ІЗ ДУМКОЮ ПРО ХОТИН: «SCHOLA MILITARIA – 2021»

Два великі та якісні фестивалі історичної реконструкції поспіль – такого ще Кам’янець не бачив. Після «Ruthenica Medievalis a.d. 1398» у фортеці 11-12 вересня відбулася чергова «Schola Militaria» – традиційний захід, присвячений відтворенню життя та побуту XVII ст. «Скола» завжди була міжнародною. Але ковід-19 закрив не один кордон. Цьогорічне дійство закордонних гостей не дочекалося, але від того менш масовим не стало: до Кам’янця прибули практично всі реконструктори, які займаються XVII ст. Київ і Одеса, Запоріжжя і Львів – тут була вся Україна.
Цьогорічна «Військова школа» згадувала битву під Хотином 1621 року. 400-річний ювілей тих подій відзначали і в нас, і в Києві. А от сам Хотин так і не вирішив, чи буде вшановувати подію, котра зупинила османів від завоювання половини Європи. Нагадаємо про неї.

БИТВА ПІД ХОТИНОМ

Туреччина, велика, могутня Туреччина, чиє військо перевершувало всіх вояків Європи, чия слава з кінця XV століття тільки збільшувалася, мала захопити Хотинську фортецю, шматок Речі Посполитої – просто тому, що хотіла і могла. Не було в світі суперника, котрий міг би нава­житися протистояти Порті. Три континенти вже були біля її ніг – частини Азії, Африки та Євро­пи. Хотин був стратегічною метою.
Те, що відбувалося під його стінами, важко назвати просто битвою – це була мінівійна. Після поразки польського війська у вересні 1620 р. під Цецорою, де загинув батько Богдана Хмельницького Михайло Хмель, а сам майбутній гетьман потрапив до полону, беззбройну Річ Посполиту шматували ворожі загони, грабували населення, руйнували міста. Польща от-от могла капітулювати, а за нею перед нестримними яничарами впала б і решта Європи. У квітні 1621 р. султан Осман ІІ на чолі війська рушив у військовий похід. На допомогу знесиленій Польщі ки­нулася Запорізька Січ. Козаць­кі загони дошкуляли турецькій армії, що просувалася вглиб Молдови, наближаючись до
Хотина. У серпні під Хотином розбиває табір польський коронний гетьман Станіслав Ходкевич. 1 вересня до фортеці прибуває із загонами Петро Са­гайдач­ний. Вчас­но: вже наступного дня під містом з’явилася турецька армія.
Уявити собі розмах тодішніх баталій можна за мемуарами Евлія Челебі, турецького мандрівника XVII століття. Нескінченні каравани везли до Хоти­на запаси їжі. Сотні галер плили Дністром. Ціла орда сараною сунула на північ: 300 тисяч турків, 100 тисяч татар. Самовпевнений султан Осман ІІ жартував: у Хотині в таборі козацькому він буде снідати, а в польському – обідати. Що проти його полчищ 35 тисяч поляків Кароля Ходкевича та 40 тисяч козаків Петра Сагайдачного? На ворожу кін­ноту теж є спосіб: бойові верб­люди і слони.
Попри всі султанські сподівання, війна продовжувалася п’ять тижнів. У ній полягли десятки тисяч вояків. Місцеві селяни дотепер виорюють на своїх полях то гарматне ядро, то людські кістки. Перший же удар турків 2 вересня 1621 р. був спрямований на козацький табір. Та запорожці не лише витримали наступ, а й кинулися в контратаку, захопивши 12 ворожих гармат і 32 прапори.
Востаннє яничари спробували захопити фортецю 28 вересня. Де там… 30 тисяч загиблих, хвороби, перебої з постачанням провіанту, дезертирство «пішаків» цієї шахової партії за долю Європи. Нарешті 8 жовтня 1621 ро­ку воюючі сторони уклали мир. Польща святкувала перемогу, святкував її й воєвода молдавський Петро Могила, котрий боровся разом із поляками.
Побачте це внутрішнім зором: два війська стоять одне напроти іншого. Поляки ви­строїлися орлом, турки – півмі­сяцем, слідуючи своїм гербам. Стоять годину в повній тиші. Нарешті зі стану яничарів рушають у бік польського війська величезний слон і породистий рисак. Це султанські дари королевичу Владиславу. Той теж не залишив суперника без презентів: ще один кінь вирушив у путь, та вже у протилежному напрямку, а, крім коня, Осман ІІ отримав дві добрі гармати.
Задоволений перемогою, Владислав відсилає козакам обоз їжі, а ще 48 бочок меду і 24 куфи горілки. Сагайдачному – окремий дарунок: 12 срібних фляжок зі спеціальною, з лікувальними властивостями, го­рілкою. Козацькому отаману вони не допомогли: від ран, отриманих у Хотині, він поми­рає 10 квітня 1622 року в Києві, на руках дружини Анастасії.
Пісні народні, де гетьман міняє жінку на табак і люльку, не зав­жди документально точні.
У вересні 2009 р. під стінами Хотина відбулося відтворення подій 1621 р. силами українських, польських та угорських реконструкторів. Були сподівання, що і цього року відбудеться щось схоже, та поки Хотин усе ще не визначився з форматом святкувань. А держава на славетний ювілей коштів теж не виділила. Тому річницю відзначають із власного бажання і за велінням серця реконструктори. Відбулися дійства в Києві, а в п’ятницю, 10 вересня, на честь битви козаки з київського ВІК «Печерська сотня Опанаса Передримського» пройшли пішим маршем від хотинської фортеці до кам’янецької.

