П'ятница, 24 Вересня 2021 р.
20 Серпня 2021

БАГАТО ПОЗАДУ, ЩЕ БІЛЬШЕ ПОПЕРЕДУ

24 серпня наша держава святкує черговий ювілей, тепер тридцятий. За ці роки молода країна переборола багато складних моментів, та, напевно, для «світлого майбутнього» потрібно зробити ще чимало. А поки, напередодні визначної дати, ми звернулися до соціолога, кандидата філософських наук Олександра ГОРОДЕЦЬКОГО, аби обговорити ключові моменти політичного життя України та спробувати з’ясувати, що очікує на все ще молоду країну.

ІНТЕРЕСИ БІЗНЕСУ ЧИ ДЕРЖАВИ?

– Олександре Олександровичу, часто з російського боку нас закидають гаслами, мовляв, «Україна свою Незалежність отримала, а не виборола». Адже 1991-го ми здобули її без пострілів. Як протидіяти такій «інформації»?

Для кожного регіону України розробили окрему квітку-логотип. На квітці Хмельниччини є і символ Кам’янця-Подільського– Практично вся історія формування української нації є перманентним процесом боротьби, творення національної незалежності та держави. Починаючи від унікальних державних інс­титутів Київської Русі та Галиць­ко-Волинського князівства – через надто складний та болючий період Литово-Польської доби – відновлення державного статусу в середині ХVІІ ст. (Козацька республіка) – нарешті утворення УНР у період 1917-1920 рр. – ось, головним чином, ті реальні со­ціа­льно-політичні практики епохи премодерну та модерну, які переконливо свідчать, що україн­ська незалежність ніколи і ніким не була подарована, самі ж українці завжди зберігали почуття державності не лише у своєму серці, але й у повсякденному прагненні до її відновлення та захисту. Із глибини віків формування цієї ментальної риси українців живилося, з одного боку, традицією – необхідністю постійно виборювати у численних історичних супротивників право на встановлення власної держави.
– А з іншого боку – запровадженими стійкими історичними формами держави, її політичними інститутами, її міжнародною діяльністю та широким визнанням у світі впродовж усієї «традиції», – продовжує Олександр Городецький. – Наше історичне коріння – кров та жертви, успіхи та перемоги, втрати та досягнення заради свободи – це ті обставини, що зумовлюють надзвичайну актуальність національної незалежності для кожного українця, це те, що живе всередині українства, генетично йому притаманне, що постало впродовж «традиції» і залишається дієвим у постмодерному, сучасному житті.
Щодо «пострілів», хвиля антитоталітарних революцій, Українська революція – одна із них, яка накрила Східну Європу наприкінці 80-х рр., переважно проходила безкров­но (за винятком хіба що Румунії), поклавши кінець біполярному світові. Комуністична система з низькою економічною ефективністю, продуктивністю праці, технологіями, засиллям руйнівної ідеології виявилася нежиттєздатною в суперництві з ринковою економікою і західними технологіями. Ці процеси слід розглядати як цілком за­кономірні, адже вони стосували­ся широкого кола країн, які впродовж тривалого часу, починаючи із 50-60-х років, наполегливо шука­ли виходу із полону тоталітаризму.
У травні 1989-го Угорщина знесла укріплення на кордоні з Австрією, а у вересні її уряд оголосив про відкриття кордонів. Через 10 днів після перемоги «Солідарності» в Польщі була зруйнована стіна у Берліні. На уламках тоталітаризму утворилося 28 нових незалежних держав саме тому, що він вичерпав себе як система.
Українська незалежність – традиційна та постмодерна – є сталим історичним процесом, це не дарунок Московщини, а продукт глибокої історичної традиції та об’єктивних революційних перетворень загалом у Європі наприкінці ХХ ст., які кардинально змінили геополітичну ситуацію в бік формування ринкової економіки, іншого типу соціальної структури, політики та ідеології.

– А чи тоді ми насправді вже були готові до встановлення власної держави та контролю над владою?

