Неділя, 28 Листопада 2021 р.
14 Жовтня 2021

НЕБО ПІДКОРИЛИ, ЗЕМЛЮ ВІДВОЮЮТЬ

15 ЖОВТНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ СІЛЬСЬКИХ ЖІНОК


Міжнародний день сільських жінок почали відзначати 2008 року. В описі свята йдеться про те, що в країнах, які розвиваються, сільські жінки складають близько 43% сільськогосподарської робочої сили, і на них покладена основна відповідальність за забезпечення продовольчої безпеки, оскільки вони виробляють, переробляють і готують велику частину продовольства.
Але це дуже сухе й навіть трохи упереджене твердження, особливо, якщо стосується українських жінок. Бо наших сільських жінок треба возвеличувати щодня не лише за важку працю, але й за їхню красу, душевність, любов, активну громадську позицію; за те, що, попри негаразди і перипетії, залишаються красунями і роблять усе, аби дати гідне життя своїм дітям. І наші героїні цьому доказ.

НАВЧЕНІ ВИЖИВАТИ, ТОМУ ПОДАЧОК НЕ ЧЕКАЄМО

Активним жінкам раді й у Верховній РадіІз Тетяною РАДІЙЧУК, мешканкою Колодіївки, «Подоля­нин» познайомився ще 2017 року. Вона як депутатка Китайгородської сільської ради звернулася до нас із проханням висвітлити проблему з нерозпайованими землями радгоспу «Колодіївський». Річ у тому, що ділянки переходять із рук у руки. І доки прості смертні колодіївчани намагаються оформити паї, на вільні землі знаходяться нові власники, які не мають жодного стосунку до села. З листом, в якому описана ця проблема, Тетяна Дмитрівна з односельчанами їздила на сесію Хмельницької облради, де привселюдно тодішньому голові ради вручили шмат колодіївської землі. Нерозпайовані землі привели її і до зали Верховної Ради України. Проте земельна проблема досі залишається невирішеною. А от у нашої героїні від тих її активностей проблем додалося. Одні ми описували і в наших публікаціях, зокрема, про те, як хтось побив сина через невгамовну матір, інші жінка просто замовчувала, як-от про закриття бізнесу і постійний тиск на неї.
З усіх регалій 40-річної Тетяни Радійчук: депутатка сільради, громадська активістка, найголовніша – матір 5 діток (чотирьох хлопців-соколів і довгоочікуваної дівчинки-красунечки!!!). Застали ми Тетяну Дмитрівну за приємним заняттям – пекла торт мамі на день народження.
– Родина в нас велика, чи не щодня щось печу. А для такого свята обов’язково потрібен торт. Добре, що дітки в усьому допомагають. Наймолодша донечка Марійка нині в другому класі, але прибирання будинку практично все на ній. Допомагаю лише там, де їй важко. Готувати також береться. Неабияку поміч маю від хлопців. Олександр і Артем у п’ятому класі. Між ними різ­ниця півтора року, але до школи пішли разом, бо клас у селі не на­збирувався. Я рада, що вони однокласники, так легше і спокійніше. Вони в нас – майстри на всі руки: і Марійці в будь-якій справі підсоб­лять, і середньому 15-річному Максиму. А от він у нас фермер із 5-річного віку. Думали, що це захоплення переросте чи набридне, бо ж недитяча все-таки справа, але де там. Так подбати про худобу, птицю, як він, не кожен дорослий зможе. Коли я декілька років тому зламала ногу, Максим перебрав на себе весь догляд за домашніми твари­нами, птицею. Сам навчився доїти корову, робив сир, їздив на ринок продавати його, а ще молоко й сме­тану. Просила його: «Синку, купи собі щось за ті вторговані гроші, ти ж так важко працюєш!». Знаєте, що купив? Нових породистих каченят, запас кормів для них, кальцій і низку пташиних вітамінів… Завдяки йому тримаємо корову, дві свині, а скільки курей, гусей, качок – уже й не порахую.
