РЕВІЗІЯ В ІНТЕРНАТІ: Б’ЮТЬ ВІНИКОМ ЧИ ЛІКУЮТЬ СЛОВОМ?

Цього тижня «Подолянину» випало емоційно важке відрядження до Кривчицького психоневрологічного інтернату, що на Дунаєвеччині. Приводом для поїздки стало обвинувачення працівників закладу в побитті підопічних і неналежному догляді за ними.
Побачене нас справді вразило, але, швидше, не через згадані нарікання, а через важкі долі та життєві історії чоловіків, які опинилися тут через певні обставини. Хтось зазнав контузії на російсько-українській війні та, як наслідок, психологічний розлад, дехто опинився тут через пиятику чи наркотики, а хтось уже народився не таким, як усі. Але найбільше прониклися ми до щоденної й неймовірно виснажливої як емоційно, так і фізично праці тендітних санітарочок та медсестричок. Попри не завжди дружнє ставлення підопічних, грубе слово і навіть штовханини, малу зарплату за таку роботу, ці жінки знаходять сили, час і натхнення не лише виконувати професійні обов’язки, а й вишивати скатертини та напірники, які красуються в усіх палатах інтернату.

ПОБИТІ ТА ЗМЕРЗЛІ?

У листопаді деякі заклади ін­тернатного типу Хмельницької області зазнали перевірок. Їх висновки оприлюднено на сайті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Зокрема, під пильне око ревізорів потрапили Довжоцький будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, Китайгородський будинок-інтернат для громадян похило­-го віку та осіб з інвалідністю, Кам’янець-Подільський ТЦСО «Турбота», Мілівецький жіночий психоневрологічний інтернат, Кривчицький психоневрологічний інтернат. У всіх закладах мали до чого виставити пре­тензії. Але найбільше перепало Кривчицькому інтернату.
«Моніторингова група у складі працівниці Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Яни Бикової спільно з громадським монітором Олегом Григор’євим здійснила моніторинговий візит до Кривчицького психоневрологічного інтернату Хмельницької обласної ради з метою перевірки стану додержання прав підопічних, – йдеться на сайті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Під час моніторингового візиту підопічні висловили скарги на неналежне поводження з ними молодшого медичного персоналу: підопічним заборонено перебувати на ліжках упродовж дня, до них застосовується фізичне покарання за порушення дисципліни (побиття віником). На час здійснення моніторингового візиту підопічні були одягнені в зношений і брудний одяг, який не відповідав сезону. Теплі куртки мають лише декілька підопічних. Взуття мешканців закладу пошкоджене, в холодний осінній день вони взуті в літні сандалі та кімнат­не взуття, в деяких відсутні шкарпетки.
«Шафи в кімнатах відсутні, вільного доступу до змінного одягу та взуття не забезпечено. За їхніми словами, з причин невідповідності одягу та взуття погодним умовам, на прогулянки не ходять, весь час перебувають перед телевізором. Іншої зайнятості для підопічних не забезпечено. На вимогу членів моніторингової групи підопічним зі складу видано чистий одяг, шкарпетки, зимові куртки та взуття», – йдеться у результатах перевірки.
