Четвер, 16 Вересня 2021 р.
6 Серпня 2021

ВІТЕР ІЗ БАКОТИ

25 липня на Бакоті відзначали День Дністра – красиво, з концертами та кінопоказами. Під час цієї події було презентовано місцевий туристично-інформаційний центр, котрий допоможе мандрівникам більше дізнатися про цікаві локації Кам’янеччини і спрямує потік туристів не лише до скельного монастиря, а й до інших пам’ятних місць. Ми поговорили з ініціаторкою створення центру, авторкою багатьох креативних проєктів Адріаною ВІТЕР.

Адріана Вітер– Адріано, ви з родиною не з місцевих?
– Ні. Мій чоловік родом із Хмельницького, і він – мандрівник. Свого часу здійснив навколосвітню подорож. Я – киянка, але перш ніж перебратися сюди і перевезти на Поділ­ля друзів та родичів, ми багато мешкали і в Європі, і в Індії, і в Америці, і в Києві, і в Одесі, і в Хмельницькому… А рівно п’ять років тому, на Івана Купала 2016 року, потрапили сюди – приїхали з-за кордону друзі й запросили нас із наметами в класне місце. На Бакоту.
Андрій був там якось давно, я ж – ніколи. Ми приїхали і одразу зрозуміли, що це саме те місце, яке ми шукали по всьому світу. І залишилися. Відразу взялися на OLX шукати хату, щоб купити, і знайшли першу в Грушці, за 8 км від Бакоти. Від­разу її купили, і я більше звідси жодного разу не виїжджала за кордон. Андрій інколи вибирався, а я осіла і вже нікуди не хочу. Знайшла тут усе, що по краплинках знаходила в інших країнах. Там природа цікава, а там – люди приємні… А тут знайшла все в одному місці.

– І людей теж?
– Люди – один із найбільших факторів! Люди тут чудові. Особливо в Гораївці (ми купили хати в декількох селах), де багато переселенців з Бакоти. Тут люди – найкращі! Відкриті, щирі, веселі, гарно нас прийняли. Мали певний шлях – мабуть, він однаковий для всіх, хто пере­їжджає з міста до села. Були й де­які труднощі, і люди нас приймали поступово. Хтось допомагав, хтось просто не заважав. Але через п’ять років можу сказати, що нас уже стовідсотково прийняли у цю спільноту. Ми почуваємося вільно, як удома. Наші діти ходять тут до школи.

– І як рівень освіти?
– Якщо ми не розглядаємо якісь спеціалізовані заклади, а беремо звичайну школу, то рівень не гірший, а в чомусь навіть кращий. Програма така сама, але дітей менше, тому кожній дитині приділяють більше уваги. І це одне з того, чим нас вразило село. Я – людина міська, вперше в село потрапила, коли мала вже понад 30 років. Нічого про село не знала – для мене це був новий цікавий всесвіт. Хоча знала, що є стереотипи, ніби село – воно якесь відстале. Начебто ті, хто розумні, виїжджали в міста, а в селах залишалися примітивніші. Але я вже в перший рік була здивована, наскільки різнобічно освічені міс­цеві мешканці. Чоловік, який допомагав нам із ремонтом, знається і на астрономії, і на фізиці. Мене це вразило. Як і те, що люди живуть доволі насиченим культурним життям. У доковідні часи регулярно проводили концерти, вечори. Багато талановитих людей, котрі люб­лять свій край, пишуть вірші, роб­лять це для душі й не соромляться виступати. Хтось співає, хтось танцює – мене це вразило! Є музична школа у Старій Ушиці, є духовий дитячий оркестр, котрий весь час посідає призові місця в конкурсах. Зрозуміло, що культурне життя не на рівні Києва, але як для невеликого тупикового села – все дуже круто. А у червні тут – трояндовий рай, у кожному дворі – троянди.
Я знаю вже всіх людей. Коли йдеш вулицею, тобі щось кажуть, щось бажають – і це безцінна річ, яку ми втратили в міській метушні. Жити тут приємно. Зрозуміло, що є й стандартні сільські проблеми – скажімо, демографічна. Мало молоді, немає роботи, підприємств, населення більш дорослого віку. Але от ми – та нова кров, яка сюди прийшла, з новими ідеями і новим баченням. Тому й хочеться щиро з ними цим ділитися. Знаєте, коли сюди переїхали, то думали, що це буде будинок – тиха гавань. Ми хотіли відійти від справ, працювати дистанційно через інтернет і тихо жи­-ти – жодної публічності, жодних соціально-культурних проєктів. Але прожили декілька років – і хочеться віддячити цій землі, щось зробити цим людям.

