П'ятница, 29 Березня 2024 р.
19 Листопада 2021

ЧАС ВОЮВАТИ І ЧАС СІЯТИ

21 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ


– Весна 2015 року. Коли їхали з військової бази в Дніпропетровсь­кій області, на межі з Донецькою побачив мирну посівну, і так защемі­ло в серці. В неокупованій Україні, де не гуркочуть танки і не зриваю­ться снаряди, сільськогосподарська техніка велично заходить у поле. Бузьки злітаються, шукають поживу і місце, де осісти з родиною…

Тоді природженого аграрія Руслана ЧЕРНІЯ, військового за освітою, активного побратима «Правого сектора», настільки брав сум, бо вже ж пора не воювати, а сіяти…
Свято з прадавнім глибоким українським корінням відзначатимемо в третю неділю листопада, дякуватимемо всім нинішнім працівникам сільського господарства, вкот­ре пишатимемося ветеранами цієї благородної справи, а ще кожен українець зі щемом у серці згадає батьків, дідусів-бабусь, які все життя вправно вели господарство: саджали, сіяли, збирали врожай, впроваджували нові технології, сорти, породи.
У день аграрія, як ще називають це свято, давайте помріємо, помізкуємо, який же він – нинішній господар:
у час війни, затяжний період економічної кризи, безгрошів’я, пандемії, децентралізації та відкриття ринку землі? Уявляється, що він першим піде захищати від ворога, не боятиметься змін, адекватно реагуватиме на реформи і завжди, попри негаразди, робитиме все, аби розвивати рідну громаду. Думаєте, це якийсь фантастичний герой? Ні, «Подолянин» знайшов саме такого господаря, який завжди на місці, тому вчасно прийде на допомогу, і це звичайна людина з такими ж проблемами, хворобами, мріями і претензіями, як і в більшості кам’янчан.
Наш співрозмовник – приватний підприємець Жванецької тергромади Руслан Черній.

ПІДСАДИВ МІСТО НА НАСІННЯ

Заочно з ним знайомий кожен, хто їде в Сокільському, Жва­нецькому напрямку і обов’яз­ково заїжджає в магазинчик у Руді з цінами від виробника. Їдеш туди по дешевшу пахучу олію, а набереш із собою величезних рогаликів з варенням, там одного вистачить, аби двом наїстися, духмяного домашнього хліба, натурального індичого м’яса, нехімічної ковбаси та багато чого іншого.
Руслан Олександрович сміється, що магазинчик відкрили більше для пайовиків, в яких орендують землю в Руді, але радіє, що вироби смакують і за­їжджим.
А ще корінний 43-річний кам’янчанин зізнається, що в дитинстві ненавидів город, і ніколи б не подумав, що у зрілому віці з головою порине в сільське господарство, матиме свій наділ, орендуватиме ще й сусідські, триматиме ферму з індиками і складатиме низку планів для подальшого розвитку гос­подарства. І все в нього вдасться, адже вже має досвід, знання і, найголовніше, надійний тил: дружину Ольгу, двох діток Устину та Остапа, люблячих батьків, які завжди підтримають, підкажуть, допоможуть.
Починався його бізнес із соняшникового насіння. Пам’я­таєте, в зелених пакетиках: велике, гарно обсмажене? У магазинах просили тільки його. Виявляється, це Руслан Черній підсадив кам’янчан і сусідні області на ньо­го. Щоправда, 2010 року перестав його смажити.
– 2002 року я звільнився з лав Збройних сил України і пішов у вільне плавання, – згадує підприємець. – У Руді продавалася стара пекарня. Ми придбали її і почали смажити там насіння. Потім взялися робити й олію. Досвіду було мало, на щастя, надійним порадником для мене є батько Олександр Васильович Черній, який підказував, навчав, пліч-о-пліч працює зі мною й нині. Сам він у 24 роки очолив завод мінеральних вод на Довжку. На ті часи був наймолодшим директором у районі. А 22 роки пропрацював заввиробництва на заводі без­алкогольних напоїв. Мама – Галина Цезарівна – звичайна робітниця, яка змалечку прищепила любов до праці, вміння цінувати те, що маєш, і при цьому планувати на декілька кроків уперед.
Із такою підтримкою вже з 2007 року почали переробляти сою на бо­рошно для угорського заводу з ви­робництва комбікормів. Саме воно було головним у їх складі, бо містить багато білка. Дійшли до потужності переробки понад 6 тисяч тонн за сезон.
Але це було життя до Майдану, до війни.
– Зерновими культурами займаюся з 2006 року, – продовжує аг­рарій. – Починали зі 100 гектарів, на сьогодні вже маємо 240. Вирощуємо зернові та олійні культури: сою, соняшник, пшеницю – яру й ози­му. Живу в місті, але зранку до вечора в Руді. Коли тривають польові роботи, то й ночую в полі. Техніка вся своя. Зібрав необхідне помаленьку. Навчив цьому метр українського господарництва Сергій Микитович КРОТІК, він – аксакал сільського господарства не лише нашого краю, а й усієї України. Коли ми тільки починали, всього свого ще не мали, звернулися до нього, аби позичив, а в нього самого польові роботи в розпалі. Він сказав тоді золоті слова, які закарбувалися на все життя: «Хлопці, якщо хочете господарювати, то купіть собі своє!». Після тих слів у міру сил усе й скуповували. В жодному разі не образився на нього за відмову, нав­паки, завдячую науці, поважаю як керівника. Щоб вчасно все внести, зібрати, треба справді мати своє. Бо ж доки дочекаєшся когось, щоб найняти, то терміни минають, і вже результат не той. Тому основні засоби мають бути свої.
Жванецька громада – аграрна Мекка всього краю, тому тут зав­жди є в кого запитати, порадитися. За фахом Руслан Олександрович не аграрій, тому змушений постійно вчитися. Власна практика, досвід сусідів, книги, довідники, рекламна продукція завжди ретельно переглядаються та втілюються в нових і но­вих проєктах.
За фахом Руслан Черній – військовий, 2000 року закінчив Ка­м’янець-Подільське військово-­інженерне училище. А декілька років тому в ПДАТУ пройшов перепідготовку за фахом «Аграрний менеджмент».

