Четвер, 16 Вересня 2021 р.
30 Липня 2021

САПЕР БРУСКА: «ШАХТАРІ ТАК НЕ СТРІЛЯЮТЬ»

Герої, які виконують завдання у найпекельніших точках сходу України, – завжди поміж нас. Про свої подвиги вони ніколи не розповідають, скромно відмахуючись, однак про пережите красномовно говорять їхні очі. У поглядах читаються смуток і біль, обстріли і втрати побратимів, хороб­рість і патріотизм.

Сергій БрускаВласне, скромний та небагатослівний і мій співрозмовник – старший інструктор відділен­ня пошуку вибухонебезпечних предметів мінно-пошуковими собаками МРЗ Об’єднаного навчально-тренувального центру Сил підтримки ЗСУ старшина Сергій БРУСКА. Того, що йому до­велося пережити, не поба­жаєш і ворогові, який безжально 26 березня на Донеччині обстріляв українських захисників із забороненої зброї. На очах у Сергія Анатолійовича загинув його командир підполковник Сергій КОВАЛЬ. Сам же чоловік отримав важкі поранення, понад два місяці лікувався у госпіталі.
39-річний Сергій Бруска – боєць по життю. Після важких по­ранень швидко зіп’явся на ноги, чим неабияк здивував лікарів і потішив рідних та волонтерів. Нещодавно чоловік повернувся до рідного Кам’янця, де триває його реабілітація у колі найближ­чих, найдорожчих і найрідніших людей: дружини Оксани і двох синочків – 6-літнього Артурчика та 14-річного Андрійка. І хоча поки що він не може повернутися у військовий стрій, тількино дозволить здоров’я – го­товий і надалі служити Батьківщині й гнати ворога із рідної землі.

УСПІШНЕ ЗАВДАННЯ, ЯКЕ ЗМІНИЛО ДОЛІ ДВОХ РОДИН

Народився мій співрозмовник у с.Тарноруда Волочиського району. Він зізнається, що ріс, як і всі сільські хлопці, допитливим, енергійним та бідовим. Іще з дитячих літ мріяв служити в армії. Після закінчення школи навчався у Кам’янець-Подільському сільгосптехнікумі, на фа­культеті механізації. У вільний час займався спортом – гирьовим і важкою атлетикою. Після технікуму недовго навчався у ПДАТУ, бо пішов на строкову служ­бу. Згодом заочно закінчив кам’янецьку філію Національного університету ДПС України. Ко­ли знайшов другу половинку – кохану Оксану – із освідченням не затягував. Після одруження із 2007 року служив у тому ж відділі Центру розмінування, де працює й нині. 2010 р. закінчився термін дії контракту. Звільнився зі служби. Трудився в охороні й автомайстром, доки не поїхав на заробітки у Санкт-Петербург. Тоді ще нічого не віщувало лиха зі сходу.
– Коли розпочався Євромайдан, стало зрозуміло, що швидко і без крові все це не завершиться, – пригадує Сергій Анатолійович. – Я по­вернувся в Україну, зателефонував тодішньому начальнику кінологічного відділення Валентину Чорному і запитав, чи знайдеться для мене посада. Ось так знову повернувся у військо. Дружина підтримала мій вибір, хоча тоді був непевний час та й пішов із великих грошей на менші. Але серце підказало вчинити саме так. Повернувся на посаду старшого інструктора відділення пошуку вибухонебезпечних предметів мінно-пошуковими собака­ми. Раніше був інструктором собак, котрих дресирують для охорони об’єктів, однак коли почалося протистояння на сході, армія швидко «підігналася» під сучасні потреби. Стало зрозуміло, що потрібні мінно-пошукові собаки.
Перші відрядження наших військовослужбовців на схід, перші вісточки від них, перші хвилювання, перші масові проводи і зустрічі захисників… Здавалося б, усе це було так давно. Та при згадці про події 7-річної давнини у більшості пересічних кам’янчан і досі на очі навертаються сльози, що вже й казати про рідних хлопців-воїнів. Дні чекання, куці телефонні розмови, недоспані ночі та неспокій, – через усе це довелося пройти Оксані Брусці. Якщо відверто, то в цієї тендітної жінки напрочуд міцний характер і найголовні­ше – палке серце, сповнене кохання до Сергія.
– Найважливіше – підтримати чоловіка, адже плече рідних, дружини, дітей – це неабияка броня. Так і чекали на нього протягом семи років, на кожен дзвінок, на кожне повернення із відрядження на сході, – зізнається дружина.
А поки рідні дожидалися, захисник гідно виконував завдання у зоні проведення АТО/ООС. Завдяки пошуковим здібностям німецької вівчарки Бренди, вдалося знайти й ідентифікувати двох українських льотчиків.
– Кінолог завжди бачить поведінку собаки й оцінює: можна пус­кати її в поле на пошуки вибухівки, піти за нею і, взагалі, чи довірити їй власне життя, – розповідає Сергій Анатолійович. – У Бренди найкраще виходила пошукова робота, вона швидко брала слід та ішла по ньому. Якось увечері я поділився цим з іншими військовими, мов­ляв, є хороша собака, але доведеть­ся її списувати і брати нову, бо вона слідова. Приходить до мене опів­ночі полковник і каже: «О четвертій ранку із собакою на виліт. Речі будуть чекати у гелікоптері».
Згодом дізнався, що під Сло­в’ян­ськом збили наш літак із пілотом і бортмеханіком. Аби уникнути зіткнення із житловими будинками, вони максимально відвели заліз­ного птаха за місто, ближче до великої гори. Їхні колеги припустили, що хлопці планували з того узвишшя спуститися «животом» униз. Однак не дотягнули до верхівки, літак зайшов усередину гори на три мет­ри у землю. Ми приїхали на місце через три доби, там і досі все було гарячим. Я розірвав бандану і намотав собаці на лапки, щоби могла ходити. Вона знайшла браслет від годинника, іменний ножик, людські рештки, за якими зробили експертизу ДНК і встановили особи загиб­лих. Їх перестали вважати безвісти зниклими. На той час вівчарці було 8 років. У Центрі розмінування вона дожила до глибокої старості, за собачими мірками, там і померла.

