Неділя, 22 Травня 2022 р.
4 Березня 2022

ТЕНДІТНА ЗЗОВНІ, СИЛЬНА В ДУШІ

Весь світ сьогодні захоплюється героїзмом, мужністю, самопожертвою українських захисників, котрі вже не одну добу боронять рідну землю від російських окупантів. Пліч-о-пліч із захисниками дають відсіч ворогові й прекрасні захисниці. У кожної з них свої бойові завдання, але спільна мета на всіх – добряче надавати по зубах агресорові й на віки відбити в нього бажання лізти на чужі землі.

Серед таких захисниць наша землячка, військовослужбовиця, офіцерка відділення морально-психологічного забезпечення Об’єднаного навчально-тренувального центру Сил підтримки ЗСУ Оксана ХОПТІЙ, котра вже 19 років із гордістю носить український стрій, про який мріяла ще з дитинства. Замість ляльок дівчинка із захопленням допомагала батькові ремонтувати автомобіль, їй більше до душі були хлопчачі пустощі, ніж милі дівчачі забавки. Словом, залізну волю, фізичний гарт і витривалість кувала ще з дитячих літ.
Напередодні нового року жінка в погонах повернулася з району бойового призначення, де пробула майже чотири місяці. І нині робить усе можливе, аби зупинити ворога. «Подолянину» вдалося поспілкуватися із військовослуж­бовицею. Інтерв’ю запланували до Міжнародного жіночого дня, планували акцентувати увагу більше на жіночності, однак війна змінила все.

ЗАМІСТЬ ЛЯЛЬОК – КЛЮЧІ ТА ГАЙКИ

Народилася співрозмовниця на Буковині в ро­дині простих робітників. Закінчила Кам’янець-­Подільське медучилище і одразу ж уклала конт­ракт зі Збройними силами України. 10 років пра­цювала військовим медиком у Кам’янець-Подільському колишньому ВІІ, начальницею відділення автоматизованих систем управління і вже четвертий рік на посаді офіцерки відділення морально-психологічного забезпечення. Пройшла шлях від рядової до офіцерки. Сьогодні основне її завдання – дбати про душі наших захисників.
– Мій напрямок – психологічне забезпечення та соціальна робота, індивідуальна робота з особовим складом, підготовка військовослужбовців до виконання завдань за призначенням у районі проведення ООС, проведення психологічної декомпресії після повернення звідти і, відповідно, з сім’ями військовослужбовців, – розповідає Оксана Василівна.
– Увага напрямку психологічного забезпечення була приділена керівництвом Збройних сил України з початку збройного конфлікту на сході України 2014 року, – продовжує Оксана Василівна. – Щороку ми робили певні висновки і розуміли, на що потрібно звернути увагу. Зокрема, на формування стресостійкості військовослужбовців до дії стрес-чинників. Перед тим, як кожен військовослужбовець уперше виїжджає в район бойових дій, важко спрогнозувати, яким буде його емоційний стан у тій чи іншій ситуації. Це залежить від багатьох чинників. Але якщо людина тренуватиметься, то буде готова до всіх непередбачуваних ситуацій. Тому під час занять із вогневої підготовки ми використовуємо елементи задимлення та звуковий супровід: звуки артобстрілу, з важкої техніки тощо, що допомагає виконувати вправи навчальних стрільб в умовах, максимально наближених до бойових. Із психологічної підготовки проводяться заняття щодо командоутворення, на формування довіри. Військовому зав’язують очі, й під керуванням свого товариша йому потрібно пройти мінну стежку. Це формує не лише довіру, а й навички орієнтування. Фізичні навантаження дають змогу дізнатися витривалість бійця, чи зможе він стріляти, виконувати інші обов’язки після тривалого навантаження. Бо ж у районі бойових дій фізичних навантажень значно більше, ніж у мирному житті. Тому ми формуємо відповідну атмосферу бойових дій. Додатково роздаємо інформаційні матеріали.
У нас психологічна підготовка проводиться щомісяця.
Доки чоловіки, сини, брати виконують завдання в зоні бойових дій, пересічні кам’янчани й самі вже добре знають, наскільки важко чекати вісточки із фрон­ту. Тому важливо підтримати і сім’ї військових, хоча за останні дев’ять років деякі жінки загартувалися.
– Наразі мало сімей звертаються, бо наші жінки – Героїні. За вісім років навчилися чекати. Більшість дружин військовослужбовців уже гартовані роками і як такої психологічної допомоги не потребують. Але цього потребують молоді жінки військовослужбовців. Як правило, коли відправляють чоловіків уперше, дуже хвилюються. Я проводжу з ними індивідуальну роботу, під час якої чітко бачу, що потрібно людині і чим їй допомогти.
Торік у вересні захисниця поїхала в довготривале відрядження в зону бойових дій. Зізнається, що давно хотіла туди поїхати, але оскільки чоловік теж військовий, разом виховують двох діток, це було неможливо.
– Насамперед хотіла перевірити себе, наскільки я готова, чи можу вимагати від хлопців інших емоцій, інших переживань, якщо не знаю, як реагуватиму я в певних умовах. Тому прагнула пропрацювати певні емоційні стани, щоб мати можливість враховувати це в своїй роботі. Мої очікування перевершили сподівання. Я набула там величезного обсягу знань і практичних навичок, досвіду, яких тут, у пункті дисклокації, не здобудеш. Бо це жива комунікація під кулями. Були ситуації, коли в укритті ми з людиною працювали, а навколо несамовито обстрілювали, але обидвоє були спокійними. Я бачила емоції людини безпосередньо і не треба було запитувати: «А як Ви себе вели, що турбувало, про що думали?» – каже Оксана Василівна.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЗНАННЯ ТЕЖ РЯТУЮТЬ ЖИТТЯ