А ТЕПЕР – НА ІНДИЧАТИНУ

– Навчаюся, розвиваюся, бо якщо зупинишся на місці, то розвитку не буде, – переконаний він. – Магазин, про який уже згадували, відкрили, коли почали активніше займатися землею. Дивлюся, великі холдинги, які в наших краях орендують паї, мають власну продукцію, і людям дають у рахунок орендної плати олію, цукор, борошно. Для селян це дуже зручно, бо не треба їхати до міста. Тому й ми вирішили не відставати. Маємо свою олію, печемо хліб, здобу, завдяки інди­чатині маємо й м’ясну продукцію. Усім охочим даємо все це в рахунок паю. Хтось грошима бере, а комусь зручніше продукцією.
Пекарня – це давня українська добра традиція. Здавна кажуть, що у поганих господарів хліб не вдається. Чернії, як бачимо, господарі ще ті. Хлібина їхня зникає вмить зі столу, настільки вона смачна.
– Ми самі вирощуємо пшеницю, робимо борошно, то чому ж не спекти смачного хліба? – дивується Руслан Олександрович. – Пекарнею нас називати ще рано. Бо маємо лише одну піч, там працюють троє спеціалістів. Але й амбітних цілей щодо випічки не ставимо. Завдання було – пекти для пайовиків та для своїх працівників, але люди розкуштували нашу здобу, то вже й на прилавки її печемо.
Якось так складається, що один вид роботи Черніїв підтягує інший. І в такій круговерті роблять усе можливе, аби продукція була максимально якісною, тому й цінують їх клієнти і партнери. Саме завдяки спів­праці почали займатися й індиками.
– Коли ми переробляли сою, розпочали співпрацювати з фір­мами з Чернівеччини. Ми і для них сою мололи. Згодом ці підприємці почали працювати в нашій грома­-ді. Це «Пан індик» та «Пан індик-2». Саме вони нам показали тонкощі процесу, всьому навчили. Тому ви­йшло, що пшеницю, сою вирощуємо, індиків і все потрохи. У планах – виготовляти свої комбікорми, бо купувати їх – дороге задоволення, а вміння й досвід їх робити у нас є. Свою землю маємо, є всі можливості вирощувати власні культури для комбікормів. Це зробить нас конкурентоздатними на ринку індичого м’яса.
Не боїться співрозмовник змін. Пояснює, що в наш час не можна сидіти на місці. А треба вчитися, рости, вдосконалюватися, йти в ногу з часом, поновлювати обладнання, а коли треба, то й фах роботи.
– Коли був військовим, навіть гадки не мав, що працюватиму в сільському господарстві. Особливо біля землі. Виховувався і ріс у приватному будинку на Смирнова. Там була невеличка присадибна ділянка, то обробляти її ніколи не було бажання. Я з тих дітей, які мріяли заасфальтувати батьківський город. Дід був агрономом, весь час проводив на тій ділянці, постійно обробляв її, мене залучав до праці. Але ж тоді хотілося з хлопцями бігати. Тепер доля так склалася, що маю великий город. Ще й людські обробляю – з пів сотні пайовиків довірили мені свої наділи. Хлопці – ветерани АТО – також здали в оренду свою землю.