А РІДНИМ НАЙВАЖЧЕ – ЧЕКАТИ…

Сергій Бруска від початку 2014-го і до березня цього року виконував бойові завдання на сході України. Він каже, що за сім років вони були майже од­накові, часто доводилося працювати під обстрілами, на «нульовці»:
– Переважно виконували пророб­лення проходів для українських військ. Коли відбивали територію у ворога, наші підходили впритул і заходили в окопи, де Iз дружиною Оксаноюзнаходилися терористи. Часто вони були замі­новані. Сапери йшли першими і те, що могло вибухнути, знешкоджували. А є місця, які, скажімо, потрібно прикрити вибухонебезпечними предметами, щоби окупанти не підкралися ближче. Особлива увага приділялася спостережним постам, бо хлопці, котрі там чатують 24 на 7, мають бути захищені від супротивника, який міг підійти.
Сім років тому за Сергія Брус­ку та ще двох його колег молилося чи не все місто, бо на певний час зв’язок із хлопцями обі­рвався. Капітан Олександр Мель­ничук і сержанти Сергій Бруска й Андрій Олійник із 18 до 24 серп­­ня 2014-го, незважаючи на постріли бойовиків, установлювали інженерні загородження на висоті 277.0 «Савур-Могила». Уламки ворожих снарядів за­чепили Андрія, однак наприз­воляще бойові побратими його не покинули. Обстріли були настільки інтенсивні, що у хлопців складалося враження, ніби матеріально вони вже не існують, усе бачать, чують, але реально відчувають, що за секунду їх може не стати. Отримавши наказ про відступ, затиснуті з усіх боків терористами, без крихти хліба і краплі води, вони добира­лися до блокпоста Нацгвардії. 60-кілометрову відстань подолали за три ночі.
– Удень ми сиділи у засідці в оточенні ворога, за всім стежили візуально, вивчали маршрут, – пригадує старшина Бруска. – Йшли вночі. Одного разу переплутали стежку, не там повернули – і потрапили до терористів. Чули, як вони сміються, як собака гавкає. Ми тихенько повернулися і пішли вже пра­вильним маршрутом. Він пролягав через тил ворога, але патрулів не було і нас ніхто не спіймав. Старалися просуватися від річки до річки, щоби хоч води попити. Дорогою гризли сирі кукурудзу та пшеничку. В мене 27 серпня день народження. Саме цього дня прямували повз розбитий курник, хапнули по курці. Того дня був сильний туман, ми заховалися у сухих колючих кущах шипшини, облаштували собі там «дньовку». Під час обходу території ворогів не виявили. Знайшли со­бачу миску, відмили її в озерці й влаш­тували святковий обід. Спо­діваюся, що більше такого дня народження не буде…
Дійшли до нацгвардійців, три до­би пробули з ними, доки не потрапили у «гуманітарний коридор під Іловайськом». Наскільки він відповідав назві, важко сказати, адже українцям виклали умову: скласти всю зброю і техніку та виходити голіруч. Хто ж із бійців на таке погодиться?!
Через що довелося пройти чоловікові, дружина Оксана на­віть припустити не могла, бо саме у цей час носила під серцем другу дитину, тож рідні та друзі всіляко оберігали жінку від зай­вих хвилювань.
– Мені навіть боялися сказати, що хлопці не виходять на зв’язок, адже була на сьомому місяці ва­гітності. Всі рідні телефонували, а я їм казала: «Щось Сергій не дзвонить». Натомість вони запитува­ли: «А як у тебе справи?». І тут дзві­нок від коханого: «У мене все доб­ре, телефон зламався, але ти не хвилюйся». Я голос почула – і мені легше стало. Я й гадки не мала, що він пережив.
Оговтатися від тих подій Сергію допомогло народження Артурчи­ка, другого синочка. Знайомі казали, що ніколи не бачили людини із такими важкими очима, далеким і глибоким поглядом. Видно, багато чого пережив. Коли народився син, а коханий був присутнім на пологах, то його очі вогнем і щастям загорілися, бо у нього хлопчик на світ з’явився, синочок! Літав, як на крилах. Я часто кажу, що Артурчик повернув його до життя.

