МИ ПЕРЕМОЖЕМО. ІНАКШЕ БУТИ НЕ МОЖЕ

Із картинок, як із мозаїки, складаються враження останніх днів.
Із подвигів.
Із неймовірних прикладів самоорганізованості.
Із самовідданості.
Із гордості.
Усе прекрасне і неймовірне, що ніби спало вже декілька післямайданних років у нашій нації, прокидається, і світ вражений цим цунамі шляхетного патріотизму і непохитної мужності.

Від новин не відірватися, вони тепер найкраще заспокійливе. Читаєш – і здається, маєш хоч якесь враження, ніби розумієш ситуацію. Інформація сьогодні потрібна майже так само, як вода, як їжа.
Жінки нині зі здивуванням помічають за собою, що розглядання обгорілих окупантів у знищених ворожих колонах приносить не спазми у шлунку, а радість: так ворогам і треба. А відео обстрілів у Харкові чи смерть шестирічної дівчинки в машині швидкої допомоги відкрити не повернеться рука: це наші. Це їм боляче. Це вони вмирають – і це так жорстоко та несправедливо.
Ці жертви Україна ніколи вже не забуде і не пробачить. Усі ті наївняки, що вірили в «позитивний вайб» і візуалізацію, погляньте на Росію! Якби ці психологічні трюки працювали, бункер на Уралі вже був би рознесений на атоми силою думок мільйонів небайдужих людей ще вранці 24 лютого. Шкода, але так це не працює. Ілюзорними проміннями не­нависті ворога не перемогти. Тут треба віру і силу. В українців це є.
Не у малоросів… Зрештою, цим випав шанс підшукати собі під шумок канонад кращу батьківщину. Бо серед неви­спаних, втомлених біженців із дітьми і домашніми тварина­-ми з перших годин війни більмом на оці виділялися в усіх наших західних областях здорові, пихаті російськомовні, яким і умови в готелях були «не такі», і коньяки в райцентрівських магазинах не того сорту, і інтернет у високогірних селах не надто шустрий, і розваг у містечках малувато.
Війна оголює справжніх нас – і героїв, і покидьків.
Країна палає, руйнується її інфраструктура, але з цього по­пелу і уламків феніксом повстає інша, сильніша Україна – справжня. Та, котру в нас забирали ще з часів клятого Переяслава 1653 року. Всі Валуївські укази і Голодомори про­бували затоптати цю Україну, знівелювати всю різницю між нами і віковічним ворогом зі Сходу. І не змогли. Це диво, справжнє диво, бо таки не змогли. Таки ми інші, кращі й сильніші.
Диявол, кажуть, ховається в деталях. Страшна реальність – війна – впала на нас усіх важкою темною ковдрою. І хтось з-під покрову страху вибор­сується до світла, до перемоги, а хтось грузне в паніці, губить себе і Батьківщину.
І у стрічці фейсбуку хтось перепощує подвиг простих селян із Сумщини, а постом нижче захльобується сльозами російська співачка україн­сь­кого походження Світлана Лобода у своєму відео-зверненні до фанатів. «Мы все – маленькие люди и ничего сделать не можем», – нещиро голосить вона, і ти розумієш, що ніяка вона не українка ментально. Ця фраза – зліпок російського психотипу, не нашого. Ми інші.
Люди накладають веселу музику з шоу Бенні Хілла на відео, де сотня москвичів панічно тікає з антивоєнного мітингу. Доганяє їх, відсапуючись, один товстенький омонівець. Не дожене точно, але моск­вичі біжать. А наші кидаються голіруч на танки. Ми різні.
Нам довго ще доведеться прибирати уламки «русского міра», котрий отруйною павутиною розлізався від Хутора Михайлівського аж до Чопа. Але це буде вже останнє генеральне прибирання. Більше жодних Моргенштернів із телефонів львівських школярів, жодних «Зулейх», скачаних на трекерах, жодних «русских берёзок» на 9 Травня на «Інтері» не буде.
І ця мітла, що вимите з країни все вороже і непотрібне, вже мете. Київський театр імені Лесі Українки на п’ятий день війни прибирає зі своєї назви слова «російської драми».
Так само на п’ятий день війни, коли вся Європа, весь світ вже допомагає нам зброєю та коштами, одна із всеукраїнських кабельних мереж НАРЕШТІ вилучає зі свого репертуару російськомовне кіно та мультфільми.
Окупанти навмисне підривають телевізійну вежу в Києві, бо потік правди їх лякає. Навіжена російська пропагандистка залізно чеканить: «Па-льа-ні-ца. Это по-украински клубника» – і вся Україна сміє­ться з недолугої. Мова – наша зброя. Ми її вже не складемо.
Ми переможемо. Обов’язково, інакше бути не може. А далі відбудовуватимемо нову, круту і сильну Україну. Ту країну, про яку сьогодні можемо лише мріяти. Європейську і красиву. І вільну, в тому числі від усіх тих, хто роками заливав собі в очі та вуха російську пропаганду через тік-ток, ютуб та інстаграм, хто зневажливо казав на нашу Батьківщину «эта страна», хто врубав у машинах на повну напівросійський-напівкавказький шурхотливий невиразний репчик, хто вперто вважав, що «какая разница, на каком языке, лишь бы человек был хороший». Той «хороший человек» чомусь завжди був російськомовним снобом, під того «хорошого» ввічливі, занадто терплячі та толерантні українські підлаштовувалися і переходили на його мову. Більше так не буде.

