П'ятница, 24 Вересня 2021 р.
10 Вересня 2021

ВЕЛЕТ ДУХУ І ТІЛА

– Синочку, ходімо зі мною на ланку кукурудзу посапаємо…

Мама бере два рядки, а він, попри дуже юний вік дошкільняти, сапою орудував, як старий. Малий Володя знав, що в житті все дається лише працею. Народився він 1949 року у важкі, напівголодні повоєнні часи, тому добре знав ціну хліба, з малого навчився і заробляти його.
Це нині Володимир КОПИЧИНСЬКИЙ – майстер спорту, заслужений працівник фізичної культури і спорту, людина, яка звикла до перемог у важкій атлетиці й гирях, має такі нагороди, про які більшість і не мріє.
А ще він власними руками звів свій будинок і оселю сину, створював Маківську ДЮСШ, в якій успішно виховує переможців протягом майже 40 років. Людина, яка живе своєю справою, обожнює її та пропагує здоровий спосіб життя, незважаючи ні на що.
Про перемоги гирьовика, досягнення його учнів і закулісся спортивного життя говоримо з Володимиром Васильовичем напередодні Дня фізичної культури і спорту.

«ЧОМУ Я МАЮ БУТИ СЛАБШИМ?»

Володимир КопичинськийСпіврозмовник наш родом із села Нестерівці, що на Дунаєвеччині. Але 36 років живе в Макові, який також став рідним.
– Злидні мене ніколи не лякали. Мама навчила праці. І корову пас, коли ще до школи не ходив, і сапав на рівні з дорослими. Ку­курудза, соняшник, бурячок – усе вручну оброб­лялося, – згадує Володимир Васильович. – Із татом на тракторі працював під час канікул. Хлопці сміялися, що я і нижчим був, і біднішим. Бувало, мати напече бурячка, поріже скибочками і каже: «На тобі, синочку, це на цілий день!». Попри насмішки, для себе вирішив: «Чому я маю бути слабшим?». Тому ще малим почав бігати на великі дистанції, піднімати саморобні гирі. Цей стиль життя вві­йшов у звичку, і вже в армії при зрості 167 см і вазі 67 кілограмів щодня без техніки і підготовки піднімав 80 кілограмів, а у свята і 90 брав.
Такого бравого солдата не могли не помітити на службі, яку проходив у НДР, тому сильному українцю доручили бути інст­руктором зі спорту у військовій час­тині. Ніхто й не думав, що молодий службовець ще й такий господар: за декіль­ка вечорів розібрав складське при­міщення, пофарбував стіни, облаштував усе, як має бути для занять спортом. Усі тільки ди­вувалися: коли він встиг це зробити.
«А що тут такого? Я ж хотів зай­мати­ся…» – дивувався непосида. В армії й виникла думка по­в’язати життя зі спортом. Тому й вступив до Дніпропетровського технікуму фізичної культури на факультет важкої атлетики. Як побачив Дніпро, пляжі, одразу закохався в це місто. Взяв спортивну форму і пішов на іспити, які успішно здав. Надалі здавав їх автоматом, отримував стипендію 30 карбованців, іноді мама червонець висилала.
– Ми хлопці із села ніколи не дамо собі пропасти, тому ходили на різні підробітки: щось розвантажити, щось перекопати. Згодом влаштувався в технікум столяром, – пригадує Володимир Васильович.
Юнак обрав спеціальність учи­теля фізкультури. Міг фізруком бути в будь-якій школі, інструктором зі спорту в колгоспі чи на підприємстві, а також тренером із важкої атлетики. Відпрацював на Дніпропетровщині 4 роки. За цей час підготував аж 4 майстри з гирьового спорту і 3 кандидати. Одружився там. До речі, наступного року з обраницею Лі­дією Іванівною відзначатимуть золоте весілля.