– Це є радше процесом, а не окремою подією 1991 року. Важливо розуміти, що Українська революція, незважаючи на історичну зумовленість, об’єктивність процесу, приводилась у дію людьми, цінності, потреби та інтереси яких істотно різнилися між собою. Незважаючи на 70-річне панування тоталітаризму в СРСР, система не зробила всіх людей однаковими. У боротьбі за відновлення української незалежності, думається, чітко вирізняється щонайменше дві системи цінностей, два світогляди: романтичний, націонал-патріотичний, представлений переважно Народним Рухом України, Українською Республіканською партією, колишніми дисидентами, та прагматичний, пов’язаний з інтересами бізнесу, фінансового капіталу тощо. Ці системи цінностей колоритно репрезентують такі постаті, як В’яче­слав Чорновіл, Левко Лук’яненко – з одного боку, та Леонід Кравчук, Петро Порошенко – з іншого. Критерій розрізнення означених груп, відповідь на запитання: що є первинним для розвитку національного суверенітету в позиціях цих груп – інтереси держави, чи інтереси бізнесу, в тому числі власного? У цивілізованих випадках, зрозуміло, пріоритет належить розвитку державних інституцій, які на основі права визначають правила гри для бізнесу, а, відтак, у межах цього підходу мають бути деталізованими економічна і фінансова стратегії державного розвитку. Держава є онтологічно первинною у ставленні до бізнесу. У світогляді, який у співвідношенні інтересів держави та бізнесу вибудовується на інтересах бізнесу, є великий ризик олігархізації влади, що тягне за собою слабкість держави, дерибан Державного бюджету, порушення митного законодавста в експортно-імпортних операціях, слабкість судової системи тощо з наслідками, що звідси випливають. Антитоталітарна революція в Республіці Польща: «Солідарність» та Лех Валенса чітко і послідовно проводять політику пріоритету держави, реформи міністра фінансів Лешека Бальцеровича є нічим іншим як інструментом та­кої політики. За даними Світового банку, на 2020 рік Польща посідає 22 місце в світі за обсягами ВВП, динаміка зростання за 30 років вражає, Україна – лише 59-та, за наявності набагато ширшого кола природних, сировинних та людських ресурсів.

– Чи могли ми піти шляхом розвитку Польщі, Литви, Естонії? І хто б тоді міг допомогти його втілити? Адже, коли згадуємо Польщу після повалення соціалістичного режиму, говоримо саме про Бальцеровича, Валенсу та їхніх соратників. Україна у цей час – це створення олігархічних груп.

