Понеділок, 06 Грудня 2021 р.
29 Жовтня 2021

«МИ»: ЩОДЕННИК ЧАСІВ ПАНДЕМІЇ

П’ять днів фельдшерка екстреної меддопомоги Тетяна МАКСИМЧУК пропрацювала під прицілом відеокамери в товаристві львівського театрального режисера Сашка БРАМИ. Чоловік у червні приїхав до Кам’янця-Подільського в рамках проєкту «МИ», аби відзняти репортаж про роботу ковідної бригади. Загалом надзавдання мульти­медійного проєкту – зберегти документальні свідчення доби пандемії в усій їхній повноті та багатоголосності.

Як відбувалися зйомки в Ка­м’янці, та що найголовніше для пацієнта під час госпіталізації – з’ясовував «Подолянин».
«МИ» – це мистецький медіа-­проєкт, започаткований Саш­ком Брамою та представника­ми українського незалежного театру в березні 2020 року, коли через введення локдауну всі звичні способи комунікації теат­ру зі своєю аудиторією стали не­можливими. Тоді й виникла ідея зібрати документальні відео­свідчення доби пандемії.
– Коли в березні 2020-го весь світ зупинився через пандемію, Саш­ко Брама запропонував усім охочим вести відеозаписи карантину. Власне так сформувалася велика спільнота проєкту не лише з різних куточків України, а й долучилися українці, які мешкають за кордоном. Пізніше режисер вирішив їхати у Чернівці, щоб зафільмувати
роботу інфекційної лікарні. На той момент це була перша «червона» зона в країні. У лікарні сам захворів на ковід і знімав уже роботу медиків зсередини. Надалі продовжив документувати пандемічну реальність через особисті історії людей, – в інтерв’ю «Подолянину» каже ко­мунікаційна менеджерка проєкту «МИ» Оксана КУЯНЦЕВА.
На п’ять днів Сашко став час­тинкою бригади екстреної й поділився з нами враженнями від перебування в Кам’янці:
– Із Танею Максимчук ми познайомилися під час роботи над карантинними щоденниками. Я пропонував лікарям робити короткі відео на початку пандемії, і вона відгукнулася на ідею. Проте згодом стало зрозуміло: медики настільки завантажені, що не можуть це зробити. Час ішов, ми підтримували контакт із Танею, і в межах розвитку проєкту я вирішив знімати репортаж про роботу ковідних бригад. Отримав спочатку її згоду, потім оформили офіційний дозвіл для роботи на станції швидкої допо­моги.
Я провів п’ять днів із бригадою. Лікарі приносили домашню їжу, бо на станції неможливо було готувати, я супроводжував їх під час ви­їздів на виклики до хворих. Це було повноцінне занурення в середо­вище. Для мене медики цікаві як персонажі майбутнього документального фільму, над яким ми з командою працюємо. Вони спілкуються живою мовою, щирі, часом гострі на язик, харизматичні. Планую ще раз приїхати до Кам’янця-Подільського, щоб дознімати деякі фрагменти, яких не вистачає для оповіді.
За словами Сашка, пандемія стала непростим випробуванням для медиків. Водій однієї з бригад розповів йому, як на перший ковідний виклик, зареєст­рований у місті, ніхто з лікарів не наважувався їхати, і це довелося робити керівнику станції. Велике навантаження та страх невідомої хвороби співіснували разом із буденними проблемами, як-от ремонт квартири чи оцінки дитини у школі.
У розмові з журналістами «По­долянина» Тетяна Максимчук роз­повіла, що у сформовану в міс­ті у травні 2020-го ковідну бри­гаду потрапила за власним бажанням. Маючи бойовий характер, жінка, яка сама виховує дитину, має матір-пенсіонерку, не по­боялася кинути виклик невидимому й незнайомому ворогу.
– Коли поїхала на перший виклик, у мене настільки трусилися руки, що не могла рукавиці вдягнути. Маю досить бойовий характер, але перший раз у житті боялася, – каже Тетяна. – Сашко їздив із нами на всі виклики. До речі, в усіх пацієнтів ми брали дозвіл на зйомку і мали лише одну відмову.
Під час мого інтерв’ю з Сашком розмовляли про все: про роботу, пацієнтів, підводні каміння, труднощі, з якими стикалися спочатку, і як потім усе налагоджувалося. Коли все тільки починалося, ми не знали, що це за вірус, як із ним боротися, багато читали про нього. Спочатку була проблема з масками, респіраторами, але якось викручувалися. Вранці одягала комбіне­зон і так у ньому їздила цілий день. Могла зняти лише через 8-10 годин. Це було пекло! Хотілося елементарного – сходити в туалет, плюс почало тепліти. Сиджу і бачу, як у бахіли піт стікає. Пити хочеться нестримно, здається, що шлунок пересихає.
Говорили ми і про доплати. Коли починала працювати, про них і не йшлося. Починали на голому ентузіазмі. Але вперше в житті відчули, що нас цінують держава і суспільство.
Уперше за двадцять років Тетяна побачила щиру вдячність від пацієнтів і почала отримувати гідну заробітну плату, яка дала змогу почуватися впевненіше. Фельдшерка зізналася, що на догоспітальному етапі хворому на ковід потрібна не лише екстрена меддопомога, а й банальна людська підтримка:
– Це 80% успішної догоспітальної співпраці. Часто хворі бояться, панікують, тому важливо сказати їм, що все буде добре, дати надію. Проєкт «МИ» відзняв те, чого ми, медики, не показуємо нікому: біль і розчарування, власні емоції, сміх і сльози. Взагалі пандемія вивер­нула кожуха, показала безсилість грошей перед хворобою, людські недоліки.
До речі, в рамках проєкту «МИ» вже відзнято 12 репортажів на гострі соціальні теми. Окрім роботи ковідної бригади наших медиків, є ще про життя безхатченків у період карантину, домашнє насилля, молодіжні андеграунд-вечірки в період жорсткого локдауну та антивакцинаторські мітинги, на зйомки яких Сашко із командою їздили до Німеччини. Мають вони амбітнішу мету – на основі всіх цих репортажів створити повномет­ражний документальний фільм про добу пандемії.

Більше дізнатися про проєкт і переглянути тейзе­ри можна за посиланням:
Facebook: https://www.facebook.com/watch/?v=570748717310689
Instagram: https://www.instagram.com/we_multimediaartproject/
YouTube: https://www.youtube.com/channel/UCjCT5EY6ivEQ05BLNq-qXAw