ЗБРОЯ НОМЕР ТРИ

Короткий екскурс в історію військової пропаганди сторічної давнини.
Усі мислячі українці чудово розуміли, що декади накачу­вання росіян через їхні ЗМІ ненавистю до «бендеровців та націоналістів» робляться не просто так. Мілітаристська російська істерія була штучно ство­рена та зрежисована сурковською пропагандою путінської Росії. Цей чиряк довго набирав убив­чим гноєм і нарешті про­рвався, вразивши світ жорсто­кістю та несправедливістю.
Щоб загнати на українську землю солдатів-строковиків 2003 року народження, щоб зму­сити жителів російських мега­полісів у цей час тихо сидіти і дрижати по домівках, навіже­-ний карлик скористався не якимись новітніми технологіями, він діяв так, як діяли і його попередники-диктатори. Пропоную поглянути, як це відбувалося в часи Першої світової, аби пересвідчитися, що нічого нового у цій технології немає, а правда все одно зрештою перемагає.

У КОГО ФЕКАЛІЙ БІЛЬШЕ

Умберто Еко в «Історії потворності» писав: «У будь-якій війні супротивник завжди монстр. Такий собі Едгар Берійон під час Першої світової війни написав працю під назвою «Поліхезія німецької раси», де стверджував, що середній німець виробляє більше фекалій, ніж француз, і вони смердять сильніше. Месьє Берійон, Кисельов свого часу, розумівся на пропаганді.
Адже воюють не лише за територію або корисні копалини, воюють і за наш мозок. На війні часто ціль виправдовує кошти. Мета – перемога, один із засо­бів – пропаганда. Це зрозуміли ще в епоху Реформації. Мартін Лютер любив зобразити Папу Римського якомога образливі­ше на своїх гравюрах, наприклад, у вигляді віслюка. Вже за часів наполеонівських війн карикатурами на ворога рясніла європейська преса. На час Першої світової пропаганда зай­няла далеко не останнє місце в арсеналі воюючих сторін. На першому місці була військова сила. На другому – економічний тиск (санкції – з цієї опери). Третє місце посідала вона, пропаганда.
Фронт Першої світової переорював окопами українські землі. Сьогодні до міста входили царські загони, а згодом поселення ставало австрійським, щоб потім знову пережити ро­кіровку влади. Пропаганда змінювалася разом із солдатами. Особливо на ідеологічному полі старалася Антанта, військово-­політичний блок Франції, Англії та Росії.
Наукові знання потрібні інтелігенції, а пропаганда закликає широкі народні маси, впливаючи на почуття і часто ігноруючи розум. Чим простіша ідея, тим легше її поселити в голови мільйонів. Німецька та австрійська пропагандистські машини діяли по-старому, як Мартін Лютер заповідав: карикатурами висміювали супротивника, представляючи російських чи французьких військових як набір недолугих ідіотів. Результат був прямо протилежним: уперше побачивши противника поблизу, німецькі солдати починали розуміти, що перед ними такі самі люди, як і вони самі. Виходить, листівки та карикатури спотворювали дійсність, і вірити їм не можна. Отже, не можна вірити і взагалі всій пресі, яка пише про війну. Оце так сюрприз.