Оксана ХоптійЗахисниця каже, що їй пощастило працювати з потужною командою, досвідченими бійцями, за плечима яких по декілька ротацій у зону бойових дій. Коли пізно ввечері прибули на місце дислокації, їх зустрів генерал. Після експрес-знайомства він підійшов до кам’янчанки і насамперед запитав: «А Ви готові стріляти в людину?». Військовослужбовиця, хоч і не чекала такого запитання, не розгубилася і відповіла: «Так, готова, і морально, і фізично, і професійно». Коли військовослужбовець ді­знався, що Оксана Василівна – психологиня, усміхнувся і сказав: «Ще б пак, наші психологи завжди готові».
Кам’янчанка потрапила до штабу Операції об’єднаних сил, працювала пліч-о-пліч із війсь­ковими капеланами і була фактично головним психологом.
І якщо в перші дні її сприймали з осторогою, то згодом бійці навіть занотовували її поради. Адже побачили щирість, підтримку і, найголовніше, бажання допомогти.
– Коли вперше приїхала в одну з бригад, поспілкувалася, провела роботу і поцікавилася, яку інформацію ще надати. Але бійці були настільки заклопотаними, їм бракувало часу, бо мали завдання укріпити позицію, тому не проявили бажання послухати мене і дізнатися, як надати допомогу при гострих реакціях на стрес, – ділиться спогадами військова. – Але так сталося, що в них були втрати. Коли підрозділ зазнає втрат, зі свідками події працює психолог. І я знову зустрілася з цими людьми. І цього разу вони зустріли мене по-іншому. Зізналися: багато разів пошкодували, що не вислухали. Розповіли, що під час обстрілу поранень зазнали їхні колеги, і їх потрібно було доставити в безпечне місце. Один із військовослужбовців заціпенів на місці, присів, зблід і не реагував на жодні слова, зауваження. Військовий, який це розповідав, дав йому ляпаса, аби він прийшов до тями, але це не допомогло. У хлопця була гостра реакція на стрес – ступор, і відповідно потрібно було надати першу психологічну допомогу інакше, ніж вдарити по обличчю.
Відтранспортувавши на безпечну відстань поранених, повернулися по цього побратима, і з ним уже в шпиталі попрацювали психологи. Медична підготовка у хлопців була на високому рівні, вони швидко і професійно її надали, а ось психологічної не було. Тож уважно мене слухали, нотували, як відрізнити ступор від звичайного заціпеніння, що робити, коли відбувається рухове збудження, і людина може бігти в бік противника, бо вмикаються тваринні інстинкти. Зрозуміли, що не лише перша меддопомога є актуальною, а й психологічна.
Перебуваючи в районі бойових дій, кам’янчанка відчула, наскільки неоціненною є робота військових капеланів. Кажуть, що на війні невіруючих немає і в окопах немає атеїстів. Завдання капелана – бути поруч, адже він також воює, але в сфері духовній. І коли до нашої психологині звернулися капелани з іні­ціативою провести і для них заняття, радо поділилася зі священнослужителями набутим до­свідом і знаннями.
– Я побачила, наскільки важли­ва спільна діяльність капелана і психолога, це чудова співпраця і гарно впливає на стан військово­службовців. Капелани проявили бажання навчитися надавати першу психологічну допомогу, і я організувала інструкторсько-медичні заняття з усіма військовими капеланами, які були там в ОСС. Вони розповідали, що часто під час сповіді усвідомлювали, що людині необхідна психологічна допомога, а як її грамотно надати, аби не на­шкодити, не знали. Тому розпові­дала, як допомогти, працювати з людь­ми, в яких є ознаки суїцидальної схильності тощо.
Капелани – особливі люди. Коли поруч із тобою 19 військових капеланів різних конфесій, із неймовірно сильною енергетикою, важко передати емоції словами. А після богослужінь священники знімають ряси, стають до роботи, разом із хлопцями колять дрова, риють траншеї, укріплюють позиції.