НОВОБРАНЦІ З ЮТУБУ

Олександр «Гайдук» ЗАРЕМБА, директор нашого державного історичного музею-заповідника та головний двигун «Schola Militaria», багато думає над форматом заходу, шукає баланс між двома полюсами: тусовка для реконструкторів – і дійство для туристів. Цього року, здається, було знайдено дуже цікаве рішення. Через свій ютуб-канал («Подолянин» писав про нього раніше) Олександр набрав 15 доб­ровольців, далеких від реконструкції, щоб занурити їх на три дні в життя в XVII столітті. Юні хлопці й поважного віку чоловіки з різних куточків України приміряли на себе життя гайдуків кам’янецького замку. Ходили у вбранні того часу, вправлялися з важкою зброєю, вчилися стріляти та марширувати, спали в наметах на сіні. Достатньо і наметів для новачків, і комплектів одягу було завдяки торішній допомозі від Українського культурного фонду. Чи сподобалося це їм, запитуємо у двох із добровольців.

23-річний Богдан ЗВОНИК, журналіст «Суспільного-­Львів»:

– Я сам родом із Жовтих Вод на Дніпропетровщині, міста, з битви під котрим почалася українсько-­польська війна 1648-1657 років. Тож мене завжди цікавила тема XVII століття, козаччини. Я чув раніше про реконструкцію, але більше був знайомий із рольовими іграми, косплеєм. А от із такими наочними заняттями наукою я досі не зустрічався. І коли мені в ютубі видало в рекомендаціях відео від Гайдука про погоду в XVII столітті, я міцно підсів на історичну тематику. Але якогось прикладного заняття для себе не знаходив. Багато книжок перечи­-тав – і на тому все закінчувалося.
А тут випала нагода долучитися до реконструкції. Треба було заповнити анкету та написати декілька слів, чому ми вирішили сюди приїхати. Враження прекрасні. Навіть попри те, що в першу ніч було дуже холодно. Вперше спав на сіні, вперше мотав онучі, вперше понюхав порох. Годують нас прекрасно. Одяг зручний, а от до взуття треба звикнути. Якщо добре набити онучі соломою, то в чижмах можна ходити. Але не по сучасному асфальті. Враження незабутні! А мушкети! Важкі – вісім кілограмів, дуже гучні, пахнуть порохом, треба їх чистити… Треба мати неабияку силу, щоб спокійно вправлятися з мушкетом. Два дні, у п’ятницю та суботу, ми мали муштру, де нас вчили техніці безпеки, стрільбі, показували, як їх чистити та за ними доглядати. Так, війна нині та війна в XVII сто­літті відрізняються кардинально. Вперше сьогодні зібралося так багато пікінерів – відбувалася взаємодія між різними родами військ. Обо­в’язково хочеться продовжити реконструкторський досвід.

Левко КВЯТКОВСЬКИЙ, львівський архітектор-реставратор:

– Я до реконструкції дійшов, напевно, через замки. Моє хобі – це замки Подністров’я: Раковець, Чернелиця, це була тема моєї дипломної роботи. І зрозумів, що не можу робити реставрацію чи модель замку, не думаючи як людина XVII століття. Література літературою, але деколи треба це буквально вбрати на себе. Я слідкую за каналом Гайдука і його діяльністю, це завжди здавалося дуже класним. Але щоб спробувати самому, потрібен був певний «копнячок». Тож, коли з’явилася нагода, не мав права не спробувати. І мені дуже сподобалося. Коли маршируєш в єдиному строю – це проймає ледь не до сліз. Коли у фортеці звучить «Богородице…» у виконанні «Хореї козацької» – і ти знаєш слова… Це захоплює. XVII століття – прекрасна й трагічна епоха, дуже естетична. Але я дякую Богу, що живу в XXI сто­літті та можу відтворювати той час. Це чудові дні у складі Подільської пішої роти Кам’янецького замку.
Я тут пізнав тепло жупана, вигоди сну на сіні, вагу мушкета і, звісно ж, запах пороху, але, насамперед, чудових людей. Зацікавлений продовжувати реконструкторську тематику, і власне з кам’янчанами. Єдине, що дістатися зі Львова до Ка­м’янця дуже важко.
Вчив тонкощам тодішнього життя новобранців кам’янець­кий реконструктор зі стажем, ветеран українсько-російської війни Костянтин ШРЕЄР. Запитали і в нього, як відбувалася муштра:
– Цьогорічна «Скола мілітарія» відбулася в досить теплій, домашній обстановці. Жодних напруг і нервозності. Великій табір, тепла сонячна погода. Гарно. Хлопці-новобранці слухалися і старалися навчатись. Переважно я бачив інтерес, їм хотілося спробувати щось нове. А для мене був цікавий досвід навчати зовсім нових людей, які не мали справи з мушкетом і мушт­рою. Таким я ще не займався, ще й так інтенсивно. Я вчив їх – і навчався сам. Взяв до уваги свої помилки минулого досвіду командування,
в тому числі й бойовими підрозділами.

– А чи змінилося ставлення до історичної реконструкції після перебування на справжній війні?

– Щодо мого ставлення до військово-історичної реконструкції… Певно, для мене війна скінчилася або стала на велику паузу. Тому я із задоволенням продовжу «гратися у війну». Але вже з іншими відчуттями. Завжди приємно зустрічати і проводити час зі старими знайомими і товаришами, навіть якщо на «битві» вони – твої супротивники, з якими ввечері гарненько посидимо перед багаттям, згадаємо старе, посміємося, відпочинемо.
Історична реконструкція, «жи­ва історія» – це далеко не одна війна та зброя. Людей із цим хобі цікавлять одяг і побут наших предків, а війна – лише один із багатьох аспектів, який пробують відтворити. Тому в реконструкції достатньо і жінок. Поки хлопці вирушають із табору в Південному дворику замку на муштру, біля наметів залишаються жінки і діти. На великому тюку сіна неподалік від вогнища сидить тендітна жінка з двома дітьми. Для львів’янки Лариси СМАШНЮК і її чоловіка Левка ТКАЧА, козака з київського війсь­ково-історичного клубу «Печерська сотня Опанаса Передримського», реконструкція давно перетворилася з хобі на стиль життя. «Пошиті», себто вбрані на вибрану епоху, і їхні сини. Максиму дев’ять років, а Дарій – най­молодший з учасників цьогорічної «Сколи Мілітарії» – йому лише рік і три місяці. Лариса розповідає:
– Максим із народження зростає в оточенні дорослих дядьків у «дурацькому» одязі. Цікавиться історією і полюбляє відповідні заходи, де можна бігати з ножем, їсти біля багаття, спати в наметі й слухати байки від «старих» реконструкторів. Ще жодного разу не відмо­вився кудись поїхати з нами. Часто просить то навчити шнурочок плес­ти, то показати, як шиється шкіряний гаманець. У реконструкції буває важко з малесенькими дітьми, коли занадто холодно чи дощ, а спати ж доводиться в наметі. Але загалом – тільки і встигай обновки шити, бо ж ростуть! Без жінок «жива історія» неможлива. Роль жіноцтва в реконструкції будь-якого періоду – додавати краси і грації. Та, якщо дівчина хоче займатися реконструкцією, треба готуватися до кілометрів ручних швів, бо ж одяг мусить відповідати епосі в усьому. Загалом реконструкція дає змогу відчути себе жінкою. Зрозуміти, як то рухатися неспішно в декількох довжелезних спідницях. Як дихати і їсти в корсеті. Це ж зовсім інше і різниться з джинсовим сьогоденням.
Новим для цьогорічного фестивалю та гордістю Олександра Заремби стала велика кількість пікінерів – учасників, які відтворювали тип європейської піхоти, озброєної довжелезними списами-піками. Якщо раніше пікінерами були переважно закордонні гості, то цього року набралося чимало українських учасників. Муштра пікінерів – напрочуд фотогенічне видовище, яке водночас лякає та захоплює. Туристи, а їх у цей вікенд у фортеці було багато, мали на що подивитися. Хоча для великих ма­неврів за участі і мушкетерів-­гайдуків, і пікінерів, і козацьких загонів довелося вибиратися на Нову фортецю. У замковому дво­рі було б важко в такому натовпі дотриматися правил безпеки.
А вечорами у фестивальні дні у фортеці відбувалися безкоштовні концерти «Хореї козацької» та київської карильйоністки Ірини Рябчун у супроводі ансамблю бандуристок «Гердан» Івано-­Франківської філармонії.

Ірина ПУСТИННІКОВА.
Фото автора.