Четвер, 28 Березня 2024 р.
4 Березня 2022

КАМ’ЯНЕЦЬ ОБІЙНЯВ НАС СВОЄЮ ТУРБОТОЮ

Російсько-українська війна, що триває 8 років, для більшості регіонів нашої країни здавалася далекою. Хоча за ці роки ми добре навчилися волонтерити, а наші військові – воювати. У Кам’янці від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого всі знову об’єдналися, аби надавати ворогові по зубах. Тисячі переселенців прихистили, обігріли, нагодували. Те, що довелося пережити їм, не дай Бог пережити нікому!!! Тому сьогодні всі ми маємо об’єднатися і зробити все від нас залежне, аби не пустити москаля на нашу землю! Він має піти в тому ж напрямку, що й російський корабель.

Як повідомив міський голова Михайло ПОСІТКО, місто від початку війни (за станом на 1 березня) надало прихисток 1304 переселенцям.
Про пережите киянами, харків’янами, херсонцями тощо без сліз слухати важко. Але, попри все це, пишаєшся незламністю українок, котрі заради порятунку власних дітей під обстрілами вивозять їх у безпечні місця. Матері, з якими нам вдалося поспілкуватися, залишилися на Кам’янеччині самі з дітками. Бо їхні чоловіки або залишилися захищати рідне місто, або ж, доставивши родину до нас, стали на захист країни.

ВІД ВІЙНИ ТІКАЮТЬ УЖЕ ВДРУГЕ

Як зізнається харків’янка Світлана, їм пощастило вчасно покинути рідну домівку. Це не вперше сім’ї доводиться евакуюватися через агресію росії – 8 років тому вони тікали з Луганщини, де службу проходив її чоловік.
– Прокинулися і почули такі звуки: «Бух-бух». На годиннику – п’ята ранку. З надією запитала в чоловіка: «А може, навчання?». Але які навчання о п’ятій ранку? Заходимо в наш будинковий чат, а там повідомлення: «Москалі бомблять». Усі побоювання підтвердилися… Що робити? З чого почати? Що збирати? Ходиш, нічого не розумієш. У мене принцип: чим менше – тим краще. Бо ж надіємося, що ми таки повернемося.
На вулиці така картина: хтось собаку вигулює, інші скуповують усе в магазинах, деякі у чергах біля банкоматів масово знімають готівку, бо ж ніхто не готувався і не вірив, що буде війна. Чути вибухи…
Я ще встигла заїхати на роботу і забрати звідти необхідне.
На годиннику – сьома ранку. Якби виїхали на дві-три години пізніше, то вже, певно, не випустили б. На дорогу, яку зазвичай долаємо за 10-12 годин, пішло дві доби. Доїхали до Хмельниччини, там теж блокпости. Знайшли місце для ночівлі. Добре, що ми хоч знали, куди і до кого їдемо. Під час зупинок спіл­кувалися з людьми, які й гадки не мали, де опиняться. Вони просто ті­кали від війни.
Старша донька спокійно перенесла дорогу, а от менша, яка вразливіша, плакала. Встигли вивезти в безпечне місце і двох домашніх улюбленців – кицю і шиншилу.
Ми ще вчасно виїхали. Уже тут від побаченого, що рашисти скоїли з нашим Харковом, руки трусяться. По декілька разів на день пишу знайомим, друзям, сусідам, аби дізнатися, як вони. Сусіди пишуть, що у дворі часто бачать незнайомців, але чоловіки гуртуються і женуть їх геть. Друзі скаржаться, що процвітає мародерство. У людей закін­чуються запаси їжі та води. Вийти в магазин – смертельна небезпека. У нашому чаті розповсюдили відео, як просто на вулиці вбили харків’янина, який повертався додому з водою. Ще одній пенсіонерці відірвало ногу, на жаль, вона померла.
Знайома каже: «Вийшла пташок погодувати, а аж раптом потужний вибух. Окупанти підірвали будівлю Харківської ОДА. Через стрес почала заїкатися».
У війну ніхто не вірив. Знали, що деякі луганчани і донеччани кли­кали путіна, тому він їх усі ці роки і «рятував». Одна знайома, яка проживає на окупованій Луганщині, з радістю розповідала, що ходила на референдум, голосувала. Це на кшталт «Мир. Труд. Май», мовляв, все Ок. До Харкова ж ніхто нікого не кликав, у нас все було класно, міс­то було сучасним, із хорошою інфраструктурою, всіма необхідними об’єктами.
Те, що рашисти зробили з величним Харковом, ми ніколи не пробачимо.