Це повідомлення викликало бажання в журналістів «Подолянина» перевірити описані кричущі факти знущання над хворими людьми. Адже в решті вищезгаданих закладів ми були неодноразово і серйозних порушень не бачили. Водночас цікаво було дізнатися, як цей заклад, що одним із перших потрапив під роздачу коронавірусу, подолав епідемію. Адже рік тому тодішній директор Кривчицького психоневрологічного інтернату Юрій ШУБАРСЬКИЙ на своїй сторінці у фейсбуку детально описував кожен день ізоляції. Тоді захворіли 132 підопічних зі 170, а також 15 працівників (усього тут працюють майже 90 людей). Тому на ревізію напросилися і ми.
Виконувач обов’язків директора інтернату Юрій НІВ’ЄВСЬКИЙ, який на цій посаді з квітня цього року, від візиту не відмовив, навпаки, люб’язно запросив у гості, аби на власні очі побачили, як живе заклад. За пів години вже були на місці, в селі Кривчик Дунаєвецької тергромади. Кожна господиня знає: коли в хаті безлад, то за короткий час порядку не наведеш, не кажучи вже про 6 корпусів психоневрологічного закладу. На воротах зустрів охоронець, який виміряв нам температуру, продезінфікував руки і нагадав про маски. А далі екскурсію нам проводив Юрій Євгенович, який одразу ж попередив, аби не відставали, бо пуб­ліка тут не завжди доброзичлива до незнайомців. Чого гріха таїти, бо ж зібралися люди із серйозними психічними розладами, є любителі оковитої та наркотиків, раніше судимі, а деякі через порушення психіки поводяться вкрай агресивно. Але, попри все, ці люди не при­куті й не заточені в чотирьох стінах, а вільно пересуваються майже 4-гектарною територією інтернату – колишнього панського маєтку з неоготичною вежею. Двоповерхова будівля палацу поєднує в собі елементи бароко і готики. Від бароко – оздоблення головного корпусу, від готики – чотириповерхова восьмигран­на вежа з годинником. Вражає не лише його багата історія, а й доглянута терито­рія, парк, де хоч фільми знімай, у ньому ростуть екзотичні дерева, привезені з Криму. Зокрема, є тут і коркове дерево.
До нашої компанії долучився 40-річний мешканець інтернату Льоня, на вигляд спокійний і приємний чоловік, із потертою сумочкою через плече, Біблією – в одній руці, котлетою – в іншій, шматком білого хліба – в кишені. Директор нас попередив, що Льоня ходитиме разом із нами, бо дуже любить гостей, усміхається їм. Правда, історія його життя не надто весела. Коли він був маленьким, його мати, любителька оковитої, продала циганам. А ті малому залили воском вуха, аби став інвалідом, і добрі люди більше подачок давали. Тож відтоді хлопець нічого не чув і не розмовляв.
– Якось до мене підсів Льоня, і я почав із ним говорити. На самоізоляції часу було вдос­таль, тому мав можливість більше і йому приділити. Він уважно слухав і поступово почав повторювати за мною. Так і навчився розмовляти, правда, робить це по-своєму, і не всі можуть його зрозуміти.
А ще Льоня щовечора ходить у сільський магазин на каву, а гроші просить у мене, – каже Юрій Євгенович, усміхаючись.
У білосніжних халатах зустрічає нас персонал інтернату – приємні жінки неабияк чекали журналістів. Кожна кличе до свого відділення. Ми аж розриваємося, бо не знаємо, до якої першої йти.
А працівниці наперебій розповідають як не про свою роботу, то про хлопців, за якими доглядають. Одних вихваляють, на інших скаржаться за норовливу вдачу. Але тихцем, аби підопічні їх не почули. Єдине, що не розуміє персонал, чим заслужили такі негативні результати недавньої перевірки. До речі, за їхніми словами, це вже четверта за місяць. А коли тут існували без ремонтів і каналізації, такої пильної уваги до них не було.

