ПЕРША, ХТО ЗДОЛАВ CAMINO PODOLICO

Восени у Вінниці почали з’являтися новини про те, що Поділля приєднається до найвідомішого паломницького шляху християнського світу – Шляху св. Якова (іспанською – Camino de Santiago). Серед безлічі паломницьких маршрутів, якими щороку проходять і християни, і атеїсти, котрі шукають шлях до внутрішньої гармонії, Шлях святого Якова – найвідоміший та найпопулярніший. Навесні стало відомо, що грантовий проєкт від Барської міської ради підтримав Український культурний фонд. Так Поділля приєдналося до всесвітньо відомого паломницького шляху. У червні на маршрут Вінниця – Гнівань – Жмеринка – Бар – Віньківці – Зіньків – Дунаївці – Маків – Кам’янець-Подільський вийшли перші мандрівники. І першою серед усіх його подолала жителька Білої Церкви, затята мандрівниця, бухгалтерка за професією Галина АКСЬОНОВА. Ми запитали її про те, як це – пізнавати Поділля пішки.

– Пані Галино, знаємо, що це не перше ваше Каміно. Розкажіть, скільки вже таких паломництв здійснили, скільки кілометрів пройшли?
– Я завжди любила ходити пішки. Перший свій Каміно пройшла в Португалії та Іспанії, від міста Порто до Сантьяго-де-Компостела – це 240 км. Нині Camino Costa – найпопулярніший та найвідвідуваніший з усіх маршрутів Каміно, та в квітні 2016-го він ще не був настільки попсовим. У притулках-альбергах щовечора зупинялися лише декілька пілігримів. Ми всі знали один одного за іменами та країнами. За цілий день, йдучи за жовтими стрілками, можна було нікого не зустріти. Наступне моє паломництво 2019 ро­-ку – Шлях Віа Франсіджена по Швей­царії, від Лозанни до Аости: 180 кілометрів екстремально гарної природи. Складніший трек, часта зміна ландшафтів, повна відсутність паломницької інфраструктури, дешевих альбергів (готелів) та комплексних обідів. І зовсім мало пілігримів. Та я інтроверт, для мене відсутність людей на маршруті – додат­кова туристична принада. 2020 року я планувала закінчити Віа Фран­сіджена, дійти від Аости до Рима. Всі ми собі щось планували на 2020-й, але… Під час карантину зро­зуміла, що дуже сумую за Каміно. Зраділа, коли на «Вікенді манд­рівників» у Вінниці презентували український Шлях Каміно Подоліко.

– Чи схожий подільський шматок маршруту на європейські?
– Наразі маршрут ще в стані розробки. Є трек і мінімальний путівник – їх за запитом організатори висилають усім охочим. Там позначені можливі місця ночівлі, туристичні пам’ятки та вся необхідна інфраструктура. Засновники проєкту попереджають, що це попередня версія, трек буде змінюватися та доповнюватися. Наступним етапом буде маркування маршруту – сподіваються на підтримку місцевих громад, зацікавлених у розвитку туризму.

– А що отримує подорожній по закінченню маршруту, крім вражень і світлин у камері?
– У Каміно Подоліко буде свій паспорт пілігрима: «Компостела», яку видаватимуть у Кам’янці-Подольському кожному, хто подолає Шлях.

– Чи можна, вийшовши у Він­ниці чи Кам’янці, дійти до Сантьяго-де-Компостела?
– Невдовзі – так, маршрут мають продовжити до кордонів із Словаччиною та поєднати зі словацьким Каміно. Український Шлях стане крайнюю східною гілкою Каміно в Європі. Це в перспективі. Та навіщо чекати, якщо можна йти вже зараз?
Я завантажила трек, зібрала рюкзак і почала свій шлях із Вінниці до Кам’янця-Подільського.

– Ось тут і починається для нас, читачів, найцікавіше… Скільки кілометрів ви подола­ли пішки?
– За тиждень мій навігатор нарахував 231 кілометр. Каміно Подоліко – моє найшвидше, найспонтанніше, найменш обмірковане паломництво. Тепер воно в мене найулюб­леніше.

