МРІЄ ПРО МИРНЕ НЕБО І ПАТРІОТИЗМ УКРАЇНЦІВ

14 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ

Цього нетипового директора рідко застанеш за столом керівника, переважно він у робочій формі як не траву косить у селах Жванецької тергромади, то ремонти робить у сільських клубах, бібліотеках, садочках чи школах. Але ми зупинили його для розмови напередодні Дня захисників і захисниць України не з приводу комунальних справ. Із директором КП «Ластовецьке» Вадимом МАКОВСЬКИМ говоримо про патріотизм, час його перебування в АТО і жінок, які йдуть із ним по життю й підтримують у всьому.

До речі, цьогоріч маємо оновлену назву свята, бо ра­ніше було лише День захисника України, але реалії диктують, що захисниць у нас також багато, тому державне свято, яке відзначається 14 жовтня водночас зі святами Покрови Пресвятої Богородиці та Днем українського козацтва перейменовано на День захисників і захисниць України. Закон набув чинності 5 серпня 2021 року. Як своє, це свято відзначають і матері, батьки захисників і захисниць, дружини, чоловіки, які щохвилини моляться за рідних і благають Господа, аби повернув їх із війни живими та здоровими.
Вадим Маковський у 34 роки більше зосередився на родині, виховує двох діток, у тилу воює за гідний благоустрій Жванецької тергромади. Але те, що довелося пережити в 2014-2015 роках під час війни на сході, ніколи не зітреться з пам’яті. Каже, що лише за перші дні перебування в районі Горлівки не лише подорослішав, а й усвідомив, настільки цінує і любить Батьківщину.
– Сьогодні дуже прикро чути, коли кажуть: «Ми вас туди не посилали, а самі вийдемо воюва­ти, коли ворог прийде до нашої хати». Ні, тоді вже буде пізно і не буде за що воювати, залишимося голі, босі й у вінку, – каже Вадим Анатолійович. – Ворог уже прийшов, і не треба жити за принципом «Моя хата скраю», згадаймо його істинне значення: «Моя хата скраю – першим ворога стрічаю». А всі наші крайні хати нині там, на сході.

ОДНІ ПЛЮВАЛИ, ІНШІ ХРЕСТИЛИ

Призвали Вадима Анатолійовича на службу в серпні 2014 року, хоча йшов через військкомат, але потрапив у 34 доб­ровольчий батальйон «Батьківщина». Коли почали добровільні батальйони переводити у Збройні сили України, направили в 57 мотопіхотну бригаду. На той час йому було 27 років, уже встиг закінчити К-ПНУ імені І.Огієнка за спеціальністю «Економіка підприємства», після цього була строкова служба у внутрішніх військах у Павлограді, а згодом працював во­дієм у Кам’янець-Подільській районній ветеринарній лікарні. Війна для нього почалася в населеному пункті Степанівка, що біля Горлівки. В той час наші війська ще тримали Донецький аеропорт, тривали бої за Іловайськ. Розумів, що може потрапити в саме пекло.
– Призвали мене як фахівця з бронетехніки, – каже співрозмовник. – За військовою спеціа­льністю я – стрілець, бронетехніки в очі ніколи не бачив. Але за два тижні підготовки в Старичах ми стали фахівцями на будь-який смак. Як їхали до пункту призначення, думали, що служитимемо в територіальній обороні Кіровограда. Були спокійні, бо Кіровоград від лінії вогню далеко. Але коли в потязі сказали: «Хлопці, повимикайте світло у вагонах і посідайте на підлогу!», тоді й зрозуміли, що Кіровоград ми минули.

Із потяга – перебіжками в кузов машини, хлібом-сіллю, квітами ніхто не зустрічає, власних речей мінімум, – продовжує Вадим. – Приїхали на базу, дали автомат у руки, патрони всипали в шапку – і воюйте, хлопці! Ніхто не запитує: «Що ти, хлопче, вмієш, що знаєш?».

У перший же день потрапили під обстріл, перелякалися до смерті, але вже згодом зрозуміли, що це ще легенько гатили.
За час мого перебування в АТО відбулися Іловайський і Дебаль­цевський котли, кіборги втримували аеропорт. На щастя, мене все це обійшло стороною, хоча батальйони ріділи з шаленою швидкістю, їх формували, доукомплектовували, тому в будь-який момент міг опи­нитися в найгарячішій точці. 2014-го ми захищали наші рубежі біля Горлівки, а 2015 року почали звільняти Зайцеве. Частину селища відвоювали, а частина й досі перебуває під сепаратистами.
Настрої місцевих мешканців усілякі бачили. Я переважно був водієм «Уралу», потім пересів на БРДМ, часто переїжджали з бази на базу, тому надивилися багато. Їдеш – одні «мирні мешканці» плюють у машину, інші – хрестять нас, нашу дорогу. Часто кричали вслід: «Навіщо сюди прийшли? Ми вас не кликали!». А особливо запам’яталася жінка старших років: дуже дорого вдягнена, натуральна шуба, шапка, вся в золоті. Ми якраз біля магазину стояли, а вона, слова не кажучи, кинула нам у машину блок цигарок. Потім ще багато разів її зустрічав. Наскільки зрозумів, вона була за нас, але відкрито боялася демонструвати свою позицію. Морально дуже важко там, бо постійно складалося враження, що навколо вороги. Навіть коли у відпустку додому приїжджав, у перші дні ходив і боявся, аби гранату не кинули під ноги. Ходиш, оглядаєшся, а потім ловиш себе на думці – ти ж удома.