– Щоб піти цим шляхом, потрібно, думається, декілька принципових моментів. Перший із них – категорична неможливість державного службовця від найвищої ієрархії до голови сільради поєднувати виконання своїх політичних, громадських завдань та обов’язків із бізнесом – власним або родинним. Це є сталою європейською політичною нормою. Поверховий моніторинг діяльності лише українських президентів часів незалежності свідчить, що практично всім їм властивий симбіоз політики та бізнесу. Спе­ціальне розслідування радіо «Свобода» в Україні 2019 року констатує більшу-меншу причетність кожного з українських президентів до кримінального кодексу. 1993 року указом президента Леоніда Мака­ровича Кравчука Українське морське пароплавство було перетворено на судноплавний концерн «Бласко-­ЧМП». А вже 1995-го діяльність «Блас­ко» стала приводом для порушення кримінальної справи: йшлося про зловживання, розкрадання майна та валютні махінації, скоєні посадовцями компанії. Фі­гурантом справи став Олександр Кравчук – син першого президента. І хоча за означеним фактом у 2011 та 2017 рр. Генпрокуратура порушила нові кримінальні справи, ніхто і до сьогодні не знає, де поділися близько 300 океанських лайнерів, що належали державі. Справа до суду не дійшла. Досить показовою є історія Фонду «Україна 3000», ініційованої ним програми «Дитяча лікарня майбутнього», який очолює Катерина Ющенко – дружина відомого пасічника і любителя української вишиванки, борця за визнання міжнародною громадськістю голодомору 1933 року геноцидом проти України. За даними Юрія Кармазіна, на зведення сучасної онкологічної лікарні для дітей, у межах цього проєкту, з усієї України було зібрано понад $ 20 млн. Лікарні до сьогодні немає, зате у Львові відкрита приватна клініка «Нова», що, зрозуміло, працює на комерційних засадах і належить згаданому фонду. На початку червня 2019 року вже Віктору Ющенку Генеральною прокуратурою було оголошено підозру у привласненні, розтраті майна або заволодінні ним шляхом зловживання службовим становищем. Слідство вважає, що Ющенко у змові з Януковичем перевів «Межигір’я» з підпорядкування Державному управлінню справами до сфери відповідальності Кабінету Міністрів. Уряд після цього передав резиденцію до держпідприємства «Надра України», яке вивело «Межигір’я» з державної власності на користь фіктивної донецької фірми.
Тобто, другий принциповий момент у темі наслідування європейської традиції соціально-політичного розвитку держави – дотримання Закону самою владою – одна із фундаментальних ознак правової держави. Найкращий бізнес в Украї­ні, як часом можна почути у телешоу, – це державна служба. У суспільства немає на сьогодні ефективних інструментів контролю за владою, а, отже, немає і відповідальності влади перед суспільством. Це ще одна причина не­можливості застосувати досвід Прибалтійських країн та Польщі
для оновлення української дер­жавності.

ЯДЕРНА ЗБРОЯ, ПРОТЕСТНІ НАСТРОЇ, РЕВОЛЮЦІЇ…

– У 90-ті ми також мали ядерний статус, він мав би бути для України лише захистом чи міг би допомогти зміцненню політичних позицій?

Олександр Городецький– Питання ядерного статусу держави є надзвичайно багатогран­ним та складним. Строго кажучи, в сучасному глобальному світі, багатовекторному за соціальними та політичними трендами, турбулентному та непередбачуваному, вибудувати систему національної безпеки самотужки більшості країн практично неможливо. Навіть якщо йдеться про відносну, а не абсолютну безпеку. Однак, думається, що загалом є три вирішальні аргументи, які підносять ступінь такої безпеки до максимально можливого рівня: членство тієї чи іншої країни у військово-політичних блоках, альянсах; унікальна роль і місце країни в інтегрованих світових процесах, наприклад, Швейцарія; наявність ядерної зброї як вагома преференція безпеки країни, що такою зброєю, разом із засобами доставки, володіє.
Міжнародні гарантії безпеки, про які часом згадують поряд із наведеними вище інструментами національної безпеки, є неефективними, і Україна, на жаль, може це побачити із власного досвіду, коли одна із трьох країн-гарантів насильницьким методом окупувала Крим та частину східних українських територій. Отже, із наведеного вище переліку аргументом на­ціональної безпеки на сьогоднішній день могла би слугувати лише ядерна зброя, якою наша держава після розпаду ССР реально володіла. На 1991 рік Україна мала третій за розміром ядерний потенціал у світі. Частина його повністю вироб­лялася на українських оборонних підприємствах. Але тут уже актуалізуються питання політичного процесу в діалозі з Кремлем та США і ті домовленості, які були укладені між Леонідом Кравчуком і Борисом Єль­циним у ході Масандрівських угод 1993 року.
2 червня 1996 р. Україна пов­ністю втратила статус ядерної держави, незважаючи на активну протидію національно-патріотичних сил, що стояли в опозиції до Леоніда Кравчука. Стратегічна помилка цього політичного акту під проводом Кравчука сьогодні є цілком очевидною. У світі немає жодної країни, яка б, володіючи ядерною зброєю, добровільно відмовила­ся від неї. Улюблений аргумент Кравчука стосовно того, що молода Українська держава начебто не мала фізично коштів на утримання ядерної зброї, жодним чином не верифікований конкретними цифрами, є суцільною містифікацією і, з огляду на аналогічні витрати сьогоднішнього дня (утримання та обслуговування ядерної зброї молодими країнами ядерного клубу (Північна Корея, Пакистан, Ізраїль (імовірно), коштує національним бюджетам цих країн від $ 0,6 до 2.3 млрд), не витримує критики.
Ядерний статус, втрачений Україною, по суті в умовах ескалації військово-політичної конфронтації з Росією, означав одночасно і втрату частини національного суверенітету, і загальне послаблення політичних позицій України в геополітичному просторі. Відновлення ядерного статусу України, що подекуди дискутується в стінах Верховної Ради, загалом у національному інформаційному просторі є надскладним завданням міжнародної політики, яке в контексті сучасних політичних відносин реалізувати практично неможливо.