ІНТЕРНАТНІ БУДНІ ТА ПРОБЛЕМИ

Юрій Євгенович, який майже два ро­-ки тому почав опікуватися не лише мешканцями інтернату, а й господарст­вом, пригадав, з якими проблемами довелося зіткнутися.
– Із тодішнім директором Юрієм Шубарським за голови бралися від побаченого і не могли второпати, чому десятиліттями всі нечистоти з одного корпусу текли в річку Тернавку. Каналізація була залита бетоном, тому довелося добряче попітніти. Колосальними були витрати води, ламали голову, куди вона дівається. Йшлося про 60 кубів у день. Два насоси качали цілодобово, часто виходили з ладу, тому чи не щороку доводилося купувати нові. Першочергово старі зношені труби замінили на нові пластикові. Тепер втрат води не маємо. З нуля зробили два туалети, ще два старенькі, радянського зразка, чекають на модернізацію. Облаштували навіс, де сушиться одяг. Якби мали більше грошей, то й роботи виконували б швидше, – розповідає в.о. директора, ведучи нас у другий корпус.
Тут, як пояснюють працівники, меш­кають 60 підопічних зі спокійним характером. Це стає зрозуміло одразу, бо всі вітаються й відкриті до спілкування, показують свої шафи, де на поличках охайно складений одяг, на тумбочках лежать квіти, книги, молитовники, ікони. Сані­тарочки розповідають і про інші їхні захоплення. В одній із палат, де чоловіки, крім душевних, мають і фізичні вади (прикуті до інвалідного візка), не падають духом. Одні беруть голку та шиють, інші – читають, хтось черпає новини з телебачення і напам’ять переказує почуте нам.
– До цього чоловіка-майстра приходять навіть сільські жителі, аби поремонтувати одяг. Бо знають, що зробить він це якісно і швидко. А його сусід сам собі пошив жилетку, хоча має проблему з однією рукою, – ділиться їхніми успіхами пані Валентина.
Цікавимося, як їм тут живеться:
– Нам тут добре, годують гарно, чотири рази на день. Телевізор є де подивитися, але вдома краще.
Інший чоловік теж долучається до розмови, веде до своєї кімнати, показує два рушники і каже, що щовечора вони миють ноги і міняють шкарпетки. А ще до них приходить перукар, робить модні зачіски і голить.
Відверто кажучи, з острахом ідемо до «буйних», у перший корпус, а там баян грає, пісні співають. Неочікувано для нас чоловіки починають читати вірші. До речі, один із них, закохавшись у молоду санітарочку, освідчився їй власним віршем. Читає його і нам, попередивши, щоб обов’язково зняли на відео і показали в новинах. Далі співає пісню, яку написав для рідної мами. Але не завжди тут так весело і спокійно.
– Робота в нас важка, контингент – особ­ливий. Буває, не встигну прибрати в кімнаті чи на ліжку, як чоловік уже все розкидав або влігся, навіть не знявши взуття. Я прошу: «Поважайте мою працю!», а він ще й штурхнути може. Зайвий раз боюся рота відкрити чи крикнути, бо неодноразово на мене замахувалися, штовхали. Нам закидають, що віником їх б’ємо. Та де там. Уявляєте, яка віддача буде. Бо ж чоловіки хворі душевно, а силу мають страшну, – миючи підлогу, розповідає санітарка Галина.
Попри височезні стелі, в колишньому панському маєтку доволі затишно й тепло. Юрій Євгенович пояснює, що опалюють корпуси електрикою та вугіллям, а на теплі не економлять. У цьому корпусі замінили старі ліжка на сучасні багатофункціональні для лежачих. До речі, біля кожного лежачого хворого облаштовані кнопки виклику медперсоналу. Поступово доробляють ремонт на терасі.

