Понеділок, 29 Листопада 2021 р.
29 Жовтня 2021

ПЕРЕСІЧНИХ ВОДІЇВ У НАШІЙ СПРАВІ НЕМАЄ

31 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ АВТОМОБІЛІСТА І ДОРОЖНИКА


– Візьміть решту, гарного Вам дня! – з такими словами постійно проводжає своїх пасажирів перевізник із майже тридцятилітнім стажем Анатолій ДОВГАНЬ. А дітям частенько ще й цукерку дасть за поїздку. В нього водійська праця завжди на першому місці, саме тому іноді дуже болісно сприймає робочі моменти, на які інші просто махнули б рукою. Одне з найбільших свят нашого співрозмовника – професійне – працівників автомобільного транс­порту і дорожнього господарства України, яке відзна­чається в останню неділю жовтня.

Із майстром своєї справи говоримо у важкі часи: нові обмеження через коронавірус. Але, попри небезпеку, розмова видається оптимістичною, адже наш перевізник труднощів не боїться, каже, що військова служба в молоді роки вимуштрувала не лише відповідальність і пунктуальність, а й уміння підлаштовуватися під усі вимоги часу.
– Думаєте, торік, коли люди боя­лися через коронавірус вийти з хати, ми не боялися їздити? У кож­ного ж є сім’я, діти, внуки. Але нічого: одягали маски, рукавички, обливалися антисептиками, вимивали ними машини і мовчки виконували свою роботу. В таких умовах готові й продовжувати, не брати тих, хто стоїть, головне – аби обмеження взагалі не зупинили транспорт. Бо й нам без роботи не вельми, і пасажирам без нас проблематично, – каже Анатолій Семенович.

НЕ МАРШРУТКА, А БЮРО ЗНАХІДОК

Співрозмовник давно ві­домий «Подолянину», адже часто ділиться з нами побаченим. Саме він розповів, як дів­чина-фармацевт рятувала чоловіка на зупинці. Або ж і сам стає нюзмейкером: водій віддав гроші, які пасажир забув у маршрутці, – 5 тисяч євро і 5 тисяч доларів. Якраз напередодні професійного свята і випала нагода потеревенити про цікаві робочі моменти.
У доробку Анатолія Довганя тодішні 25 і 26 маршрути, а нині – один із найдовших у міс­ті, шостий. Курсує він від м’ясокомбінату і через весь мік­рорайон Жовтневий. Зізнається, що знає практично всіх пасажирів і навіть те, де чия собака в дворах, а бездомні пси на Розвадовського вже й не гавкають на його «спринтер», бо сприймають за мешканця свого двору.
– Є дуже позитивні пасажири: як подякують, побажають гарного дня чи щасливої дороги, то весь день удасться. А якщо хтось тебе обпаскудить, тоді руки опус­каються, і вже нічого не хочеть­ся, – розповідає Анатолій Дов­гань. – Одного ранку зупинився біля костелу, потім – «Сільпо», а мені командують, аби ще біля дев’ятиповерхівки. Кажу: «Та там два метри спуститися», натомість чую: «Та щоб ти не доїхав!». І дітей, і внуків у прокльонах згадають. Є й такі, що вийде і нічого не заплатить зі словами: «Я нікому не платила і тобі не буду!».
А скільки сміття доводиться ви­грібати після кожного рейсу. Перед виїздом усе помию, протру, а наприкінці маршруту – купа на­сіння, недогризків від яблук, серветки. Можна ж качан від яблука кинути собі десь у сумку, а не під сидіння. Обнагліли до того, що взуття витирають підголовниками. Витре капці й як тряпку кидає на підлогу. Біля ринку часто роздають рекламки. Практично всі вони і залишаються в маршрутках, зіжмакали – і під ноги.
– Познімали якось із дружиною чохли, аби попрати, а з них пів кі­лограма жуйок витягнули. При тому, що перемо їх мінімум раз на місяць, – продовжує Анатолій Дов­гань. – А часто буває, що поки доїдеш до кінцевої зупинки, вже дзвінок із транспортного відділу: «Заїдьте в міськвиконком, на вас скарга, що брудна машина!». Це ж моя машина, думаєте, серце не болить, коли її бруднять? Та що там казати: телевізор спеціально для пасажирів установив, то мені жуйкою місце для кабелів заклеїли. Часто чуємо нарікання, що машини в місті погані, маршрутки гробовозками називають. Але ж не всі вони такі. Є водії, які намагаються забезпечити комфорт пасажиру, але не всі це цінують. Усе ж «дякую» чую набагато частіше, і це радує, дає сили.
Співрозмовник зізнається, що часом згарячу щось і ляпне зай­ве, бо ж водій також має право на захист. Але особливих конф­ліктів це не провокувало. За доб­росовісну роботу Анатолій Дов­гань неодноразово отримував подяки від міської влади.
Запитуємо у водія і про цікаві знахідки, як часто кам’янчани забувають речі. Виявляється, забудькуватих у нас чимало.
– Після кожної поїздки хоч бюро знахідок відкривай, – зізнається Анатолій Довгань. – Мобільні телефони взагалі не дивина. Є й такі, що роками вожу. Але зазвичай, як мені тільки передадуть загублений телефон, одразу ставлю до відома колег із маршруту. Бо якщо їх питатимуть, то аби знали, що є знайдений такої-то моделі. А як є час і мож­ливість розблокувати, то сам телефоную до рідних, аби забрали. Є й особливий випадок: знайшов у контактах «Чоловік», телефоную, пояснюю ситуацію, а у відповідь чую: «Чоловіче добрий, викинь його, я тобі ще могорич завезу! Це дружини, вона мене вже дістала тими дзвінками, хай посидить трохи без зв’язку». Так і досі вожу той телефон. Правда, він такий, що Ленін Крупській по такому дзвонив, але все ж чужа річ.
А гаманців скільки залишають, або ж злодії крадуть, витягують гроші, а потім підкидають. Добре, що людей із маршруту знаю, а вони мене. Якось підходить постійна пасажирка, передає гаманець. Разом із нею відкрили його при свідках. Готівкою було всього дві гривні й картка. Одразу зателефонував до банку, попросив заблокувати картку і зв’язатися з клієнтом. Увечері телефонує постраждала, запитує, чи були в гаманці гроші. Виявляється, мала 1700 гривень, які в неї витягнули, а гаманець просто викинули. Почали згадувати пасажирів, які їхали. Підозра впала на хлопчаків, котрі зайшли біля ринку, сиділи біля неї, а вийшли через зупинку.
Наприкінці 90-х узагалі скарб знайшов – барсетку з двома за­кордонними паспортами, 5 тися­чами доларів і такою ж сумою в євро. Приїхав по неї чоловік, я запитав його прізвище, перевірив зі знайденим паспортом, справді, він був.
З якою непідробною любов’ю Анатолій Семенович розповідає про свого «спринтера», наклейки на ньому. Тішиться й іншими робочими моментами. Скажі­мо, коли возив делегацію під час візиту до міста тодішнього прем’єр-міністра Володимира Гройсмана. Завжди з радістю погоджується везти групи ветеранів на їхні заходи, адже від них наслухається багато новин, набереться досвіду й позитиву.