– Ми вже пережили дві революції. За абсолютно різних обставин. Однак в Україні постійно високі показники протестних настроїв. Це свідчить про велике терпіння українців чи наявність національної самосвідомості?

1991 р. Київ– Перманентна присутність протестних настроїв у будь-якому сус­пільстві часто зовсім не пов’язана із високим рівнем політичної культури та політичної самосвідомості громадян. Відомо, наприклад, що високий рівень протестних виступів у Ефіопії був зумовлений свого часу банальним голодуванням населення і жодним чином не корелював із високим рівнем національної самосвідомості.
В Україні після того, як ми успішно пережили дві революції заради свободи, збереження високого рівня протестних настроїв виглядає дещо несподіваним, але, думається, цілком закономірним. Насамперед важливо відзначити, що тривала масова свідома участь різних категорій населення – від студентів до пенсіонерів – у революційних по­діях уже є валідним індикатором високого рівня національної свідомості, адже люди віддавали найдорожче, що мали, – життя – заради свободи, і це були не поодинокі випадки. Пам’ятатимемо завжди Небесну сотню і нашого земляка в ній – Героя України Анатолія Корнеєва, Рудського сільського голову, убитого снайпером 20 лютого 2014 року на Інститутській. Як кадровий офі­цер, думаю, Анатолій добре розумів усі небезпеки участі у революційних подіях того дня, але прагнення Свободи, почуватися вільним на власній землі не зупинило ні його, ні інших учасників із фанерними щитами.
А тепер щодо «великого терпіння українців». Згадуючи степових українців, Михайло Грушевський констатував, що вони «були… на всяку біду терпеливі», що «були привичні до всякої біди». Означена риса статистично є вельми репрезентативною в тексті «Історії України-Руси», що дозволяє кваліфі­кувати її як системоутворюючу в конструкції свідомого та несвідомого в житті українців. Згадана соціально-психологічна ознака пе­редається від одного покоління до іншого. Вона, як і інші ментальні ознаки етносу, передаються на генетичному рівні. Сучасний українець так само терпеливий, як і тисячу років тому, та, здається, влада це добре розуміє. Але вона легковажно ставиться до свого головного ресурсу – людей, громадян України, для більшості яких життя пе­ретворилося на виживання, по­вернення кредитів, боротьбу з Сovid-19, пошуки роботи і заробітку, сплати непомірних комунальних платежів і ще багато чого від’ємного. Саме у цьому контексті форматується більшість структури протестних настроїв українців. Влада не розуміє іншого: зневіра українця в намаганнях змінити життя на краще сьогодні є однією із найбільших загроз національної незалежності. 2018 року 16% населення працездатного віку, 4 млн осіб, є трудовими мігрантами, за цим показником Україна входить до першої десятки країн-джерел міжнародних мігрантів у світі. Згідно зі звітом Департаменту з економічних і соціальних питань ООН, 2019 р. кількість трудових мігрантів з Украї­ни зросла і становить 4,96 млн осіб. Ці дані є своєрідною оцінкою влади в Україні тієї соціальної політики, яка проводиться владою. Незалежність держави тримається на кожній людині, якій доступна свобода в її основних цінностях.