РОБОТА НЕ МЕД

Йдемо до медпункту. Дорогою милуємося різнобарвними хризантемами, які тут усюди: і в квітнику, і на підвіконнях, і на сходах. Працівники закладу пояснюють, що красу творити допомагають під­опічні, які мають по декілька годин трудотерапії та обожнюють квіти. Але насильно до праці їх ніхто не примушує.
Старша медсестра Світлана ГАРБОЛІНСЬКА демонструє нам медичні журнали і картки на кожного пацієнта, де детально і погодинно описані звернення до медиків, травми, курси лікування.
В окремому кабінеті – запас медикаментів. Медсестра пригадала, як пережили спалах ковіду в інтернаті. П’ятьох підопічних, які були у важчому стані, госпіталізували до Хмельницького. Решта лікувалися на місці. Мали необхідний запас кисню та ліки. В один голос стверджують, що їхньому терапевту Ігорю СКОРОБОГАЧУ треба пам’ятник ставити за те, що всіх вилікував, жоден хворий не помер. Навіть 94-річний дідусь подолав ковід. Коли стартувала вакцинальна кампанія, 139 підопічних вакцинувалися, інші ж мають протипокази. Захист отримали і працівники інтернату.
До речі, Світлана Степанівна працює вже 40 років. Тут трудилися і її батьки, тому з дитячих літ цей заклад їй як рідний. Добре знає його історію, адже прибігала сюди ще маленьким дівчам. Па­м’ятає, як ще фонтан тут працював. А історія цього палацу справді вражає.
Належав він родині Михайла Крупенського. Є припущення, що збудували його в ІІ половині ХІХ століття, або й раніше. Після Жовтневого перевороту в палаці декілька років був піонерський табір, котрий пізніше перепрофілювали на будинок відпочинку, а потім – інтернат для сліпих. У часи Другої світової війни німці рік утримували мешканців інтернату, а потім живцем закопали в урочищі Соломинчик, що неподалік. 1945 р. в палаці створили інтернат на 160 місць для бездомних інвалідів війни. Психоневрологічний інтернат діє тут із 1968 року.
Тому й не дивно, що до сусідства з нездоровими людьми тутешні жителі вже й звикли, а чимало з них тут і працюють, причому цілими родинами. Загалом працівники – жителі сусідніх сіл. Лише декілька добираються з Кам’янця-Подільського. Директор відверто зізнається, що захоплюється працівниками, які за копійчану зарплату виконують важку роботу, ще й наражаючи себе на небезпеку. Адже доводиться їм у психічнохворих забирати і заточки, і леза, і ставати між двома чоловіками, які б’ються.
– Так, проблеми в нас є, заклад не ідеальний, і ми цього не приховуємо, – каже Юрій Євгенович. – Але ж навіщо нас звинувачувати, що б’ємо підопічних, одягаємо їх не за сезоном. Коли приїхала моніторингова група, на вулиці ще було тепло, тому зимовий одяг не діставали. Погодьтеся, що навіть нині ми ще не в зимовому ходимо. Те, що босі, то це поодинокі випадки. Деякі викидають взуття у вікно. Ми неодноразово його підбираємо і заносимо назад до кімнати. Були й доречні зауваження, до яких дослухалися і навіть уже встигли виконати. Зокрема, привели до ладу документацію, в лазні наклеїли на вікна непрозору плівку, облаштували там перегородки зі шторками (до речі, журналісти це перевірили), поки не маємо можливості придбати двері, у вбиральні також повісили шторку. В усіх житлових кімнатах встановили додаткові ліхтарі на випадок проблем з електрикою. Відверто, я не тримаюся за посаду, але маю бажання продовжувати тут зміни на краще. Якщо, звісно, нам дадуть.

НА ЩО ВКАЗАВ МОНІТОРИНГ

Хоча в інтернаті й не зовсім погоджуються з висновками перевірок Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, вони насправді вкрай необхідні, адже виносять проблеми на загал і дають поштовх до їх вирішення.
У звітності про перевірки інших закладів Кам’янеччини, що оприлюднена на сайті омбудсмена, моніторингова група вказує на різні порушення. Разом із тим не забувають і похвалити. Зокрема, у звіті про відділення стаціонарного догляду для постійного проживання Кам’янець-­Подільського ТЦСОГ «Турбота» йдеться, що для проживання підопічних створено задовільні умови. Водночас не розроб­лено індивідуальних планів надання соціальної послуги. У кімнатах не встановлено кнопок виклику персоналу. В 6 підопічних із 8 відсутні копії індивідуальних програм реабілітації осіб з інвалідністю, що унеможливлює надання їм допомоги з отримання технічних засобів реабілітації.
Найменше запитань до Китайгородського будинку-інтернату для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю. Моніторингова група поспілкувалася з 45 підопічними та співробітниками закладу. Скарг на неналежне поводження не почули. Підопічні повідомили, що задоволені умовами проживання, якістю харчування та доглядом. Щодо недоліків, то меддопомога в закладі здійснюється без ліцензії на провадження господарської діяльності з медичної практики, підопічним не забезпечено дієтичного харчування.
У Довжоцькому будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів також створені задовільні умови. Усунуто порушення, виявлені під час поперед­нього моніторингового візиту 2019 р. Зокрема, до штатного розпису додано 3 посади молодшого медичного персоналу, оновлено ліжковий фонд, придбано пристрій для підйому маломобільних підопічних. Нові недоліки незначні.
У Мілівецькому психоневрологічному інтернаті для жінок виявили багато порушень. Стосуються вони документації, проживання та лікування підопічних.