– А якою ви бачите Бакоту років через 20-30? Чого б хотілося в ідеалі?
– Мені хочеться, щоб Бакота максимально стала заповідною територією, щоб її не спаплюжили. На жаль, нині наше законодавство на дві ноги ходить, а на чотири кульгає. Хотіла б, щоб велика територія залишалася заповідною, але ту територію, котра цього статусу не має, було передано виключно в приватну власність, було зробле­но гарну туристичну інфраструктуру. Тобто кручі й скелі – заповідна територія, а от пляж – облаштований і прибраний. Щоб там був порядок, він має перебувати лише в приватній власності.
Якщо бути утопістом, можна помріяти, що в нас так розвинуться державні структури, що вся територія відійде до НПП «Подільські Товтри», буде гарно облаштована. Але зі свого досвіду скажу – ми співпрацюємо з НПП на волонтерських засадах, прибираємо тут, облаштовували місця для кемпінгів. Поки це не приватна власність, таке не має сенсу. Люди різні. Так, поставлені смітники на сортування, але сміття скидають, як вийде. Так, облаштовані місця для наметів, складені дрова, але хтось усе одно піде і зрубає дерево. Так само туристи зривають букети реліктових рослин, унікальної бакотської ковили, хоча вона гарно виглядає лише на цих просторах. Але їх не штрафують! Бо за 500 гривень штрафу – купа мороки з протоколами. А отри­мав би перший, другий, десятий штраф, то двадцятий би вже квіти не рвав.
Також я проти безмежного розорювання земель – скоро вже й до Дністра дійдуть. Знищуються місця, де живе дуже різноманітна бакотська фауна. Червонокнижні ящірки не будуть робити собі нори на полях соняшнику та ріпаку. Ми потихеньку викуповуємо землі, які продаються недалеко від Бакоти, й будемо там робити заліснення. Спів­працюємо з головою нашої ТГ Анатолієм Тимчуком. Точаться розмови, щоб зробити тут екопарк. І дуже тішить те, що селищний голова розуміє цю проблему і підтримує ідею, щоб Бакота була максимально незабудованою, була в такому екостилі. Бо розбудувати Бакоту можна за три роки, але це місце вб’є. Є ще й такий момент: багато хто вважає Бакоту місцем сили. Можливо, те, що вона затоплена, її лише підсилило. Вода неначе законсервувала цю заповідну територію, монастир. Тож якщо тут щось і робити, то хіба ретритні центри, куди б люди приїжджали відновитися. І коли декілька днів тому був інвестиційний форум, тішило, що на ці терени хочуть прийти люди, котрі збираються зробити тут контакт­ний зоопарк, розводити оленів. Їм уже виділили землю. Це була і моя мрія, бо власне олені – притаманна фауна для Подільських Товтр, прос­то браконьєри їх вибили. Я дуже хотіла повернути сюди оленів – от вони і повертаються. Поки що в невеликий заповідничок. Але це лише перший крок. Ми обов’язково долучимося до цього проєкту. Самі б не потягнули – в нас багато напрямків та ідей, але тільки по дві руки і одній голові. Тому все задумане робити не встигаємо, беремося лише за ті напрямки, які вважаємо головними. І власне туристично-інформаційний центр, який презентували на Дні Дністра, був одним із головних напрямків. Він створений, щоб потік туристів певним чином змодерувати. Частину туристів перенаправляємо на інші об’єкти – таке і розвантажує Бакоту, і знайомить людей із новими місцями. Це вигідно і місцевим виробникам (тут є декілька винарень, сироварня). Назву центру – «Санта Бакота» – підказав один художник-іноземець, який гос­тював тут торік. Він писав картини і час від часу захоплено вигукував: «О, Санта Бакота!». «Санта» з ла­тини – свята, і це ж справді святе місце.