МИ ПИШАЄМОСЯ ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ УКРАЇНИ

У різні роки ставлення до армії було різним. Сьогодні всі українці пишаються Збройними силами України, всіляко їх підтримують і щиро вірять у перемогу. Тож я попросила психологиню зі стажем змалювати психологічний портрет українського захисника і російського окупанта.
– Військові, які вже не один рік виконують завдання на сході, а сьогодні дають гідну відсіч окупанту по всій території України, роблять це не заради коштів, нагород, пільг, вони там за мирне, щасливе життя українських дітей, за право вибору. За свого побратима готові піти на смерть, бо настільки вмотивовані, що це викликає захоплення. Там немає поняття, хлопець ти чи дівчина, чоловік чи жінка, вони там – одна велика родина. Воюють за свою землю і на своїй землі. Вони будуть стояти до кінця, до останньої крап­лі крові, радше загинуть чи піді­рвуть себе, але ніколи не зрадять і не відступлять.
Аналізуючи інформацію, яка над­ходить, окупанти налякані. Відверто, мені навіть шкода тих хлопців – вони розгублені, деморалізовані, дезорганізовані. Вони не знали, куди йдуть, у них немає захисту, колективності, злагодженості. Вони насправді – боягузи, розуміють, що такого сильного противника, як Україна, за всі роки існування російської армії не мали.
Основна мета наших хлопців – збереження цілісності, наша незалежність, свобода і воля. Окупанти ж не мають цілі, ідеї, мети. Вони усвідомлюють, що їх кинули як гарматне м’ясо, не очікували такої зустрічі і від мирного населення, яке активізувалося, згуртувалося, готує коктейлі Молотова, які можуть зупинити ворожу техніку, допомагають затримувати диверсійні групи, голіруч кидаються на ворожі танки.
Мене розпирає гордість за наших кам’янчан: вони створюють пункти прийому біженців, органі­зовують безкоштовне харчування для них, масово йдуть у тероборону, збирають необхідну допомогу. Це заслуговує шани і поваги. Душею я би із задоволенням стояла пліч-о-пліч зі своїм чоловіком, який там. Але насправді ті, хто тут, виконують не менш важливу роботу.
Молю Бога, щоб запанував мир, усі повернулися додому живими, бо всі ми нині творимо новітню історію нашої України заради майбутнього наших дітей.