ПОГРАЛИСЯ З НАМИ, ЯК ІЗ ЗАЙЦЯМИ

Проте доля підкинула їм іще одне випробування. Цьогоріч після обіду 26 березня місто сколихнула звістка про загибель під Шумами нашого захисника і поранення ще двох військових. У Сергія Бруски пошкодження було вкрай важким, він пережив декілька складних операцій, тривале лікування у госпіталях. На запитання: «Які передчуття були того фатального дня?» – відповідає так:
– Додому збиралися, два тижні до ротації залишалося. Ми знаходилися у підпорядкуванні 10-ї гірсько-штурмової бригади. Напередодні ворог не дрімав, засипав усе там протипіхотними мінами ПОМ-2 із датчиком самоліквідації, який може спрацювати у проміжок часу від чотирьох до ста годин, залежно від температури навколишнього середовища. Чим холодніше, тим довший термін спрацювання, відповідно, чим тепліше, тим швидше. 25 березня Донеччину засипало снігом, тому відступили з поля. Наступного дня отримали завдання повернутися і працювати на нашій території, знешкоджувати міни. Що­правда, мало бути прикриття, виставлене спостереження… Натомість вороги цього дня вирішили повоювати. Щойно ми вийшли у поле, а вони, як в тирі, почали гратися із нами, як із зайцями. Снайпери вмостилися на стратегічному об’єк­ті – 2-поверховій водонасосній стан­ції, яка постачає воду на тимчасово окуповану територію і на підконт­рольну Україні. Тож позицію мали шикарну, на висоті. Ми ж знаходилися, немов на долоні в них. Вести вогонь по насосній станції українські військові не могли.
Щойно зайшли на місце, одразу прилетіло. Куля снайпера першою влучила у старшого солдата 10-ї ГШБ Барнича. Якщо хтось із твоїх побратимів падає, його треба від­разу ж витягнути. Ти не думаєш, що стріляють. Ми з підполковником Ковалем миттю кинулися на допомогу. Коли добігли, Барнич із білим обличчям лежав у калюжі крові. На жаль, уже мертвий. Ми тільки присіли, щоб його взяти, – і куля влучила у Коваля. Він скрикнув, що «прийшло». Я хотів упіймати його і разом відстрибнути, але отримав кулю в руку. І тут почався інтенсив­ний обстріл. Ми стрибали врізнобіч. Відчуваю, знову вцілили в ногу. Стрибнув – уже бік пече. Жодного разу снайпери не промахнулися, били надійно і прицільно. Побачивши рівчачок, я застрибнув туди. Чую, пострілів немає, мабуть, по­думали, що я вже мертвий. Полежав тихенько трохи, однак треба ж вибиратися. Евакуювати мене поривався побратим Бодя Гищук. Він також отримав кулю в серце, та потрапила вона у бронежилет.
В хлопця – серйозний забій орга­нів. Я крикнув, щоби не підходили, а бігли піднімати хлопців для задимлення території. Шашки біля себе кинути не міг, бо відразу ж видав би місце перебування. Міно­мети чи кулеметник прочесали б територію, і ніхто б живим звідти не вийшов. Сам мав ніж, за його допомогою підтягувався і помаленько повз.
Бодя підняв усіх на ноги, побігли хлопці разом із медиком Світланою Земліною. Я доповз до маленького ярочка. Медсестра надала мені допомогу. Бодя, Олексій Кусташик із 10-ї ГШБ схопили мене за руки, примчав і Сергій Сулима, який, на жаль, третього квітня загинув під Шумами. Так тягнули мене в укриття. А за тим горбочком уже шугали несамовиті кулі. Прострілювали, не давали ні встати, ні вийти, ні перебігти. Там лежали люди. Снайпери били так, що аж через серця кулі виходили. Одна шалена потрапила мені у місце між двома пластина­ми, де я пістолет ношу, та ще й доб­ряче посікло спину. Далі снайпер влучив у ногу, щоби знерухомити, куля вийшла аж біля коліна. Воро­ги користуються експансивними кулями, які дуже сильно рикошетять. Коли така заходить у тіло, вона втрачає центробіжну силу і починає зміщуватися. Такі снаряди заборонені, але вороги ними стрі­ляють.
Із важкими пораненнями Сер­гія Бруску евакуювали до шпиталю. І якщо вгамувати фізичний біль допомагали ліки, то психологічно йому важко було перенести смерть командира, із яким неодноразово виконував бойові завдання.
– Так сталося, що підполковник не встиг вийти із зони обстрілу, а вороги часу не втрачали, били в ціль, затримок не було. Цілилися гарно. Зрозуміло, що шахтарі так не стріляють. Вони так не вміють! Куля потрапила в серце командира.
Підполковник Коваль – один із найкращих командирів. Мав без­цінний досвід і був справжнім офіцером. Я планував перевестися до нього у загін, адже разом були не на одній ротації. На жаль, не судилося…