ПРОПАГАНДА З НЕБА

Англійська ж пропаганда зображувала німців грубими варварами, реально готуючи своїх солдатів до жахів війни. Грошей Велика Британія на пропаганду не шкодувала, розуміючи її значимість за умов війни.
Дрони-безпілотники не така й новинка, якщо говорити про сферу пропаганди. У роки, коли ні телебачення, ні радіо не існувало, обробляти мозок народу, який опинився на окупованій території, бралася авіація. У 1914-1915 рр. карикатури та листівки скидали з небес бойові льотчики, а 1916 р. для цих цілей була навіть сконструйована спеціальна повітряна куля. Ефектно, та чи ефективно? Дальність її польоту досягала, кажуть, фантастичних 600 км (!). А от навантаження було досить скромним – лише близько 400 газет (або 2 кг друкованих виробів). Скидання невеликих пачок газет відбувалося автоматично – за допомогою тліючого бікфордового шну­ра, що перепалював нитку, яка підтримувала вантаж. Над територіями Бельгії та Франції скидалися листівки «Courrier de 1’air» («Повітряний кур’єр») та «La voix du pays» («Голос країни»), а також копії французьких газет – під знайомою назвою з неба летів фальшивий фарш із брехні та пропаганди. Повітряний вантаж німецькою призначався для солдатів і містив заклики до дезертирства, страйків та перебіжки у війська противника. Тут теж на допомогу приходили фальшиві номери відомих німецьких газет, а ще сфабриковані листи німців, які потрапили у Франції чи Англії в полон і нібито розхвалювали нові умови життя. Скидали навіть книги про політичну ситуацію у світі, праці заборонених на території Німеччини соціалістів (Карла Лібкнехта або Рози Люксембург) і зошити з віршами, написаними від руки, – пропаганда мала пройняти всіх, від інтелектуалів до романтиків. Часто літаки або кулі з пропагандою літали безпосередньо над полем битви – в моменти небезпеки для життя мозок украй сприйнятливий до будь-якого, нехай і фальшивого промінчика надії.
Кулі-безпілотники – вражаюча на той час технологія, але були й простіші способи: «агітацій­ні гранати», «агітаційні міни» і на­віть «агітаційні снаряди» для артилерії. Вибухали, виходить, не тільки тіла, а й мізки.

ЗРАЗКИ – ДО ШТАБУ

Командування армій чудово розуміло значення ворожої пропаганди – розвідникам доводилося збирати пропагандистсь­кий матеріал і доставляти його до штабу. Про це саме просили і простих солдатів – за невелику винагороду. У липні 1918 р. німецькі солдати здали 300 тисяч листівок ворога. А ось мирні громадяни з дарами неба розлучалися не так охоче – листівки зберігали, перечитували, показували сусідам. Вони обіцяли швидке закінчення негараздів, обіцяли мир, чи не найнеобхідні­ше людям благо. У жовтні 1918 р. лише в Англії було надруковано 5 360 000 листівок.
Пропаганда не починається одночасно з війною, вона починається раніше. Ми, українці, чудово це знаємо: антиукраїнська риторика в російських ЗМІ була з перших же років ХХІ століття. Так було і на початку ХХ ст. Жителі східних областей Франції та Бельгії після оголошення війни тікали з рідних місць цілими селами, бо їм уже давно розповідали, яка звірина ці німці. Пропаганда не шукає правди, пропаганда доводить, найчастіше імперативно, власну правоту: винен завжди ворог, ми зав­жди діємо тільки й виключно з найкращих спонукань.
Тогочасній англійській майстерності вести психологічну війну недарма заздрили навіть вороги. Із початку війни в Англії діяло бюро військової пропаганди під керівництвом Чарльза Мас­термана. На бюро працювали такі генії світової літератури, як автор «Мауглі» Редьярд Кіплінг, батько Шерлока Холмса Артур Конан-Дойль і великий фантаст Герберт Уеллс. Уже до літа 1915 р. бюро випустило понад 3,5 мільйона примірників книг, листі­вок, документів, записів промов. Було створено мережу друкарень, які обслуговували потреби пропагандистської ма­шини. Кіно теж працювало на пропаганду: фільм «Битва на Соммі» з’явився на екранах у серпні 1916 р. На той момент ця військова операція все ще тривала і завершилася лише в лис­топаді 1916 р.
Із фейкової смс-переписки «українського солдата», який пи­ше: «Мамо, ти шаленіла що?», сміялася цими днями вся країна. А між цим це теж давня технологія: створювати фальшиві повідомлення від своїх. У Першу світову в німецьких окопах розповсюджували підробні газети з таємних друкарень. Знуджені солдати тоді читали абсолютно все, що потрапляло до рук, тож газети пройти повз їхню увагу не могли ніяк. Вони дублювали назви реальних видань, але писали протилежне правді: під час німецьких перемог стверджу­вали про тяжкі поразки. Тираж фальшивок часом доходив до пів мільйона екземплярів.
А ще в усі часи чудово діяла технологія залякування. Китай у Першу світову вступив у далеку для себе війну на боці Антанти лише після того, як світом поширився фейк, ніби німецькі фермери переробляють тіла загиб­лих воїнів на корм для свиней.
Військові історики стверджують, що саме пропаганда дозволила країнам Антанти перемогти у війні 1914-1918 рр. Минуло понад століття з того часу, прогрес пішов уперед, та деякі технології не змінюються. Тож будь­мо пильними – не дамо себе залякати ворожими фейками.

Ірина ПУСТИННІКОВА.