ЩО ДАЄ СИЛИ НА ВІЙНІ

Є жарт, що в кожного психолога має бути свій психолог. Справді, носити вантаж чужих проблем – річ непроста. І якщо в перші роки роботи Оксана Василівна накопичувала все це в імпровізований мішок, іноді їй важко було переключитися на домашні клопоти, то згодом почала відфільтровувати інформацію. Має вона людину, якій може зателефонувати, порадитись і отримати допомогу. Але найкращим психологом вважає чоловіка, який завжди вислухає і підтримає, а підзарядкою – двох діток, 9-річну донечку і 16-річного сина.
На запитання, як діти перенесли розлуку з мамою, яка чотири місяці провела в районі бойових дій, без вагань відповіла:
– Їм було важко. Чоловік казав, що вони тужать, особливо донька. Бо вона щодня мені розповідає, як минув день у школі, яку зачіску побачила. Як би чоловік не намагався приділити увагу, мамою він не стане, як і мама – татом. Але діти стійко трималися, підтримували мене, і в передачі донька обов’язково клала малюнок. Це неабияк підтримувало моральний дух.
Подарунки від діток усі обожнюють. Коли з одного із садочків нашого міста на День захисників і захисниць України мені надіслали малюночки і мотаночки, я роздала їх кожному в руки. Військові тіши­лися, як малі діти, прикріплювали біля робочих місць, над ліжками.
Коли принесла полковнику з Києва – чудовому офіцеру, стратегічно підкованому військовому, який на сході вже раз десятий, він дістав із кишені портмоне з документами. Там біля посвідчення офіцера і жетона була «енна» кількість маленьких дитячих малюнків із побажаннями. Військовий зізнався, що для нього це найголовніший оберіг і стимул, бо коли сили залишають, енергії бракує, перечитує побажання, написані дітками з помилками, й рухається далі, бо розуміє, заради кого це все.

ЯК ШВИДКО ВЗЯТИ СЕБЕ В РУКИ

Сьогодні кожен із нас відчув на собі всі ті емоції, переживання, які добре знайомі людям зі сходу, в домівках яких дев’ятий рік неспокійно. Наше завдання нині – не панікувати. Як це зробити, детально розповіла співрозмовниця:
– Насамперед кожна сім’я має скласти чіткий план, як діяти у непередбачуваних ситуаціях воєнного часу: коли лунає сирена, чути постріли, звуки артилерії тощо. Якщо ж перебуває наодинці та відчуває паніку, панічну атаку, їй потрібна са­модопомога. Якщо хтось є поруч – може їй допомогти.
Під час нападу паніки дихання людини прискорюється, збільшується частота серцевих скорочень. Відповідно рівень кисню в організмі збільшується, а вуглекислого газу зменшується, тому потрібно відновити їх баланс. Для цього маємо взяти паперовий пакет або скласти руки чашею біля рота, щоб можна було дихати і вдихати собою ж видихнутий вуглекислий газ. Знизиться рівень кисню в крові, й людина заспокоїться.
Пересічні кам’янчани, мабуть, бачили, що військові носять резинку на зап’ясті. Підлітки перейняли це, але не всі зрозуміли, навіщо? Аби швидко привести себе до тя­-ми, потрібно ляснути резинкою по руці – організм сконцентрується і переключить свою увагу на больові відчуття, сповільняться процеси поширення паніки, відповідно людина опанує себе. Також можна використати вправи для дихання і заспокоїтися. Якщо поруч є хтось, хто не нервує і не панікує, він має взяти руку іншої людину і притиснути до місця пульсації своєї руки, де медики прощупують пульс. Це підсвідоме нав’язування людині власно­го ритму серцевих скорочень, своєї пульсації. Крім того, встановлюючи тактильний контакт (фізичний контакт однієї людини з іншою), посилається підсвідомий імпульс, що людина у цьому стані не одна і їй є на кого покластися. У такий спосіб батьки можуть заспокоїти дитину.
У реаліях нинішнього часу не зай­вим буде спакувати валізу найнеобхіднішим (документи, ліки, гроші, теплі речі, продукти), щоб можна було оперативно вийти в укриття.