ВІЙНА НАВЧИЛА РОЗСТАВЛЯТИ ПРІОРИТЕТИ

Понад рік Руслана Олександровича не було в господарстві. Бо одним із перших пішов добровольцем у зону АТО, аби дати відсіч окупантам. Пішов, аби захистити діток, дружину, рідний край, Україну. Неоднора­зово доводилося чути: «Навіщо воно тобі? Маєш же за що відкупитися?». Але про це навіть не йшлося. Загартований Майданом, не міг сидіти склавши руки і дивитися, як зелені чоловічки роздирають на шмаття Батьківщину.
– Після Майдану, коли зароджувався «Правий сектор» у Кам’янці-­Подільському, до мене звернулися хлопці, з якими познайомився під час Революції Гідності. Вони знали, що я – військовий, і попросили допомогти з базовими навичками бою. Хлопці молоді, кров кипить, злість на ворога і щоденні втрати підсилюють це все. Тому мінімальні вправи давав, щоб зберегти їхні життя. З деякими з них під час першої мобілізації «Правого сектора» і поїхав на війну. Батькам сказав, що їду на збори в Хмельницький, – згадує Руслан Черній. – Військовий досвід мав, тому був призначений командиром 7 окремого доброволь­чого українського корпусу «Правий сектор».
Побував у двох ротаціях. Перший період був із квітня 2014 року до літа 2015-го. Пройшли Тоненьке, Піски, Донецький аеропорт. Па­м’ятаєте заставку новин ТСН: як «таб­летка» їде по злітній смузі Донецького аеропорту? То це я там їхав.
Подекуди чув дорікання: «Навіщо тобі це все?». На нас, добровольців ДУКу, зовсім по-іншому дивилися навіть кадрові військові, бо ми виконували ті завдання, які їм були не під силу. Водночас у нас була сувора дисципліна, сухий закон і виключно патріотичний настрій.
Допомагала і підтримувала мене на війні дружина Ольга. Вона – той надійний тил, про який кожен мріє. На фронт приїжджала волонтеркою, бачила все, що там коїлося спочатку, і прекрасно розуміла, навіщо я там, чому пішов.
Воював недовго. Доки відновився після першої ротації, вдруге поїхав на початку 2019 року. Тоді зрозумів, що на сході вже спокійні­ше, хлопці обійдуться і без мене.
А я біль­ше користі принесу в тилу. Війна навчила розставляти пріоритети.

ЗЕМЛЯ ПОВИННА БУТИ В НАДІЙНИХ РУКАХ

У практика-аграрія із великим досвідом роботи не могли не запитати про ставлення до відкриття ринку землі.
– Я виключно за прозорий продаж, бо земля повинна бути в надійних руках, – каже Руслан Черній. – Чорний ринок успішно діяв довгі роки, і це не приносило корис­ті ні селянам, ні громаді, на території яких вони проживають. Я цього не розумію.
Люди виїжджають із села, бо кажуть, що невигідно працювати на землі, а я – містянин, заробляю в селі. І в планах – переїхати сюди жити. Власним прикладом доводжу, що в селі можна заробляти, якщо ти вмієш і хочеш розвиватися. А ще головне – аби справа тобі подобалася, приносила задоволення, і тоді все вдаватиметься. Коли виходиш у поле, дивишся, як проростає, а потім набирається сил та пшеничка, колос наливається, кліпнеш оком – і вже жнива. А ще велика віддача від односельчан.
Їхнє просте «дякую» дуже окри­ляє. Якщо є можливість допомогти, то чому б це не зробити? З розчи­щенням доріг, вивезенням сміття.
Я практично живу в селі, працюю в ньому, тому варто в мирі з сусі­дами бути. В селі всі одне одного знають. Якщо хочеш сам розви­ватися, багатіти, то мусиш допомагати і громаді, в якій працюєш. Бо ти – частина цієї громади, змушений жити її життям, її проблема­ми. Бо ж громада, як і Україна, починається з кожного з нас.