У серпні 2020-го радіо «Свобода» в Україні провело цікаве опитування стосовно рейтингу факторів, що утримують незалежність України. Усього в опитуванні взяли участь 49 відомих людей із різних сфер – науковці, філософи, підприємці, дипломати, письменники, спортсмени, митці, колишні політв’язні Кремля та ДНР. Усім ставилося одне запитання: «На чому тримається незалежність України?», яке в безпосередній комунікації уточнювалося: «Які фактори/сили утримують незалежність України попри атаку на її суверенітет та територіальну цілісність?», і ніхто з опитаних не згадав про державну владу як силу, на якій «тримається незалежність України».
Проблема незалежності України існує як проблема недосконалого політичного процесу, здійснюваного самою владою – як центральною, так і місцевою, починаючи від першого президента і закінчуючи діяльністю Петра Порошенка. На жаль, потужний тренд української політики, пов’язаний із впливом національно-патріотичних романтичних сил, поволі згасав у вітчизняному політичному полі через різні обставини; на те місце підсилювався вплив бізнесу, грошей у виробленні та ухваленні важливих політичних рішень, що стосувалися ядерної зброї, Чорноморського флоту, армії загалом тощо.

СИМУЛЯЦІЯ РОЗВИТКУ ТА СТРАТЕГІЇ

– Революції призводили до змін влади. Чи люди, які її отримували, мали стратегію на розвиток держави?