– Чи стане це популярним марш­рутом серед українців?
– Ідея українського Каміно об­говорюється вже давно. Максим Беспалов із Сергієм Нагорним 2018-го промаркували перші сто кілометрів шляху, від Львова до польського кордону. Руслан Виноградов зараз іде своє персональне Каміно з Павлограда і дописує про це у фейсбуці та ютубі. Але саме на Поділлі ідеальні умови для створення та розвитку Каміно. Класичні маршрути Каміно прокладені так, що кожні, умовно, 20 кілометрів турист приходить у місто або містечко – з можливістю поїсти та зупинитися на ночівлю. Дуже бажано, щоб там були якісь туристичні пам’ятки. На Поділлі, мабуть, найбільша концентрація туристичних атракцій в Україні, вони тут у кожному населеному пункті. В маленькому Барі, чи Зінькові, чи Маліївцях вам потрібно день, щоб побачити все цікаве.
І відстані між ночівлями тут теж прийнятні – навіть нетренована людина може пройти їх за день. Але найкраще в Каміно Подоліко – це сам шлях. Його прокладено по безмежно гарних, типово українських ландшафтах: біля маленьких річок, по узліссях, квітучих луках. Іноді це автомобільні дороги, але з мінімальною кількістю транспорту. Таких гарних доріг немає навіть в Іспанії. Мені дуже подобається трек маршруту. Він складений із великою любов’ю до Поділля і непересічним знанням місцевості. Всі ці майже непримітні стежки треба було знати або відшукати. Іноді доводиться йти по грунтових дорогах уздовж полів – це найбільш нудна частина маршруту, але таких ділянок усього дві за весь трек. А якщо прокладати Каміно десь у цент­ральній Україні, то відстані між ночівлями та історичними пам’ятками будуть набагато більшими, і йти доведеться весь час уздовж полів.

– Чи готові подоляки, які мешкають уздовж маршруту Каміно, до таких незвичних туристів?
– Головні запитання до мене від знайомих про довготривалі піші походи: «Чи не було страшно?» та «Чи було безпечно?». Як людина, звична до соло-походів, я розумію, що моє суб’єктивне відчуття безпеки може відрізнятися від вашого. Але, повірте, небезпечність самостійних походів по Україні – це міф, який існує тільки в наших головах. Об’єктивно, мені за цей похід жодного разу не було страшно, незручно, ніяково чи ще якось некомфортно. Якщо вам сподобалося в іспансь­кому Каміно, так само добре вам буде і в Каміно Подоліко. Навіть комфортніше, бо немає мовного бар’єра. Подоляки поводять себе максимально ненав’язливо. Хоч виглядала я зі своїми скандинавськими палицями дуже чужорідно для цих місць. За цей тиждень разів із тридцять відповіла на запитання, чи клює риба, – мої палиці приймали за вудки. Запитували зі щирим зацікавленням – концепт скандинавської ходьби, мабуть, ще не дуже на Поділлі поширений. На відміну від запитання «Де ви забули лижі?», яке вибішує кожного, хто зай­мається скандинавською ходьбою, запитання про рибу мене не ображають. Єдиний раз, коли мала проб­леми, організувала їх собі сама.
В телефоні залишалося 20% заряду (трек і карта в телефоні), а до Бару – десять кілометрів. Я вирішила, що встигну. В результаті загубила трек, намагалась вийти на нього навпростець, телефон вимкнувся посеред поля… Класичний сюжет для фільму жахів: героїня зали­шається невідомо де, без розуміння, куди йти далі, та зв’язку зі світом. Але це була лайт-версія хор­рору: по своїх слідах я повернулася до Маньківців, і перший же чоловік, якого я попросила про допомогу, довіз мене до Бару. Вдень на дорозі нікому до тебе немає діла. Ввечері іноді зупиняються попутки, пропонують підвезти. Відмовля­лася: я ортодоксальний пілігрим, хотіла подолати весь шлях пішки. Скористалася пропозицією єдиний раз, коли підвезти запропонував хлопець на мотоблоці. На мотоблоці я ще ніколи не їздила – це ж майже атракціон та здійснення дитячої мрії! П’ять кілометрів перед Маліївцями, що ми проїхали, були дуже до речі – мала того дня екстремально довгий перехід. Коли зрозуміла, що не встигаю пройти повний трек, вирішила йти від Шатави до Кам’янця вздовж автостради. Дуже скоро біля мене зупинилася маршрутка: «Жіночко, хіба ж ви не розумієте, що тут іти небезпечно? Краще сідайте, я вас до міста довезу!». Тобто, поки все добре, тебе ніхто не чіпає. Та якщо бачать проблеми, пропонують допомогу. На мою інтровертську думку, це найоптимальніший варіант взаємодії. Наголошу ще раз: йти безпечно та зручно! Перелічу наші звичайні побоювання, що утримують від мандрівки. Готелі та ночівлі: так, їх треба забронювати заздалегідь. Прийти в зелену садибу ввечері без попередження – погана ідея. Тому в мене денні переходи часом виходили завеликими. Але житло є, забронювати його можливо, ціни прийнятні. Якщо подорожуєте в компанії, проблему може вирішити намет. Відродження Каміно в Іспанії 1984 року теж починалось із наметів. На Поділлі є безліч місць, де їх можна поставити. На відміну від Іспанії, в нас це не заборонено. Кафе та ресторанів на маршруті небагато. Вони пізно відчиняються, тому сніданок зазвичай не подають, та рано зачиняються – повечеряти теж можна не встигнути. Та в будь-якому селі працює магазин, у кожному є кавомашина – кава, навіть дуже пристойна, гарантована скрізь. У містечках супермаркети працюють довго, є цілодобові магазини. Голодної смерті під час Каміно боятися не треба. Ще одне, для мене дуже важливе: йти доводиться у траві, іноді, без перебільшення, до пояса. Якби я десь побачила хоч одну змію, далі мені б було важко. Не бачила жодної – навіть вужа, навіть біля води. І комарі не заїдають ані в лісі, ані біля озер. Користувалася репелентом, але, швидше, превентивно. Навіть со­баки в селах прив’язані та неагресивні. Мене запитували, чи багато сміття на маршруті? Скрізь чисто. Жахливу карпатську навичку викидати сміття в лісах та біля річок у цих краях, слава Богу, не практикують. Жодних проблем із водою: скрізь у селах криниці на вулицях, на маршруті вони позначені.