Пишаємося ми і найстаршим синочком Дмитром, йому 20 років, працює у Чехії. Вивчився в коледжі ПДАТУ на механіка, за кордоном працює за спеціальністю. Уже й нам гроші висилає, ми відмовляємося, а він каже: «Вам важче, ніж мені».
Жінка зізнається: жодного дня не шкодувала, що має стільки дітей. Хоч як важко було, скільки пересудів довелося вислухати, мовляв, що вони собі думають, стільки дітей, чим вони їх годувати будуть?
Тетяна Радійчук із трьома наймолодшими з 5 дітей– Моя родина – це розрада, поміч, радість і все моє життя, – зізнається Тетяна Дмитрівна.
Народилася вона в Колодіївці, все життя там і проживає, заміж вийшла за односельчани­на Василя Радійчука, з яким уже 22 роки разом. За освітою наша співрозмовниця медик. Але за спеціальністю попрацювати не довелося. Бо від декрету і до декрету не надто напрацюєшся. Хоча кликали на роботу, але треба було добиратися далеко і діток не було на кого залишити.
– А тепер діти виросли, і я пішла на роботу! – з неприхованою радістю каже Тетяна Радійчук. – Діти йдуть до школи, а я їду у Вихватнівці та Китайгород. Працюю соц­працівницею у цих двох селах, тому й вони стали мені рідними. Познайомилася з людьми, якими опікуюся, і так вони мені припали до душі! Кожного сприймаю, як своїх дідуся чи бабусю. В кожному бачу риси своїх найрідніших. Вони мене завжди чекають, зустрічають, розпитують про моє життя, виливають душу й мені. Я задоволена своєю роботою, ніколи не думала, що працюватиму на такій посаді, але тепер не уявляю життя без своїх стареньких. Чоловік везе мене на роботу, чекає, поки всіх обійду, кожного вислухаю, допоможу. Так і до шостої, сьомої вечора чекає.
А когось із підопічних треба привезти до лікарні, когось – на вакцинацію чи в інших справах, то й веземо. Дітки вже самі приходять додому. Поки ми повернемося, то обі­йдуть господарство.
Як до депутатки та активістки, до мене часто звертаються односельчани. Ніколи нікому не відмовила. Хіба питання були не в моїй компетенції. Але в очі кожному див­люся без остраху.
Завжди займала активну позицію щодо землі. За це й поплатилася, бо 8 років із чоловіком приймали молоко в односельчан і здавали на переробку, з того й мали заробіток. Ну, і господарство завжди було підтримкою. Але коли почали воювати за паї, довелося з бізнесом розпрощатися. На місяць зайшли конкуренти, перебили нам ціну, а підприємець, якому я здавала молоко, зі мною не розрахувався. Мене просили зупинитися з активістською діяльністю, пропонували за це землю, обіцяли не робити перепон у бізнесі. Але я сказала: «Всьому селу дасте паї, тоді й заспокоюся». Наші всі діди, батьки пропрацювали в радгоспі, і ми всі заслуговуємо на частки землі.
Коли обоє залишилися без роботи, виживали за рахунок сільського господарства, бувало, що й три корови тримали, гриби збирали й продавали, а як шипшину рвати, горіхи бити, то ми завжди перші. Ніколи не сиділи склавши руки, завжди знаходили можливість нагодувати й одягнути дітей. Ми навчені виживати, тому подачок не чекаємо.