Помаранчева революція. 2004 р. Кам’янець-Подільський– Для коректної інтерпретації, природи сучасної влади, політики, розробки політичних стратегій важливо розуміти істотні особливості, новизну, якість так званого інформаційного або постмодерного суспільства, яке, за влучним виразом Кастельса – відомого американського вченого-теоретика, піднімається, сходить (rise – англ.) у межах людської цивілізації. Якщо перекласти слово «rise» як іменник, то отримаємо значення «невелика височина» – саме таким є вік цього суспільства, що прийшло до нас разом із комп’ютером та заснованими на ньому технологіями – себто впродовж 70-80-х рр. ХХ ст. Нова якість цього суспільства, зокрема, полягає в тому, що воно стає щільно інтегрованим: на місце дискретних потужних компаній у економіці, бізнесі приходить мережа бізнесу, яка об’єднує світ, робить кордони між державами надзвичайно проникливими, непомітни­ми, розкриваючи їх для потоку товарів, грошей та робочої сили. Мережа – фундаментальний принцип організації інформаційного сус­пільства, який істотно змінює економічне життя, фінансовий обіг і, звичайно ж, політичні процеси та саму владу. Вона робить цей світ глобальним. Інша фундаменталь­-на риса інформаційного суспільства – надзвичайна інтенсивність та швидкість різноманітних процесів: у бізнесі, соціальній комунікації, політиці тощо. Все це означає, що національна стратегія розвитку має вибудовуватися на основі інтеграції України як суверенної держави в глобальний та європейський фінансово-економічний, політичний і соціокультурний простори. Такою ця стратегія і є, щоправда, поки що – лише у паперовому варіанті. Вперше вона системно викладена лише 2021 р. і називається «Національна економічна стратегія на період до 2030 року» та «Стратегія зовнішньоекономічної діяльності України», затверджена РНБО у липні цього року. Не заглиблюючись у деталі цих об’ємних документів, відзначу, що базові цінності та цілі, декларовані в них, ідеологічно забезпечують умови ефективного національного розвитку в усіх галузях життєдіяльності країни, передбачаючи: зміцнення суверенітету та територіальної цілісності України; курс на членство у Євросоюз та НАТО; захист прав та інтересів українських громадян за кордоном; акселерацію економічної діяльності на національному та регіональному рівнях; розвиток людського капіталу; створення інклюзивного, іннова­ційного та освіченого суспільства, в якому громадяни мають рівні права та можливості; забезпечення високого рівня здоров’я і високих показників тривалості життя й тривалості здорового життя тощо.
Разом із тим, її зміст не є винаходом сьогоднішньої влади, адже європейський вибір України та імперативи свободи, надійного соціального захисту громадян, справедливого суду тощо виступали перманентними цілями у ході як Помаранчевої революції, так і Революції Гідності. З іншого боку, необхідно розрізняти стратегію як декларацію про наміри і стратегію, втілену в політичну реальність, як логічне опредмечування вимог революції. Ось із цими речами маємо невідповідність. Зрозуміло, що після перемог революцій політичний клас, досягнувши влади, мав усі необхідні інструменти для того, щоб втілити нарешті вимоги демократичних верств країни в практичне життя і побудувати європейський варіант розвитку суспільства. Чому ж не сталося? Тому що втілення окреслених вище імперативів розвитку вимагало політичної волі й наполегливості правлячого класу – президента, парламенту, виконавчої влади, регіональних чиновників. Але в політиці, крім націо­нальних інтересів, присутні також інтереси приватні, які з національними не завжди збігаються, які часто протистоять їм. У основі позначеного дуалізму відбиваються системи цінностей учасників політичного класу, про які згадувалося вище, – національно-патріотичні, романтичні, орієнтовані на національний інтерес, та приватно-корпоративні, орієнтовані на пріоритет приватного над державним. У перші роки незалежності (1991-1998 рр.) в Україні відбувається первісне нагромадження капіталу та формування великих приватних суб’єктів господарювання. Входження цих груп у політичний процес ставало лише питанням часу. При цьому важливо розуміти, що новий клас підприємців швидко зростав, задаючи при цьому потужного тренду переваги приватного інтересу над суспільним. Якщо 1998 року до складу національного парламенту ІІІ скликання ввійшли 96 предс­тавників бізнесу (21,57% складу парламенту), то 2002 року їх стало вже 105 (24,42%), а в парламенті
ІХ скликання підприємці є найчисельнішою групою – 38,6%. Для порівняння: на другому місці за чисельністю – юристи та адвокати – 15,7%, на третьому – викладачі та вчителі – 9,1%. Усі інші групи за соціальними джерелами статистично не перевищують показника 5%. Чи впливає це на зміст політичних рішень у вищому законодавчому органі держави, і хто отримує специфічні преференції від цього розподілу? Запитання риторичне. За роки незалежності маємо стійке зрос­тання статків олігархату і наростання бідності та соціальної напруженості в суспільстві.
Реалізація будь-якої політичної стратегії неможлива поза межами соціальних та політичних цінностей. Конфігурація цих цінностей упродовж усієї історії незалежності України після Помаранчевої ре­волюції та Революції Гідності складалась на користь прагматично-­раціональних, бізнесових інтере­сів влади на противагу інтересам національно-патріотичного роз­витку.

– 2014 року ми стали воюючою державою. В той момент армія перебувала у вкрай занедбаному стані. Це вже тоді свідчило про часткову втрату незалежності?

– Розв’язання війни на сході України та протиправну анексію Криму Росією в контексті подій 2013-2014 років, думається, цілком справедливо можна кваліфікува­ти як контрреволюційне явище з боку цієї країни та її «п’ятої» колони в Донецькій і Луганській областях. Стан української армії цього часу не міг, власне, бути боєздатним, ос­кільки вища політична адміністра­ція на чолі з Януковичем робила все можливе легальними методами, аби цю боєздатність максимально нейтралізувати. Про яку боєздатність може йтися, якщо на вищих армійських посадах в Україні працювали ставленики російських спецслужб? Передача, продаж конфіденційної інформації супротивнику завжди завдає шкоди на­ціональному суверенітетові, а коли ця передача здійснюється керівництвом держави, обсяги цієї шкоди зростають за експонентою.

– Після 2014 ми побачили й низ­ку реформ. Децентралізація, продаж землі, реформа поліції. У порівнянні з успішними прикладами, Україна йде правильним шляхом?