ПІДТРИМКА – НАЙКРАЩІ ЛІКИ

Щойно про поранення дізналася дружина Оксана, негайно сіла на потяг – і вже наступного ранку була в Харкові, у військовому госпіталі, під реанімацією. І хоча лікарі не хотіли впускати її, енергія та бажання побачити чоловіка були настільки сильними, що медики здалися.
– Зайшла в реанімацію, побачила його стомлені очі. Він лежав під усіма апаратами. Дозволили побути там 3-5 хвилин, але мені здалося, наче весь день стояла поруч. Наступного ранку прибігла знову. Словом, стримати мене не міг ніхто. Медпрацівники жартома казали Сергію: «Твоя кохана прийшла і в реанімацію рветься». Iз Харкова нас перевели до Києва. Разом проходили весь цей шлях: 2,5 місяця лікування у Києві та два тижні реабілітації в Ірпені. В госпіталі 6 травня відсвяткували 15-річчя подружнього життя, – каже Оксана Бруска.
– Дружина у мене бойова, – із захватом додає військовий. – Ко­ли вперше отримав поранення, то вона у Хмельницькому під госпіталем уже чекала. А як побачив її в реанімації, ладен був встати і піти, та тіло не слухалося. Мав непереборне бажання якомога швидше зіп’ястися на ноги, нікому не дозволяв себе носити, бо одна рука і нога вціліли. Хапався за поручні, викручувався, як вуж, і так помаленьку з ліжка перелазив на «каталку». Коли переводили з Харкова, тамтешня медсестра, побачивши ці мої викрутаси, сказала: «Він швидко на ноги стане!». Так і відбулося. Щойно лікар дозволив сідати – сів, хоча в голові й запаморочилося, потім постояв, а вже наступного дня ді­йшов до вікна.
Проблемною залишається права рука. Там стоїть пластина, адже експансивні кулі повністю рознесли кінцівку, нерви повиривало, лише кістки стирчали. Зараз лікарі нічого не можуть зробити, бо потрібен час, щоби кістковим мозолем бодай заросло. Зігнути руку можу, а розігнути – ні. Тому привчився усе робити лівою. Без дружини не впорався б. А також без волонтерів і колег, котрі допомагали і ліками, і турботою, і добрим словом.