Проєкт «Мальоване село»– Розкажіть ще про ваші іні­ціативи з естетизації простору – ви ж розписуєте сільські кри­ниці.
– Так. Це наш інший проєкт – «Ма­льоване село». Моя двоюрідна сест­ра Тетяна Жабінська, яка так само з нами тут живе, – професійна художниця, іконописиця. Коли ми сюди переїхали, побачили величезний потенціал. Цю територію про себе називаємо «Українським Провансом».

– Лаванду не хочете вирощувати?
– Хочемо! І плануємо. Ми були в Провансі – й хочу сказати, що справді в Бакоті є схожі кліматичні відповідності. Ми нічим не гірші:
як і в Провансі, тут є вино і трави.
Й лаванда буде. Вже у нас є поля нагідок та ромашок. Ми бачимо естетичний, культурний розвиток цієї території в збереженні автентичних об’єктів, в роботі з людьми. Треба ж пояснювати, що паркан із жерсті – це не дуже привабливо. Тому й вирішили зробити «Мальоване село», щоб і самим тут було приємніше жити (бо нам важливо жити в красі), й іншим людям, односельчанам, показати, наскільки прості та недорогі рішення змінюють простір навколо.
Торік пройшлися по сусідах на нашій вулиці в Грушці, запитали, як їм ідея, щоб ми розмалювали кринички. Всі були в захваті. Вперше це зробили до Великодня, потім – до Дня вишиванки. Ми до справи підходимо глибоко, змістовно. Не малюємо що-небудь, а стараємося, де це можливо, подільський розпис відтворити. Де це неможливо, беремо інші українські розписи (той самий петриківський), але підбираємо символіку, кольори. Сидимо в архіві, бібліотеці, дивимося старі фотографії, вивчаємо, які техніки застосовувати. Стараємося зробити це все у традиційному стилі. Сусідам все сподобалося – і справа пішла далі. Люди почали дзвонити, писати у фейсбук: «Адріа­но, приїдьте, розпишіть криниці!». Посилала фотографії криничок зна­йомим в Америці. Вони дивувалися: «Що це за малий будиночок і хто там живе?». Жартувала: «Водяний!». На сьогодні ми розмалювали кринички у чотирьох селах. Робимо це власним коштом, тож у цьому плані нас не стримує ніхто. Купуємо якісні фарби, де потрібно, покриваємо кринички лаком. Люди, якщо хочуть, можуть дати щось, наприклад, картоплю. Не пам’ятаю, чи брали ми хоч раз кошти на фарби. Але нас завжди годують, допомагають привести криничку перед розписом до пуття й дають приємну моральну підтримку, коли ми вже малюємо, – сидять і розпові­дають історії. Тому це більше соціо­культурний проєкт.
Проєкт «Мальоване село»Дуже хочеться цим людям, забутим владою, затиснутим під ковпаком стереотипів про село, дати щось хороше. Я не купуватиму їм гречку, як роблять політики, але можу поділитися увагою. Вони сором’язливі. Звикли пахати, а до доброго слова чи компліментів не звикли. І мені дуже хочеться їх розворушити, бо образливо через те, що у Франції чи Швейцарії люди живуть у таких самих селах, але вони там тішаться життям. Вони не соромляться сільського походження – вони ним пишаються! Хочеться і нам схожого.
Нині в роботі ще й фотопроєкт «Faces of Hrushka» («Обличчя Грушки»). Коли ми в Грушці жили, бачили, як багато там є фактурних облич. Так з’явилася ідея. Не вистачало якоїсь фотозони. Хотілося щось із вишиванкою, бо я – своєрідний подвижник етновідродження. Перші наші герої дуже спочатку боялися: «Я не хочу, бо старий», «Та що ви, я ж негарна». Але тепер уже справа зрушила з місця. Також ми організовували цікаві етноекспедиції – наприклад, до бакотян. Моїй доньці Софійці 12 років, але вона дуже серйозно збирається заміж (сміється). Я й кажу: «Як уже так хочеш, варто зробити, як тут робили традиційно». Так і вирушили в етноекс­педицію. Скільки всього дізналися, які емоції пережили! Скільки подарували експонатів для майбутнього музею! Його ми б уже зробили, але поки що не визначилися з місцем. Проєкт із криничками буде продовжуватися, але є ідея розмалювати центральну вулицю Грушки, котра веде до Бакоти. Там багато старих закинутих хат – їх підлагодити і розмалювати. Думаємо подати цей проєкт в Український культурний фонд.

Ірина ПУСТИННІКОВА.