КУДИ СХОВАТИСЯ ВІД «РУССКОГО РАДІО»?

Пам’ятаєте в’їдливу фразу про те, що «суворість українських законів компенсується необов’язковістю їх виконання»? Досить часто це справді так. За законом, жили б у значно тихішому середовищі – й менше було б приводів для нервування.

От є Закон «Про авторське право та суміжні права», а в ньому – стаття 43. Використання фонограм і відео­грам, опублікованих із комерційною метою:
1. Допускається без згоди виробників фонограм (відео­грам), фонограми (відеограми) яких опубліковані для використання з комерційною метою, і виконавців, виконання яких зафіксовані у цих фонограмах (відеограмах), але з виплатою винагороди, таке пряме чи опосередковане комерційне використання фонограм і відеограм та їхніх примірників:
а) публічне виконання фонограми або її примірника чи публічну демонстрацію відеограми або її примірника;
б) публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі чи відеограмі та їх примірниках, в ефір;
в) публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі чи відеограмі та їх примірниках, по проводах (через кабель).
Перекладемо із сухої юридичної мови на зрозумілу. Власники транспортних засобів, магазинів, готелів чи кав’ярень можуть вмикати фм-станції, компакт-диски чи зібрані в інтернеті підбірки музики, а отже, використовувати чужу інтелектуальну власніть без згоди музикантів. Але мусять заплатити за це винагороду виконавцям – роялті. Якщо платити Артему Пивоварову або якомусь, прости Господи, Валерію Леонтьєву не дуже хочеться, можна спокійно транслювати музику з позначкою royalty-free.
Її дуже багато: це всі твори, автори котрих померли 70 і більше років тому. Моцарт підійде, Гендель теж, а от Висоцький – уже ні: чекайте ще 29 років.
Тож за попсу чи кальянний реп, за законом, потрібно віддати 1% від доходу з того виду діяльності, у процесі котрого здійснюється використання музичних творів, або 2,5 % загальної суми витрат на зазначений вид використання музичних творів у разі відсутності таких доходів.
А хто ж перевірятиме, заплатив перевізник чи ресторатор роялті? Це можуть робити представники організацій колективного управління (на підставі Закону «Про авторське право та суміжні права») за допомогою відео- або аудіофіксації. Про такі порушення складається акт.
А що як звуковий терорист-маршрутник, котрий забембав весь салон вересками «Русскава радіо», не вважає ввімкнуту фм-ку трансляцією з комерційною метою і виправдовується, мовляв, щось там собі грає, аби веселіше працювалося, а пасажири і не скаржаться, а хто скаржиться, у того ПМС і недотрах? Чи продавці випічки, котрі ставлять біля магазину колонку (і з неї гавкає все те саме «Русскоє радіо» – так, ніби інших станцій у світі не існує), пояснять, що вони тільки відкрилися, тому треба, щоб потенційні клієнти їх помітили, тому і вмикають на всю котушку «Одіночєство – сука»? В обох випадках це все-таки трансляція. Як і програвання пісень у басейнах, потягах чи на пошті. Музику чує хтось інший, крім власника колонки? Все. Трансляція – і крапка.
Чекайте, та багатьом же музика ніби не заважає. Може, не варто і обурюватися порушенням тиші? Подумаєш: попса країни-агресора в західноукраїнському місті… Якщо підприємець займається перевезенням населення, і у переліку його послуг не вказано, що перевозити він буде під низькосортну фм-станцію, то й пасажири за умовчанням не давали згоди на отримання послуги з довіском з Меладзе. Якщо власники розважального комплексу з басейном не попереджають відвідувачів, що купання йде в комплекті з російськими хітами, то відвідувачі й тут не підписувалися на такі умови. Музичні смаки в усіх різні, країна давно страждає від посттравмосиндрому, ковід теж спокою не сприяє – нахабна музика провокує і буде провокувати конфлікти. Самі ж марш­рутники, може, і не погоджуються працювати під блек-метал чи арії бельканто, але чомусь не можуть зрозуміти, що примітивна музика може дратувати пасажирів так само сильно. Крім того, послуги в краї­ні мають надаватися державною мовою. Тому примусове прослуховування російських пісень у ресторанах чи автобусах є повністю незаконним. І трохи заздриш жителям Львова і Луцька, Тернополя і Рівного: у них в містах із магазинів та автобусів не реве сепаратистське гасло «Кієфф! Русскає радіо! Украї­на!». А тут щодня відчуваєш себе, неначе у Рязані.

Ірина ПУСТИННІКОВА.