Неділя, 17 Жовтня 2021 р.
8 Жовтня 2021

ПРИБОРКУВАЧКА ВІРУСІВ

10 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ ДЕРЖАВНОЇ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ


Епідеміологів, без перебільшення, можна назвати бійцями невидимого фронту. Якби не вони, страшно припустити, що сталося би з людством під час розгулу вірусів, бактерій і мік­робів. Часто завдяки їхній роботі на випередження багатьох спалахів різних захворювань вдається уникнути. А ще епідеміологи одні з перших стають міцним щитом і роблять кроки, аби не допустити невидимих ворогів у суспільство.
Уже понад два роки вони воюють із ковідом. Весь цей час активно співпрацює з нами завідувачка відділення органі­зації епіддосліджень Кам’янець-Подільського райвідділу ДУ «Хмельницький обласний центр контролю та профілактики хвороб» Алла ГРИЦАЙ. У який час доби до неї б не звернулися журналісти, завжди отримують фаховий коментар. Тож напередодні професійного свята випала слушна нагода познайомитися з Аллою Вадимівною ближче і погомоніти не лише про робочі будні, а й життя поза ними.

ЕПІДЕМІОЛОГІЄЮ НАДИХАЛАСЯ ПОСТУПОВО

Алла ГрицайНародилася співрозмовниця в селищі Меджибіж Летичівсь­кого району. Паралельно з навчанням у школі (яку, до речі, закінчила із золотою медаллю) ходила в музичну школу, де опановувала гру на фортепіано. Був період, коли майбутнє планувала пов’язати з музикою і хотіла вступати до музучилища, але батьки побоялися відпускати ще зовсім юне дівча в інше місто.
– У 10 класі виникло бажання піти в медицину, – розповідає Алла Грицай. – Батько влаштував мене в місцеву лікарню санітаркою на 0,25 ставки. Щодня після уроків
ішла туди працювати, хоча добиратися було далеченько. І переконувалася, що медицина – це моє.
Після школи 1993 року вступила до тодішнього Івано-Франківського державного медінституту, правда, закінчила вже академію 2000 року. Опановувала лікарську справу. Мені подобалася офтальмологія і неврологія, але так склалося, що в санепідслужбі не вистачало епідеміологів, і я обрала цю спеціальність.
Інтернатуру співрозмовниця проходила у Хмельницькій СЕС. Зізнається, що найважче було опановувати нормативно-правові акти, які в порівнянні з посібниками з хірургії, інфекційних хвороб тощо здавалися занудними. Але без теорії при­ступити до практики було неможливо.
– Уже до кінця інтернатури відмінно знала, які санепідумови і де мають бути, як їх дотримуватися, – продовжує лікарка. – Часто ходили на перевірки у школи, поліклініки, лікарні. Відверто, найважче мені було виписувати штрафи через порушення санепідзаконодавст­ва. Бо й на початку своєї кар’єри, і згодом намагалася вказати на недоліки і дати час на їх усунення.
А коли мої зауваження ігнорувалися, складала протоколи. У мене їх було мало, і за це мене часто сварили (усміхається).
Відверто, ще під час інтернатури у Хмельницькому час від часу думала, куди я потрапила і де мої речі. Але прихильною до цього напрямку роботи стала під час очного циклу в Львові, де керівником інтернів була професорка Наталія Виноград. Із нею ми багато спілкувалися, детально обговорювали різні ситуації при спалахах захворювання. А остаточно прищепила любов до епідеміології завідувачка епідеміологічного відділу Кам’янець-Подільської СЕС, моя наставниця Клавдія Мещерякова. Вона епідеміологією дихала і передала мені.