ВАЖКО, АЛЕ «СПРИНТЕРА» НЕ ЗАЛИШУ

Анатолій Довгань каже, що всі позитивні риси – правдолюбство, цілеспрямованість, за­вищене відчуття справедливості – відточив під час військової служ­би, але багато чого з цього взяв саме із сім’ї. Адже ріс наймолодшою дитиною – сьомою.
В сім’ї Довганів були лише хлопці, але мамі ніколи не треба було запитувати, чому ліжка не застелені, в хаті не прибрано, чи господарство не обійдене: все робилося без нагадувань і у найкоротші терміни.
– Народився я на Чемеровеччині, в селі Завадівка, 1954 року. Бать­ки виховали нас сімох синів порядними людьми. На жаль, живими залишилися лише троє. З дитинства були навчені працювати, не боялися і не соромилися жодної роботи. Чого тільки варто було прогодувати нас, тому з раннього дитинства бу­ли при ділі. Ну, і займали нас, щоб дурниці всякі в голову не лізли, хлопці все-таки. Кожен знав свої обов’язки: посуд мити, дрова заготовляти, з-під корови викидати. Старшого брата мама не питала, чому підлога не помита, чи посуд брудний. Я відповідав за порядок у сараях. Батьки кожному виділили працю, і досі живемо за таким уставом, перенесли це і в свої сім’ї. Добре знаю, в чому треба дружині допомогти, а що – суто моя справа. Навіть онуки знають, за що отримають прочуханки, якщо не виконають довірені їм обо­в’язки.
Але дідусь на словах лише такий грізний. Про двох доньок, зятів і чотирьох онуків розповідає лише з любов’ю: «Зяті дуже хороші в мене, доньки ще кращі, дружина золота, а внуки – взагалі диво».
Згадуючи їх, пригадує і свої молоді роки: в рідному селі закінчив 10 класів, потім було навчання на Одещині на електрогазозварника. Звідти був призваний до армії. Службу продовжив і в званні старшого прапорщика 1994 року звільнився в запас.
– Служилося добре. Куди тільки доля нас із дружиною Любов’ю Василівною не закидала. Вона, до речі, – теж старший прапорщик, працювала зі мною в штабах на різних посадах. У Забайкаллі, Молдові, Німеччині служили. Ми завжди разом. І так уже 46 років. Коли 1994 ро­ку з Німеччини виводили наші війсь­ка, звільнилися з армії й переїхали, бо мій рідний брат у Кам’янці-Подільському жив, і ми перебралися ближче до нього. Купили будиночок у селі Кам’янка. Звідти вже доньки повиходили заміж, а недавно гуляли і на весіллі внука.
Коли сюди приїхали в 90-ті, не доводилося обирати, де працювати. Надто важкі роки були. Недовго попрацював водієм у «Спецкомунтрансі», вивозив сміття з усього міс­та. А потім купив «рафіка» і пере­йшов на пасажирські перевезення.
Є у нашого співрозмовника і цікаве хобі – розведення рибок. Має аж 9 великих акваріумів і всі можливі види рибок.
– Почав ними займатися ще в Забайкаллі. Дружина так кричала, коли переїжджали звідти: «Боже, Толику, де твоя мудрість! Люди звідси контейнери з речами відправляють, а ти – контейнер з акваріумами». Але потім звикла, що без рибок нікуди. Також дуже люблю свою німецьку вівчарку Рея, маємо 5 котів, сад, город. Любов Василівна часто каже, щоб залишав уже той «спринтер», бо вдома роботи повно, а я все їжджу. А мені подобається ця робота… Без неї нікуди, та й без хлопців-колег сумно буде, люб’язних пасажирів. А дітки часто саме мою машину чекають, бо зай­чик обов’язково цукерку передасть. Одна мамочка вже сварилася зі мною, що не може із селища виїхати, бо малюк тільки мене виглядає.
Тому знову і знову подаюся на конкурс перевізників. Важко, правда, добивають бездоріжжя, ціни на пальне та запчастини, але «спринтера» не залишу, бо улюблена робота – це частина життя. Саме тому пересічних водіїв у нашій справі практично немає, її треба любити і нею жити. Інакше звільняються після першого скандалу чи штрафу.
А всім справжнім бажаю міцного здоров’я і ні гвіздка, ні жезла!