Четвер, 16 Вересня 2021 р.
13 Серпня 2021

«ПАСІКА ДІДА РАФАЛЬКА»

19 СЕРПНЯ – ДЕНЬ ПАСІЧНИКА УКРАЇНИ


Кажуть, що людина живе доти, поки про неї пам’ятають, ми б ще добавили – і поки живе її справа. Переконалися у цьому під час розмови з пасічницею Лесею ПОГОРЛЮК, яка гідно продовжує справу свого дідуся Рафаїла Зажицького. Назва «Пасіка діда Рафалька» саме на його честь. Доки говоримо про рекламу, розповсюдження, маркетинг та піартехнології у бджільництві, згадуємо Рафаїла Людвиговича. Таке враження, що він сидить разом із нами й усміхається, бо його пасіка в надійних руках. Хоча за життя постійно скаржився, що немає на кого залишити своїх бджілок.

ЗРОБИВ УСЕ І ПІШОВ…

Леся Погорлюк слідкує, як рій повертається у вулик– У нас часто запитують: «Чому саме «Пасіка діда Рафалька»? Для назви мені пропонували безліч інших варіантів, але зупинилася саме на цій. Бо засновник пасіки – мій дідусь, у селі його називали Рафальком, – розповідає пасічниця і вчителька української мови й літератури в НВК №13 Леся Погорлюк. – Його бджолярська справа розпочалася 1959 року з двох вуликів, які «перепили» на весілля. Так це і стало справою всього життя. Спочатку вулики знаходилися на хуторі Вільямівка, але згодом їх перевезли до Рогізни, бо, через будівництво Дністровської ГЕС, Вільямівку спіткала доля Бакоти. Уже тут, «на горі», як називали Рогізну, дідусь розширив пасіку до 50 сімей. Сьогодні ми можемо назвати великою ту пасіку, яка налічує 200-300 бджолосімей. А раніше 50 – це була колосальна справа.
У дідуся були проблеми із серцем, у 40 років його взагалі виписали з лікарні зі словами, що залишилося недовго. Але дожив він до 83, все життя повторюючи, що це заслуга бджіл. Узимку, коли комахи перебували у вуликах, йому справ­ді було погано, тиск докучав, серце тиснуло, а навесні прокидалися
його бджоли – оживав і він. Бджолина отрута, думаю, свою роль зіграла. За день його могли вкусити до 50 комах – і переносив нормально, тільки руки трохи спухали. Помер він у травні 2019-го. Ще зранку ходив біля бджіл, був якраз той період, коли трапляються весняні заморозки, і вулики треба утеплювати. Якраз зробив усе – і пішов…
Рафаїл Зажицький з онукомЛеся Василівна розповідає, що Рафаїла Людвиговича в селі всі знали і поважали. Крім бджолярства, займався розсадою. Були теплиці біля дому, із зернинки сам вирощував і продавав, але за такою смішною ціною, що бабуся дорікала збитковою працею, а він стояв на своєму: «Хай люди собі мають, не хочу, щоб на мене відказували». Техніку мав різну, трактори. Винахідником був ще тим: то придумав, як зробити сівалку з підручних матеріалів, культиватор, навіть млин мав свій. До нього часто люди зверталися, ворота на подвір’я ніколи не зачинялися, бо все мав, усе міг полагодити і позичити.
– Недавно знайшли в його загашниках підшивку газет, – продовжує внука. – Здавалося б, людина із села, загнана роботою, закінчив усього 8 класів, але мав такий науковий підхід до систематизації статей. Вирізки з газет підшивав, підписував, яка газета, який номер, який рік. Практично робив бібліографічний опис.
Сьогодні на обійсті живе його дружина і моя бабуся Ольга. Дід Рафалько все хвилювався, що немає на кого залишити господарство. Бо доньки, Валентина і Людмила, проживають у містах із сім’ями. Постійно наказував: «Як помру, то наступного ж дня всі бджоли продайте. Бо підуть у рій – залишитеся без нічого». Коли відійшов у кращий світ, то, справді, частину вуликів продали, бо не могли впоратися з усіма. На щастя, мій чоловік Дмит­ро наполіг, аби не продавали все. Згодом почали відновлювати продане, нині маємо 32 бджолосім’ї.
– Є різні вулики, дідусь і в цьому питанні був експериментатором. Наприклад, є вулик-лежак, є корпус­ний. Він випробував усякі типи, різні рамки. Дійшов до того, що вулик-­лежак найзручніший. Сперся на нього і перекладаєш рамки. Навіть для збирання бджолиної отрути цілу схему застосовував: через провідник проходив легкий струм, що збуджував бджолу до виділення невеликої кількості отрути, яка залишалась на склі. Ми цього не робимо, адже потрібен час, спеціальний захист, бо це сильна речовина. Нам вистачає всього іншого.