ЩО СПІЛЬНОГО В ЕПІДЕМІОЛОГІВ І ДЕТЕКТИВІВ

Ось уже 21 рік Алла Вадимівна вірна епідеміології. Однак деякий час не залишала і лікувальну справу: 8 років працювала в приймальному відділенні міської лікарні черговою лікаркою, і ще 4 (до 2016 р.) – лікаркою виїзної бригади на «швидкій». Нині за сумісництвом – госпітальна епідеміологиня міського Перинатального центру.
Очевидно, що за ці роки їй довелося дати відсіч не одному вірусу та інфекції й пережити не одну пандемію. Йдеться не лише про ковід чи не такі давні спалахи «пташиного» або «свинячого» грипу.
– Щойно прийшла працювати в Кам’янець-Подільську СЕС, як на початку 2000-х виникла епідемія вірусного гепатиту А – хвороби Боткіна. Часто її називають хворобою брудних рук. Тоді досліджували воду, перевіряли наш водогін, відбирали масу інших зразків. З’ясували, що переважно шлях передачі побутовий, бо хворіли сім’ями і передавали вірус один одному. В органі­зованих колективах випадки були одиничними.
До речі, деякі інфекційні захворювання мають періодичність і власні міжепідемічні інтервали.
У певні моменти захворюваність підвищується, а хвилі зростання можуть бути різної інтенсивності – від потужних до незначних. Скажімо, 2018 року Україна пережила спалах кору, не побоюся навіть сказати, що епідемію. 60% дітей, які захворіли, не мали щеплення, чималий відсоток дорослих не пам’ятали, коли востаннє імунізувалися і чи взагалі вакцинувалися проти кору. Злий жарт зіграв ще й той факт, що деякі батьки просили лікарів записувати їм щеплення. І тільки коли діти потрапляли до лікарні, зізнавалися, що щеплення фіктивні. Міжепідемічний інтервал кору становить 5-6 років. Прогнозується, що наступна хвиля захворю­ваності буде не такою інтенсивною, як минулого разу. Але, попри це, нехтувати щепленнями не потрібно. Краще імунізуватися і жити спокійно.
Прикро, але в Україні спостерігається сумна статистика щодо вак­цинації. Говорити про достатній колективний імунітет щодо імунокерованих інфекцій можна, якщо вакциновано 90% – 95% тих, хто підлягає щепленням. До цих цифр нам ще далеко. Крім вакцинації дітей за календарем, дорослі також мають пам’ятати, що кожні 10 років повинні піти на планові щеплення.
Власне, через низький відсоток вакцинації після спалаху кору інфекціоністи прогнозували стрімке поширення дифтерії. Чекали на дифтерію, але прийшов страшніший і новий во­рог – ковід.
Щодо інших імунокерованих захворювань, то, за словами Алли Вадимівни, трапляються вони рідко. Щороку фіксуються одиничні випадки паротитів і кашлюку, який, до речі, має низьку сприйнятливість. Трап­ляється, що навіть у багатодітній родині на кашлюк хворіє лише одна дитина, хоча зі збудником зустрічалися й інші. Щодо правця, то на Кам’янеччині цю хворобу вже давно не фіксували, хоча в Україні спорадичні випадки трапляються. У нас людям, які мають забруднені травми, або ж після аварій, проводиться термінова профілактика правця, якщо щеплення не робилося більше як 5 років. І, звісно ж, щороку епідеміологи мають справу із давно знайомими вірусами – ГРВІ та грипу.
Правда, деякі пандемії й досі тривають. Ще наприкінці 80-х ро­ків Україну віднесено до країн, у яких епідемія туберкульозу.
І навіть через десятиліття захворюваність не знижується, щороку помирають близько 32 тисяч українців. Весь світ і Україна не виняток – борються із ВІЛ/СНІДом. Також щороку наростає захворюваність на парентеральні гепатити, насамперед В і С.
– Час від часу реєструємо спалахи кишкових інфекцій, – продовжує розповідати про робочі моменти Алла Вадимівна. – Проводячи епідрозслідування, виявляємо, що часто причиною стає людська недбалість. Наприклад, декілька років тому в одному з готелів нашого міста потруїлися школярі, які приїхали на екскурсію. З’ясувалося, що одна з працівниць мала кишкові розлади, не звернулася до лікаря, не відкрила лікарняного, а прийшла на роботу. Ймовірно, належним чином руки не обробила і занесла інфекцію, бо працювала і в готельних номерах, і на кухні.
Мали ми і гостру кишкову інфекцію, викликану стафілококом, коли містяни потруїлися курами-гриль, купленими в одному з магазинів у мікрорайоні Жовтневому. Спалах дизентерії фіксували в дитсадку в Нігині, ротавірусну інфекцію, яка має декілька шляхів передачі, – в са­дочку №22, що в Кам’янці-Подільсь­кому. Через сальмонельоз потруїлися кам’янчани, які скуштували бургери в місцевому кафе. Тобто, через вживання неякісних продуктів харчування та порушення протиепідемічних норм і виникають ці спалахи. До речі, нині все менше спостерігаємо бактеріальних інфекцій, бо на перше місце виходять вірусні.
Часто можна почути, що епідеміологія – це аналітика, а лі­карі-епідеміологи – детективи.
І доля правди у цьому справді є.
– Бо ж по кожному зареєстрованому випадку хвороби ми проводимо детальне епідрозслідування, – пояснює лікарка. – Діагноз може бути один, до нього напрацьовані алгоритми протиепідемічних за­ходів, але кожен осередок інфекційного захворювання – індивідуальний. Тому в кожному випадку треба розібратися, знайти джерело передачі, дізнатися, за яких причин сталося інфікування, зробити висновки, провести заходи із запобігання наступних заражень. Це і справді детективна робота.