Вадим Маковський зізнається, що з хлопцями, з якими воював пліч-о-пліч, практично не спілкується. Хоча в батальйоні були вихідці з різних міст, переважно із Західної України, бу­-ли й з Донецька, Луганська, навіть чеченці й грузини. Важко якось зідзвонюватися і згадувати, як зазирали смерті в обличчя…

– Багато ми мали втрат. Особливо важко було 2015 року. Ми наступаємо, є загиблі, поранених забираємо, а мертвих змушені залишати. І це мені настільки було важко. Розумію, що то вже тіло, він не мучиться… Але як же залишити? Як після цього спати, жити далі? Тому, попри все, наступного дня, хоч як страшно, але поверталися на поле бою і забирали тіла. Морально після цього ставало легше.
Або приїжджаєш додому у від­пустку, дивишся новини, а там, на сході, капець, що твориться. Думаєш, як же повертатися звідси, з тепла і добра туди? Але береш себе в руки і їдеш. Там свої хлопці, все на місці, живеш одним днем, ніколи не загадуєш на завтра, на післязавтра. Є тіль­ки зараз. Одні одним допомагали, підтримува­ли, і так ставало легше. Хоча часто задумувався: 27 років, ще неодружений, ні дітей, ні дружини, і так шкода ставало себе, маму, батька.
Не треба було навіть брати учас­ті у тих страшних боях, а лише посидіти у холодних окопах. Ніхто ж не спав у ліжку, знайшов дошку від боєприпасів, то так на ній у першу ніч і виспався. Потім мішки від продуктів брали, набивали їх сухою травою і мали на чому спати. Їжу готували в цинках від патронів, випалювали, щоб фарба вигоріла. Більший слугував за каструлю, менший – за сковорідку. Це вже потім щось із дому слали, волонтери привозили.

«А ДЕ Ж, СИНКУ, ТО МОРЕ?»

– Мама із серпня по грудень 2014 року думала, що я на полігоні в Кіровограді. Вже коли у відпустку приїхав, то мусив зізнатися. Батальйон формувався, нас часто доукомплектовували, тому на початку 2015 року, після ротації, потрапив у Чонгар, а звідти – знову в зону АТО. То до звільнення в запас мамі все розповідав: «Я на морі, дивись, як засмаг!». Спеціально роздягався, щоб засмагнути. А вона все допитувала: «Засмагу бачу, а де ж, синку, то море?». Але так мені було простіше й спокійніше, бо вона не знала, де я, і менше хвилювалася. Її молитви завжди мене оберігали, підтримку відчував у всьому. До речі, працює вона молодшою медичною сестрою на станції швидкої допомоги. Батько все життя пропрацював у колгоспі та вже багато років у Києві на «Новій пошті».

За рік мобілізації Вадим Анатолійович дуже подорослішав, навіть сивиною кинуло. Але коли звільнився в запас, то 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Служив у Кам’янець-Поділь­сь­­кій 48-й бригаді й 2017-го знову поїхав у зону АТО. Ротація всього на три місяці, й на сході в той час було вже трохи тихі­ше.
АТО змусила затятого холос­тяка таки одружитися, переглянув погляди на життя, захотів дітей. Із коханою Вітою вже зустрічалися тривалий час. Під вінець пішли 2016 року, але через службу бачилися раз у два дні, та й то ввечері. Як не ротація, то наряди, чоловіка вдома практично не було. Після завершення контракту вирішив, що попра­цює і користь принесе маленькій батьківщині. Тому й влаштувався на комунальне під­приєм­ство Жванецької сільради працівником із благоустрою. Згодом і очолив його. Керівна посада прийшла в найважчий час – початок карантину, коли долучалися до дезінфекції приміщень хворих.

– Ми – майстри на всі руки. Водогін прорвало – ремонтуємо, а ще косимо траву, ріжемо дерева, будуємо, майструємо. Приємно, що приводимо до пуття раніше закинуту інфраструктуру громади. Більшість сільських закладів культури нашої громади тепер мають сучасне обличчя, і це не може не тішити, адже, плекаючи культуру, ми залишаємося нацією. Прийшов на посаду майстра, знаю всі етапи роботи. І як непросто буває працівникам. Тому змінна форма в мене постійно з собою, краватку і лакові туфлі не ношу, та й у кабінеті рідко застанете.

Найбільшим щастям наш спів­розмовник називає сім’ю: дружину Віту, 2020 року в них народився синок Захар, а 2021-го – донька Вікторія. Щастя його в тому, що живі й здорові діти, батьки. А ще напередодні свята бажає всім перемоги, мирного неба, аби ніхто не знав, що таке війна. Страшно казати, але вже до першого класу пішли діти, які народилися під час війни. А ще хотілося би більше патріотиз­му українцям, щоб вони мали стійку громадянську позицію, розуміли та поважали тих хлопців і дів­чат, які так багато пережили й переживають досі, аби втримати над Україною те мирне небо.