СІМЕЙНИЙ ПІДРЯД

Дмитро ПогорлюкСаме Дмитро і є головним на пасіці. Хоча до знайомства із Лесею ніколи бджолами не зай­мався. Головна робота на його плечах, а дружина тримає на пульсі рекламу, промоцію, розповсюдження. Вигадує і розроб­ляє етикетки до продукції, аби все гарно було, а ще розробляє маршрути доставки до кожного клієнта додому. Жінка, як той навігатор, розписує маршрут, аби і довезти замовлення вчасно, і бензину багато не витратити. В гарячу пору роїння та медозбору допомагає чоловікові. Одягає свій захисний костюм – і до праці.
– Я виросла у цьому, постійно задивлялася на дідусеву роботу. Мій чоловік же ніколи з бджолами справи не мав, – пояснює Леся Василівна. – Коли ми ще зустрічалися, я показала дідусеве господарство. Він одразу ж захопився і захотів спробувати. Я ж розуміла, яка це відповідальність. Дідусь, хоч і не був скупим, але постійно відмовляв нас. Усе ж Дмитро його переконав. Свої перші 5 бджолосі­-мей привезли в місто на Смирнова. Перевозили вночі. Комахи мають бути закриті, а якщо везти їх у такому стані вдень, то запаряться. В дорогу одягнули бджолярські костюми, аби не покусали, і їхали, як космонавти. Адреналіну додавала й місцева рогізнянська дорога, тобто бездоріжжя. Але доїхали. Хоча маємо в місті своє обійстя, загороджене парканом, усе одно боялася тримати там вулики, бо забудова щільна, сусідські дітки бігають, а комаха може не лише налякати, а й вжалити. Тому переселили домашніх улюбленців до чоловікової бабусі в Жердя. Займалися ними там, а коли перейшли на рогізнянську пасіку, то справу опанував свекор Михайло Іванович, який, до речі, раніше до бджіл і близько не підходив. Щоправда, рогізнянський мед мені смакує більше – зав­дяки місцевим травам, неповторній природі. Нагадує карпатський.
Новачку головне – побороти страх звуку бджоли. Коли вона бі­-ля вуха, це найстрашніше. Але до всього звикаєш. Буває, тримаєш рамку, комаха лазить по тобі, а поставити чи кинути не можеш, бо на ній і п’ятсот, і тисяча комах: різкий рух – і все розлетиться. Або навіть кусають, а ти терпиш. Рухи мають бути плавні, бо нападають, як пси. Стратегію розробляєш, як у шахах. Скажімо, крайніми рамками мають бути медові, ближче до центру – гніздо з маткою. Треба продумати, щоб мед у вулику був надійно схований, і ним не змогли поласувати непрохані гості (оси, шершні), думати, коли утеплювати, коли забирати утеплювач, коли підгодовувати. Дуже важко, коли температура повітря 34 градуси, а ти в костюмі й чоботях, та й під штани і куртку бажано ще щось одягнути, бо прокусять. Стоїш, із тебе течуть 20 потів, але після виконаної роботи приходиш задоволена, це приємна втома, бо бачиш результат своєї праці. Це хобі, під час якого переклю­чаєшся.
Під час екскурсії на «Пасіці діда Рафалька»Восени бджоли стають злими через брак медоносів. І в мене час­то запитують, чи сусіди не зляться, бо можуть і їх покусати. Я ж жартую, що бджоли з’явилися тут раніше, ніж ці сусіди народилися, їм це звично, з народження знають, що на цьому обійсті пасіка. Дуже рада, що конфліктів у нас немає, і всі мене розуміють.
Леся Погорлюк розповідає, що пасіка – це до кінця невивчений окремий світ. І людям дуже багато чому можна повчитися у бджіл. Навіть починаючи з вулика, де панує ідеальна чистота, до того ж кожна комашка виконує свої функції. Є бджоли-розвідниці, бджоли-охоронці, а ще годувальниці та збиральниці. Бджолина сім’я налічує близько 60-80 тисяч комашок. Головною в сім’ї є королева-матка, яка від­повідає насамперед за примноження чисельності сім’ї.
Із власного досвіду переконалася: найголовніше, що на пасіці має бути, – це протиалергійні ліки. Мою доньку Мирославу вкусила бджо­ла за пальчик. На перший, другий день жодної реакції не було, аж на третій палець так спух і посинів, що страшно було дивитися. Поїхали до лікарні, проконсультувалася з лі­карями, запаслася таблетками, ін’єкціями. Бо ж береженого Бог береже. Не люблю я тих пасічників, які стверждують, що справжній бджоляр має працювати без захисного одягу. Нас такі називають космонавтами, бо у скафандрах ходимо. Але хай у скафандрі, зате в безпеці. Бджола – це небезпечна комаха. Одна кусає, виділяє отруту, інші чують її запах, розуміють, що це небезпека, і одразу летять на допомогу. Тому одна бджола зазвичай ніколи не кусає, а нападають масово. Якщо помиєшся, напарфумишся і підеш до вуликів, то краще од­разу повертатися, бо діла не буде. В коня також різкий запах, тому були випадки, коли цих тварин могли закусати бджоли. Дідусь розповідав, що раніше на пасіках виставляли череп коня як попередження про небезпеку.