СВІТОМ ПРАВЛЯТЬ ВІРУСИ. І КОВІД НЕ ВИНЯТОК

І справді відчули себе в ролі детективів епідеміологи під час пандемії ковіду. Бо стільки розслідувань, писанини, звітів, постійних змін у документації за такий короткий термін, мабуть, досі ще не було. Співрозмовниця зізнається, що торік навесні, коли всі перейшли в дистанційний режим роботи, працювати до­водилося від світанку і до смерканку, навіть не маючи часу на їду. Добре, що чоловік щовечора купував горішки, щедро наповнював ними піалу і залишав біля комп’ютера, а також взяв на себе левову частку домашніх клопотів:
– Уже о сьомій ранку мене будив телефонний дзвінок, і за комп’ютером доводилося працювати до пізньої ночі. Спочатку не мали жодних напрацювань, розроблених рекомендацій. Накази, що приходили згори, часто змінювалися, і їх потрібно було пристосувати до нашої території, а ще відвідувати засідання міських і районних комісій ТЕБ та НС. Самостійно розробляла деякі рекомендації з протиепідемічних заходів для міста, району, певних колективів і організацій. Доки все не стало на рейки, ситуація була вкрай напруженою, а проведена робота – колосальною. Не скажу, що сьогодні легше працювати, адже хворих дедалі більшає, змінюється лікування, вносять коректи­ви у протоколи. Від 8 вересня знову відновили обстеження контакт­них осіб, і я вважаю, що це правильно. Маємо змогу своєчасно локалізувати осередок спалаху. Власне, як це зробили в Сокільському та Гуменецькому ліцеях. На мою думку, доцільно було б повернути і конт­роль одужань, тобто тести перед одужанням. Бо недавно мали прикрий випадок, коли з ковідного відділення виписали хворого, а через декілька днів він потрапив з інсультом до міської лікарні. Медсестри побачили синці на животі й навідними запитаннями дізналися, що він лікувався від ковіду. Зробили йому експрес-тест і отримали позитивну відповідь. А це означає, що в чоловіка вірус і досі є в носі та горлі й розповсюджується під час розмови, чхання чи кашлю.
Поцікавилися ми в співрозмовниці й питанням, яке хвилює багатьох: COVID-19 природного походження, чи все ж таки штучний?
– Однозначно не штучного, а при­родного походження. Є підстави думати, що стався витік із лабораторії в Ухані, яка працювала з коронавірусом, досліджувала його на кажанах. Саме з цього китайського містечка поширився вірус – і почалася пандемія. Читала, що в наукових американських виданнях є інформація, що 2018 року під час перевірки уханської лабораторії американська місія висловлювалася про недотримання і порушення правил безпеки. Можливо, через це і трапився витік біологічного агента. Відомо, що досліди проводилися на кажанах, тож не виключено, що інфіковані рукокрилі могли вилетіти і поширити вірус. Адже в практиці є чимало випадків, коли віруси, що викликають захворювання в тварин, долають видовий бар’єр і стають небезпечними для людей, для прикладу, «пташиний» і «свинячий» грип. Щодо ковіду, то експертна гру­па ВООЗ їздила в Ухань, аби провес­ти там власне розслідування в лабораторії, але їх не впустили на територію. Доки не буде офіційних висновків фахівців, можемо лише робити припущення.
Про те, що віруси мутують, знає навіть учень. І якщо людству бодай якось вдалося приборкати бактерії, винайшовши антибіотики, то з вірусами все складніше, бо вони живі, мають ДНК або РНК, здатні до мутації, розмноження та виживання навіть у складних умовах. І тепер ці мікроскопічні неклітинні інфекційні агенти правлять світом і людьми.
– Одні віруси мутують більше, інші – менше. Скажімо, віруси гепатитів А, В, С практично незмінні, а ось вірус грипу і того ж коронавірусу постійно мутують. Щороку з’являються новий штам грипу і, відпо­відно, вакцина проти нього. Віруси мають здатність до реплікації або копіювання. Коли потрапляють в організм, вмонтовують свій генетичний матеріал у наші клітини, наприклад, у слизові оболонки дихальних шляхів. Там починають реп­лікуватися, тобто збільшувати свою чисельність шляхом копіювання. Під час цього процесу можуть виникати помилки в клітинах організму, і тоді вірус змінює якісь свої властивості. А ще він мутує тоді, коли не може поширюватися. Візьмемо, для прикладу, вірус грипу. Якщо люди зробили щеплення від одного штаму, 20% населення ним перехворіли, то вірус, переходячи з одного організму в інший, уже не може викликати захворювання, бо блокується імунною системою. Тому, щоб йому вижити, потрібно мутувати.
Але якщо раніше збудники, які зазнали мутацій, послаблювали патогенні властивості й агресивність, то ковід поки цього не робить. Він постійно вивчається, і коли картина стає зрозумілою щодо якогось одного його штаму, виникає новий, агресивніший, який потребує додаткових досліджень. Спрогнозувати закінчення панде­мії складно. Деякі відомі вчені світу припускають, що триватиме вона близько 5 років.
Важливо знати, що специфічного лікування проти вірусів не існує. Переважно всі противірусні препарати, що продаються в аптеках, впливають на захисні сили організму – це вітаміни, імуномодулятори, інтерферони. І доки немає ефективного лікування від COVID-19, порятунок один – вакцинація. Тому всі країни світу нині роблять ставку на масове щеплення і формування колективного імунітету. На жаль, у нас недовіра до вакцинації залишається на досить високому рівні. Люди швидше вірять фейкам, аніж поясненням учених. Але однозначним є факт, що серед померлих на Ка­м’янеччині немає жодного вакцинованого. До лікарень із важкими фор­мами захворювання потрапляють 98% нещеплених людей. Справді, ніхто не гарантує, що після імуні­зації людина не захворіє, але хвороба в неї мине швидше і в легшій формі. А це наразі найголовніше.