ВІЙНА ЗРОБИЛА СИЛЬНОЮ

Iз дітьмиТендітна, маленька, миленька дівчинка, яка завжди разом із молодшими сестричкою і братиком, – таке складається враження, коли бачиш сім’ю ЧЕКМАНІВ із Сокола. З машини завжди виглядає і голова сімейства Василь Чекман. Насправді ж ця мила дівчина – мама Інна Володимирівна, її донька 13-річна Настуня і 9-річний синочок Ва­ня. За тендітною зовнішністю 33-річної Інни ховається муж­-ній, сильний характер бійця. Час­то її побачиш як не за кермом автомобіля, то на мопеді їде рвати шипшину, горіхи чи бузину. А недавно завжди вива­жена й серйозна жінка наважилася на шалений вчинок – політ на параплані. Думаєте, ця красуня завжди була такою бойовою і активною? Ні, сильною її зробила війна…
Інна Чекман родом із Чабанів­ки, але заміж вийшла за хлопця з Сокола. Її життя поділилося на «до» і «після», коли коханий чоловік Василь одним із перших пішов захищати Батьківщину в зону АТО. На жаль, власними ногами йому повернутися не довелося. Скільки сліз тоді виплакала і скільки молилася його дружина – одному Богу відомо, але сльозами горю не допоможеш, треба було ставати опорою чоло­віку і ставити двох діток на ноги.
– На роботу ходити не маю можли­вості, бо доглядаю за чоловіком, – розповідає Інна Чекман. – Він 2014 року зазнав важкої спинальної травми в зоні АТО й нині пересу­вається на візку. Тоді з села дуже багато наших хлопців пішли. На цілий день немає можливості його залишити. Тому й перебиваюся сезонними заробітками. Закінчився сезон бузини, почалися шипшина і горіхи. На щастя, в лісосмугах цього добра багато. Виживаємо, як усі люди в селі: поросятко тримаємо, курочок, город обробляємо. Картоп­лю, моркву, буряки, капусту, дині, гарбузи маємо свої. Плюс поле з кукурудзою, аби й господарство мати чим годувати.
Легко про все це говорити, а обробити – ой, як важко. Недарма Ліна Костенко пише: «Шипшина важко віддає плоди», а руки Інни Чекман це доводять.
– Та що там, – зовсім не бідкається жінка, – за годину колючки повибирала – і руки, як нові, ну, попечуть трохи. Скрізь мене вистачає. Чоловік уже свариться, що продиху немає. Але дітей треба вдягнути і порадувати смаколиками, подарунками. А що, скластися, сидіти і плакати, як усе погано? Тре­ба жити далі й рухатися тільки вперед. Он машину освоїла 5 років тому. Якби хтось раніше сказав, що сама водитиму авто, ніколи б не повірила. Коли трапилося таке з чоловіком, спочатку не уявляла, як житиму далі. Це ж і в лікарні треба їздити, і дітей возити, куди треба. Спочатку просила всіх знайомих підвезти. А потім думаю: чому це маю просити, сама вивчилася, здала на права – і наша сім’я нічим не обмежена. Якщо кудись треба поїхати, чоловіка й дітей у машину – і поїхали, відчуваємо себе людьми, нікого не просимо про допомогу. Намагаємося відвідувати кінотеат­ри, кафе хоча б раз у місяць. Захотіли – сіли й поїхали в Мамаївці, на тюльпанове поле, на наступний рік запланували виїзд на лаванду.
З відпочинком нас у Соколі Дністер рятує. Кудись далі поїхати, скажімо, на море, фінанси не дозво­ляють. Так і минає літо за літом, рік за роком і все життя. Але все одно духом не падаємо. Друзі, компанії були тоді, коли все було добре, а як залишаєшся на­одинці з бідою, то до твоїх проблем мало кому є діло. Та й спільних інтересів із нами вже немає, зате ми є одне в одного, є на­ші діти, і це – най­головніше в житті.
Дивно, що в такої активної жін­ки доволі скрупульозне хобі – вишивання бісером, але часу на нього вистачає тільки взимку.
У її творчому доробку ікони, картини. Правда, скаржиться, що більшість із них пішли на продаж, а для себе вишити все не вистачає часу.
Має і домашніх улюбленців – двох дівчаток породи французький бульдог. На них також витрачає немало часу і сил.
У весняно-осінній період чаклує на городі. Зізнається, що городництво не надто захоплює, бо поки все повисапує і підгорне, то вже не думається ні про нові сорти, ні про екзотичні овочі чи фрукти. Все бігом, бігом, бігом.
На запитання, як же наважилася на політ на параплані, відповідає здивовано:
– Усі ж хотіли б політати (усміхається, задумується і додає), напевно, чи зробити щось незвичне.
Політ у мене спонтанний вийшов. Зранку зателефонували, в обід я вже була в небі й тільки в процесі зрозуміла, що лечу. Чи було це моєю мрією? Напевно, так, завдя­ки їй зрозуміла, що можу неможливе, маю силу і можливості жити в задоволення, на благо дітей і чоловіка.