такої бідності, що межувала з дикістю, таке мале створіння могло розгорнути товсту книгу і вголос, не заїкаючись, читати її. Він перевів погляд на маму і запитав: «Wie ist er Jahre alt?» (Скільки йому років?). – «Funf» (П’ять), – відповіла мама. Німець ще деякий час не зводив з мене очей.
Одного дня німці забралися. Боїв у нашому селі не було, але стрілянина була. Я стояв у вікні і не міг второпати, що то за тріскотня. Бабуся ходила по подвір’ю і теж мало що тямила в тому, що діялося. Мама була в сусідки, коли почали стріляти, вона під кулями прибігла, щоб запровадити нас до хати. Мене й бабусю відправила на піч, сама стала в кутку. Старший брат у знайомого обрізував яблуні, бо це був березень, а середульший з однолітками гасав по селу і ловив заблукалих коней, щоб на них покататися. Пізніше прийшов додому, і мама наказала йому лізти під ліжко. Через деякий час у кімнату забіг червоноармієць із пляшкою молока. Сказав, що можна не боятися, можна виходити, що небезпека минула. Мама спустилася до льоху по продукти, а там сиділи сусіди, ховаючись від стрілянини, бо льох у нас був глибокий, добротно побудований ще моїм дідом.
Наступного дня село зайняли підрозділи радянських військ, а з їхнім відходом почалася мобілізація до діючої армії. Отож був призваний до війська і мій старший брат. Тепер я знав, куди й навіщо він іде, і цього разу мої сльози були усвідомлені. Брат із боями пройшов Карпати, потрапив в Угорщину, а після війни дослужував у Харкові.
Верталися ті, кого нацисти відправили на роботу до Німеччини. Мій сусід за непокору відбув концентраційний табір. Повернувся виснажений із водянкою. У двадцять років він зустрів свою смерть. Коли помер, то шлях до цвинтаря молоденькі дівчатка встеляли квітами. А він, до речі, любив читати, завжди просив мене приносити йому книжки. Він при своєму розумі міг стати великим чоловіком, та війна безжально калічила долі людей. Більшість із тих, хто вернувся з німецької каторги, мали підірване здоров’я. Пам’ятаю, вони ходили до районної лікарні, а, повертаючись звідти, несли в кишенях папірці з намальованими чорнилом легенями та темними плямами на тих легенях. Нерідко в ті часи з одного чи з іншого двору можна було чути зойки і плач. У такий двір доставляли так звану похоронку, в якій зазначалося: «Ваш сын (брат) погиб смертью храбрых, защищая «родину».
А «родіна» через півстоліття припинила своє існування, так і не досягнувши панування над світом.
Повернувся того часу і мій тато, якого я знав за фотографіями та пам’ятав лише за смутними спогадами раннього дитинства. Кілька місяців ми чекали, коли збереться вся родина, а коли це вже сталося, тато попросив маму відкопати в льохові пляшку коньяку. У визначеному місці вона закопала її перед початком описаних подій. 1941-го, коли Червона армія відступала, і все було кинуте напризволяще, брат забіг до крамниці й виніс звідти ту пляшку. Нарешті ми всі зійшлися докупи, переживши лихоліття, що випали на нашу долю. На щастя, зібралися без втрат, і тато попросив маму відкопати пам’ятну нам пляшку.
Едуард КРИЛОВ,
член Національної спілки журналістів України.