МРІЯ ЛІКАРКИ – ПЕРЕЙНЯТИ ДОСВІД ПРОВІДНИХ КРАЇН

Як би не хотілося більше ді­знатися про Аллу Вадимівну поза роботою, розмова все одно поверталася до вірусів і хвороб. З неабиякою любов’ю вона розповідає про чоловіка, дітей і матір. Зізнається, що саме рідні стали міцною опорою у ці нестерпно важкі роки пандемії. Коли жінка викроює крихту часу в шалено напруженому графіку, любить зайнятися рукоділлям – вишиває, шиє і в’яже. Її в’язані светрики і спіднички полюбляє одягати старша донька, яка теж працює лікаркою.
А ще співрозмовниця кохаєть­ся у квітах. В міській квартирі вирощує кімнатні, а на дачі від березня і до листопада милують очі різнобарвні сезонні квіти, по­саджені її дбайливими руками.
Алла Грицай зізнається, що часу на релакс не вистачає, бо постійно в русі. До речі, саме рух вважає невід’ємною частиною здорового способу життя. Це підтверджує і статистика: активні люди живуть довше. Тому щоденні піші прогулянки з домашньою улюбленицею – таксою Бетті – і у формі тримають, і задоволення приносять.
Має лікарка-епідеміологиня мрію, яка теж стосується роботи. І хоча не надто вірить, що вона коли-небудь здійсниться, ми ж потримаємо кулачки, аби це сталося:
– Хотіла б деякий час попрацювати епідеміологинею в Англії, Німеччині чи США, тобто в розвинутіших країнах. Подивитися на власні очі, як працюють їхні служби, як у них відбувається відслідковування хворих і захворюваності, наскільки їхня робота автоматизована, що вони роблять так, як ми, а що – інакше. Мені це цікаво, я б залюбки поїхала по нові знання і досвід.