«ВОДКА – ЦЕ СЛАБКІСТЬ», А «СПОРТ – ЦЕ СИЛА»

Але як би Володимир Васильович не любив Дніпропетровщину, мала батьківщина кликала до себе. Тому разом із дружиною повернувся на Дунаєвеччину. Почав працювати в Зеленчанській школі фізруком і тренером, потім перейшов у Маків, бо там відкрили ДЮСШ. Як ним тоді пишалися – один із перших майстрів спорту на Дунаєвеччині! Це звання здобув 1975 року, працюючи на Дніпропетровщині тренером-викладачем із гирьо­вого спорту та важкої атлетики. Якось фіз­руку Копичинському в Зеленчі доручили ор­ганізувати районну спартакіаду, то він настільки гідно її провів, що виникла ідея створити Дитячо-юнацьку спортивну школу в Макові.
– Маків завжди був цікавим селом, – каже співрозмовник. – Колись тут процвітав колгосп-мільйонер, аж два будинки культури звели, а дороги які були, хоч яйце по них коти. Мали ми і найкращий в Україні дитячий садочок.
Нині в підвалі вже давно за­кинутого дитячого садка розміс­тився спортивний зал Володимира Копичинського. Усе тут виплекане його невтомними руками: пофарбовані стіни, облаштоване опалення, саморобні майже всі гантелі, штанги і навіть тренажери. Тренер пояснює, що всі теоретичні й практичні знання вклав у це залізо, зробив максимально якісним і надійним, бо китайські тренажери дорогі та й ламаються швидко. А ще тішиться, що має повну ставку тренера в ДЮСШ і можливість компенсації за поїздки на змагання.
Завдяки власній наполегливості та тер­пінню, Володимир Васильович неодноразово виборював і продовжує виборювати призові місця в змаганнях всеукраїнського й міжнародного рівнів.
На запитання «Чи звик Володимир Копичинський до перемог?», знітившись, каже, що завжди приємно, коли на нагородженнях звучить гімн України. Виок­ремлювати свої досягнення не хоче, бо кожна медаль – це важка праця, недоспані ночі та нелюдські навантаження. Більше пишається досягненнями учнів, адже розуміє, що його наука пішла в правильне русло. Ми ж знаємо, що нагороджений він Міжнародною федерацією майстрів гирьового спорту орденами «Золотий Атлант» ІІІ ступеня, «Зірка героя», «Крилатий лев» і «Золотий гирьовик», іменною «Золотою гирею». Багаторазовий чемпіон України має в доробку і такі відзнаки: «Почесний громадянин Дунаєвецького району», «Почесний праців­ник фізичної культури та спорту Украї­ни 2009 р.», «Заслужений працівник фізичної культури та спор­ту України 2019 р.».
Тренер пишається своєю п’ятіркою вихованців, які також ста­ли майстрами спорту. Це Олександр Кудринецький (1990-го став срібним призером чем­піонату світу), Володимир Демковський (у складі збірної Украї­ни виграв «срібло» у чемпіонаті Європи в Угорщині), Влади­слав Бурковський (неодноразовий чем­піон України), а також чем­піонка Украї­ни та Європи, майстриня спорту міжнародного класу Ангеліна Ломачинська та Ярослав Заболотний, майстер спорту, срібний призер чемпіонату Європи. Згадує і перспективних спортсменок-важкоатлеток, які стали чемпіонками Украї­ни. Це Ніна Гальчій, Богдана Тарасевич, Анна Фаренюк.
Із нагоди 30-ї річниці Незалежності України на Херсон­щині в с.Милове проводилася відкрита першість із гирьового спорту, на якій вихованець Володимира Васильовича Богдан Фурман із с.Чечельник виборов перемогу у Всеукраїнському чемпіонаті. 15-річний спортсмен 200 разів підняв 12-кілограмову гирю. Переможець був нагороджений золотою медаллю, грамотою та кубком. Із перемогою приїхав і тренер – Володимир Копичинський серед ветеранів став абсолютним чемпіоном, піднявши 12-кілограмову гирю 263 рази за 12 хвилин.
Спортсмен зізнається, що ніколи в житті не пив, не курив. Його аж перетрушує, коли йдеть­ся про шкідливі звички. Пояснює це тим, що мав чимало вихованців-сиріт, які досягли великих результатів у спорті, але дитинства в них не було через те, що батьків забрала оковита. Протягом багатьох років Володимир Васильович самовіддано пропагує здоровий спосіб життя і власним прикладом доводить, що будь-яку біду можна пережити без алкоголю. Навіть на паркані навпроти дверей спортивного залу написав: «Вод­ка – це слабкість», а поруч – «Спорт – це сила». Ці дві прості формули, які Володимир Копичинський несе як знамено протягом усього життя, – його кредо і життєвий орієнтир, на який дуже хоче спрямувати всіх нав­коло.
Не дуже любить тренер і мобільні телефони, в яких постійно сидить сучасна молодь, ніколи не втомлюється повторювати як молодому, так і старому, що життя – це рух.