КОЛИ НАВІТЬ ШКІДНИК КОРИСНИЙ

У Рогізні нині всі кажуть: «Дивіться, Рафалько так переживав, що не буде кому перейняти його справу, а тут так активно її розвивають». Онуки кажуть, що дідусь більше спрямовувався на мед і віск. А молодь бачить, що багато людей цікавляться й іншими продуктами.
– Збираємо пилок, роблю цілющі бальзами, настої, надиктовані життям, – продовжує Леся Погорлюк. – Скажімо, мій тато дуже довго кашляв, навіть інгалятори, як при астмі, вже прописали. Тут я бачу, що в мене прополіс часто замовляють. Запитала рецепт і зробила настій. За місяць тато попросив зробити ще такі ліки, бо виявилися дуже помічними. Про таблетки від кашлю нині він забув. У бджіл цілющий ефект є в усьому. Навіть мерт­ва приносить користь, щоправда, підмор збирається тільки навесні. Це бджоли, які померли за зиму від старості. Влітку підмор брати не ре­комендується, бо це може бути от­руєна комаха. Його використовують для зміцнення імунітету. Люди роблять компреси і використовують зовні.
Навіть бджолиний шкідник – вос­кова міль – є цілющим. Вона харчується воском із бджолиних рамок, але є дуже корисною для людини. На основі личинок робиться препарат, яким лікують туберкульоз, вікові захворювання. Ми спеціально відклали рамки, щоб розмножити там цього шкідника.
Нині модний вислів «крафтова продукція». Мало хто розуміє, що це означає, але, як на мене, ми робимо саме таку продукцію. Для мене пасіки поділяються на промислові й сімейні. Наша – сімейна. Промислові зай­маються великими обсягами продукції й витягують із бджоли весь ресурс. Вони зазвичай не пускають комах у зиму, бо це не вигідно, адже треба мед залишати. Тому роблять простіше: бджола відходила сезон, вони забрали весь мед, а комаха померла голодною смертю. Навесні бізнесмени закупили но­ві бджолопакети. Їм так дешевше. А мені якось совість не дозволяє залишити її голодною вмирати. Бджолу треба любити. Вона також заслуговує на свій мед. Це нині можна купити скіль­ки хочеш бджолосімей. А рані­ше такого не було. Дідусь при­в’язувався і в нішах скал збирав рої. Нині бери скільки хочеш, яку хочеш породу: «Українську степову», «Карпатку». Є в нас «Карпатка» також, але які ж вони злі. Хоча більшість «Української степової» адаптована до нашого клімату. Підгодовую я їх і цук­ровим сиропом. Часто клієнти бояться, що через це мед буде з цукром. Але я розвінчую такий міф. У нас так склалося, що останній медонос – це соняшник. Але в зиму його давати бджолам не можна. Він швидко кристалізується, має різний розмір крис­талів. Скажімо, ріпаковий мед – як смалець, кристалики дрібненькі, а в соняшниковому кристалики крупні й гострі. Бджола, коли з’їдає, може пошкодити кишківник і померти, тому соняшниковий мед у зиму не даємо, а варимо сироп. Вона з’їдає його, але це не означає, що трав­невий мед буде з цукром. Бо зав­дання зимової бджоли – зберегти потомство і матку до наступного сезону, а мед і пилок буде зби­рати наступне покоління.