Революція Гідності. 2014 р. Київ– Поняття «правильного шляху» для оцінки розвитку держави є трохи морально застарілим та тяжіє до характеристики життя країн тоталітарного типу. До того ж, з погляду різноманітних соціальних груп всередині держави, відповідь про правильність-неправильність теж бу­де істотно різнитися. Так само наріжні питання, пов’язані із продажем землі, децентралізацією системи державного управління, реформами силових відомств, апріорі часто неможливо вкласти у формулу «правильно-неправильно». Радше, критерієм означених змін слід обрати суверенітет, незалежність держави, а саме – його зміцнення чи послаблення, або виміряти цю формулу, скажімо, індикаторами зміни протестних настроїв населення, або величиною серед­нього класу в суспільстві, або показниками виробництва ВВП на душу населення тощо. Такі індикатори є найбільш валідними для оцінки політичного процесу та ефективності влади в будь-якій країні.
Разом із тим, важливо розуміти, що оцінка політики та діяльності того чи іншого політичного класу в умовах сучасного світу, коли досліджується, власне, інформаційне суспільство, визначається також труднощами суто онтологічного змісту. У цьому відношенні потрібно розрізняти політичне і симуляцію політичного, що актуалізується у контексті справжньої реальності та символічної, віртуальної реальності. Не заглиблюючись у складний філософський дискурс із приводу онтології, спробуємо розібратися в природі симулятивного феномену на простих довільних, відомих широкому загалу прикладах. Хто з нас не бачив хоч раз реклами, скажімо, апельсинового соку чи іншого безалкогольного напою? Від нього віє прохолодою, глибоким смаком, запахом сицилійського цитрусу; він має вельми насичений колір і консистенцію, а, заповнюючи склянку з льодом, додає нам нестримного бажання в спекотливий день провести всі ці процедури власними руками. Рідко кому до голови прийде альтернатива – дістати із холодильника апельсин і самому із нього приготувати сік. Реклама часто робить свою справу дуже вправно. Можливо, сік зі звичайного апельсина не буде таким солодким, можливо, його не буде в такій кількості, як у картонній пляшці, можливо, він буде блідіший за кольором і не такий смачний. Але він буде натуральний, він буде справжній, він буде корисний. Сік із картонного упакування – це імітація, симуляція соку. Якщо поглянути на анотацію на етикетці, сік із вашого цитруса, який ви витиснули, – натуральний, справжній. Кожен сам вибере, який варіант йому ближчий. Але один із варіантів – це не сік, це симуляція. І люди часто проковтнуть, як і багато іншого симулятивного. Зрозуміло, що і у сфері політики, великої та малої, симуляція є цілком атрибутивним явищем, яке приховує сутність, справжні цін­ності політичного життя, перетворює політичний процес на нагрома­дження, конгломерат різноманітних фактів та подій, зміст яких істот­но відрізняється від справжньої політичної реальності. Зокрема, 2 квітня, за рішенням РНБО, 23 волинських митників і 46 працівників Галицької митниці було відсторонено від роботи через висунуту їм підозру до причетності у контрабанді та корупції. З огляду на цей факт, складається враження про послідовність та невідпорність боротьби з корупцією в державних фіскальних органах, з якої, власне, розпочав свою політичну діяльність на посаді президента України Володимир Зеленський. Але це – тільки вра­ження, симулякр, бо, як повідомляє електронний ресурс Zaxid.net, уже 31 травня порушені дисциплінарні провадження було закрито, жодних стягнень не застосовано, всі працівники повернулися на раніше займані посади, в тому числі й начальник відділу Михайло Бурдейний, затриманий співробітниками ДБР із $ 0,7 млн готівкою в момент, коли перевозив їх у багажнику автомобіля.
В інформаційному суспільстві де­вальвується традиційне уявлення про політику як сферу свідомого визначення політичних цілей та їх реалізацію. Політика у цьому ви­мірі – радше гра, театр. На грунті си­мулятивної реальності, масово тиражованої мережею, телебаченням, друкованими виданнями, ство­рюється ілюзія поступального розвитку держави, боротьби із політичними супротивниками; політичні ток-шоу часто рясніють сценами студійних політичних конфліктів між різноманітними акторами, які за межами телестудій часто співпрацюють між собою заради вигоди. Як колоритний приклад такого роду, згадаємо, як «ці руки, що нічого не крали» (Віктор Ющенко) допомогли вкрасти Януковичу Межигір’я в роки його президентства, незважаючи на те, що перший завжди позиціював себе як прибічник на­ціонально-патріотичних сил, а другий – як представник «русcкого мира». Визначаючи ефективність українського політикуму після 2014 року, важливо розуміти, що національно-патріотичний тренд у його межах був істотно витіснений ра­ціонально-прагматичною парадигмою, в основі якої лежать інтереси олігархічних груп, олігархічного капіталу; сама ж політика при цьому перетворюється на симуляцію зміц­нення національного суверенітету України.