– Як воно – заходити у Кам’янець пішки?
– Було і радісно, і сумно. Радісно, тому що довгий шлях закінчено, і ти собі все довів. Сумно – тому що це кінець чудової пригоди. Але ж кожний кінець – це початок чогось нового, правда? Місто відкривалося поступово, вулиця за вулицею, до Новопланівського мосту та освітлених вечірнім сонцем мурів. Кам’янець – це найгарніша мета, яку можна собі поставити. Подивилась на місто з мосту – і треба було бігти на автостанцію, автобус на Київ через півтори години. Встигла ще поставити свічку в Кафедральному соборі – логічне завершення паломництва. Найближчим часом, у серпні, я сподіваюся продовжити своє персональне Каміно від Ка­м’янця-Подільського до Космача. Наразі в українській групі, присвяченій Каміно, є ідея маршруту та його опис (від Костянтина Бандуровського та Андрія Бондика). Але, здається, повністю цей маршрут ще ніхто не проходив. Українське Каміно – чудова ідея, втілення багатьох мрій і грандіозний проєкт, якому я щиро хочу посприяти. Всім, хто вагається, дуже раджу спробувати Каміно Подоліко. Маршрут мальовничий, нескладний і бюджетний. Це відчуття незайманої природи та регіону, що не звик до туристів, словами не передати. Треба побачити самостійно. Піший туризм – це зовсім інший вимір занурення в реальність. Ніколи, подорожуючи транспортом, ви так не побачите і не відчуєте місце. Транспорт (не важливо – автомобіль, потяг чи літак) захищає вас від реальності й, одночасно, відокремлює від неї. Ідучи пішки, ви сприймаєте все, що пропонує шлях: дощ і росу, спеку і вітер, заходи та веселки. Ви спілкуєтеся з людьми, знаходите допомогу, якщо вона вам потрібна. Це життя: воно поряд і воно справжнє. Bueno Camino!

Ірина ПУСТИННІКОВА.