Молоді господарі посадили для своїх бджілок 60 яблунь, які нічим не обробляють, а ще різних квітів і навіть гречку. Леся Василівна зізнається, що дуже хвилюється, аби сусіди-фер­мери, які обробляють свої наділи, не потравили випадково й бджіл. Тому, приїжджаючи на пасіку, завжди з острахом біжить до вуликів. Щоб хоч якось уберегтися, офіційно зареєст­рувала пасіку із щирою назвою, а ще завжди запрошує ветеринарів оглянути її підопічних комах.
– Фермери, якщо не покроплять, урожаю не матимуть, я це розумію, але дуже болісно до цього став­люся. У мене є папочка з роздру­кованими законами, що стосуються бджолярства. Скажу, що в нашому селі дотримуються законодавства. Ніколи не бачила, щоб кропили вдень, можу почути, як після 8-ї вечора кроплять, але тоді бджола сидить у вулику.
Вчителька-пасічниця вже звик­ла до стандартного запитання: «Скільки можна заробити на пасіці?». Відповідає вона на це по-філософськи:
– Якщо починаєте з цього запитання, то краще не беріться, толку не буде. Рік на рік не виходить, сезон на сезон не схожий. Цього року хоч і була холодна весна, але все йшло по черзі: сади відцвіли, по­тім – акація, пізніше – липа. А були роки, що практично все одночасно цвіло. Раннього меду цьогоріч мало, але він був, а 2019 року весняного меду не мали взагалі через дощі. Зрозуміло, що бджоли потребують затрат. Взяти хоча б наші постійні поїздки в село і недешевий бензин. Пасічник повинен бути хорошим столяром. Бо один вулик коштує приблизно півтори – дві тисячі гривень, до нього треба купити рамку, її натягувати, навощувати. Якщо все купувати, то мед буде золотим. Пасічництво порівнюю з риболовлею. Рибак рідко наловить стільки риби, скільки витрачає на свої спінінги.
Але не хочу збільшувати обсяги пасіки, щоб більше заробляти. Мене влаштовує той, який є сьогодні. Хочу дати людині мед, до якого осо­бисто доклала зусиль. Сама його відкачала, знаю, в який посуд. До речі, медогонка має бути стерильно чистою, аби ніде ні вологи, ні бру­ду не було, бо все закисне. Я хочу працювати в своє задоволення і на благо людей.
Важливо, щоб і пасіка називалася саме «діда Рафалька». Мені пропонували інші назви. Але вважаю, що пам’ять про дідуся повинна жити. Вдячна чоловікові, який наполіг залишити вулики. Хоча були люди, які хотіли викупити всю дідусеву справу. І, може, нам було б легше й спокійніше, щотижня не їздили б у село. Але тоді не було б частини нас. Друзі вже звикли: якщо якесь дійство випадає на вихідні – нас не буде, бо в нас пасіка, дні народження з вихідних переносяться на робочі. Ми відмовляємо собі багато у чому, але свідомо пішли на це і не шкодуємо.