«ДЛЯ 60-80 УКРАЇНСЬКИХ РОДИН ЦЯ КРАЇНА ВЖЕ Є УСПІШНОЮ»

– У Росії створили «статтю Путіна про історію України», яке ваше враження від цієї події? Та чи достатньо вагомими є відповіді від президента та Інституту істо­рії НАН України?

– Пошуки конкретної наукової істини в сучасності здевальвовані дискурс-аналізом, світ став занадто стрімким, багатосуб’єктним, суперечливим, підступним, аби одна істина вдовольнила всіх учасників обговорення тієї чи іншої проблеми. Визнання об’єктивних істин у політиці зруйнує світову політику в тому вигляді, в якому вона сьогодні є. Власне, починаючи від Ніколо Макіавеллі, добре відомо, що в політиці найважливішим є результат, досягнення мети, не важливо при цьому, в який спосіб, й істина тут ні до чого. Стаття Путіна «Про історич­ну єдність росіян та українців» з погляду наукових результатів була оцінена BBC News як «суміш невігластва та агресії». Але в площині гіб­ридної війни, яку веде режим Пу­тіна проти України, це цілком зрозуміла політична технологія, орієнтована як на російського обивателя, так і на прибічників «русского мира» на сході України. Думаю, що, з погляду історичних фактів, Путін і сам розуміє, що опубліковане є брудною симуляцією. Достатньо згадати, що територія УНР у 1918-1920 рр. була більшою від терито­-рії сучасної України приблизно на 200 тис. кв. км, включаючи і Крим, і частину Воронежчини та Бєлгородщини. Імперська політика Кремля є основною причиною народжен­ня таких опусів, і згаданий тут прецедент далеко не останній такого роду.

– Олександре Олександровичу, що, на Вашу думку, потрібно українцям, аби все ж збудувати успішну країну? Та яке в нас май­бутнє з огляду на поточний стан справ?

– Для олігархату, або 60-80 україн­ських родин, ця країна вже є успішною. Щоб поширити таку ознаку на широкі демократичні верстви, необхідно мати ефективну систему контролю за владою, включаючи владу регіональну та муніципальну. Реально отримати інструменти такого контролю українське суспільство не спроможне, щонайменше в найближчій перспективі (5-6 років). Але молодому поколінню порадив би три речі, аби досягти відносної особистісної свободи: наявність якісної професійної підготовки в тій галузі, яка видається кожному за улюблену та цікаву. Університетської освіти для цього сьогодні мало, вона практично вичерпала себе в Україні, залишившись змістовно в модерному суспільстві з наявними методиками і, головним чином, технологічною базою; потрібно долучати знання та практичні навички із нетрадиційних валідних джерел, у тому числі міжнародних. Знання дають (щоправда, не скрізь і не завжди), але основна проблема полягає в тому, щоб їх певним чином молода людина зуміла взяти, адаптувавши для власних професійних завдань; володіння однією-двома іноземними мовами не пізніше від часу навчання у вишах; досконале володіння ПК та тими комп’ютерними програмами, які використовуються для розв’язання практичних професійних завдань.

Олександр ЩЕРБАТИХ.