ВОНА – МАТИ, ВОНА – ЗАХИСНИЦЯ

Три доби з трьома дітьми тікала від війни із Харкова до Ка­м’янця-Подільського молода ма­ма Ірина. Її чоловік – військовий, тому залишився боронити рідний край. Її батько теж не захотів тікати, і вона тепер – єдина захисниця 19-літньої Софії, 7-річної Каті та піврічного Дмит­рика.
– Страшно всім… Вибухи, миттєвий наступ… Зовсім не були готові до такого, хоча й війна на кордоні з нами триває вже 8 років. Мали виїжджати чимало знайомих на 6 машинах, але в останній момент усі вони відмовилися покидати рідне місто. Поїхала сама в невідомість. Бо у цих краях не була ніколи, але чоловік наполіг саме на Кам’янці. Дочка зі школи двічі була тут на екскурсії й запевнила, що ми їдемо в дуже гарне місто.
Їдемо. Руки трясуться, не можу втримати керма. Зупиняюся, б’ю себе по колінах, щоках, кричу сама на себе: заспокойся, ти мусиш врятувати дітей!!! Першу ніч дороги переночували у знайомих, вони просили залишитися, запевняли, що в них тихо. Але куди там, в однокімнатній квартирі трьом сім’ям жити… Взявши себе в руки, зрозуміла, що вдень дорога спокійна. Навіть заспокійлива, бо такої потужної техніки не бачила ніколи. Блокпости також вселяють віру. Вони різні, поблизу Хмельниччини вразив такий собі лакшері-пост практично з усіма зручностями і забарикадований сповна.
Другу ніч ми мали провести в дорозі, але побачила величезну вивіску, що підсвічувалася і сповіщала про пункт обігріву. Яке це місто чи село було, не знаю, бо вказівники по всій дорозі зняті чи замальовані чорною фарбою, смолою. Заїхали погрітися, перепочити, бо якщо старші діти розуміють ситуацію, то малеча дуже важко переносила дорогу. Хлопці нас нагодували, обігріли, наполягли не їхати в ніч, натомість провели до однієї дуже хорошої родини: чоловік, жінка і сім’я їхнього сина. Нас ці люди прийняли як рідних. На прощання то точно: обіймалися, цілували одне одного і бажали перемоги. Нагодували вони нас так, що зроду так багато не їли. А вони все допитувалися: «Чому не їсте? Що, не подобається?». Та смачнішої домашньої качки я не їла. Молодші діти із роззявленими ротами зранку розглядали коників, корову, курей та все інше господарство. У Харкові вони це все бачили лише на картинках. Із порожніми руками нас не відпустили, дали стільки продуктів, що вистачить надовго.
До Кам’янця приїхали під вечір. Рідні все телефонують, запитують, як нас тут прийняли. Щоб повністю зрозуміли ситуацію, кажу: «Мені навіть ополіскувач для зубів купили»…
З Іриною розмовляємо саме після нищівного обстрілу її рідного міста. Спокійно така сильна жінка не може про це говорити. Вона ще не знає, чи вцілів її будинок, чи живі всі рідні.
Згадує лише, як на площі Хар­кова стояв жовто-блакитний намет, в якому всі ці роки збирали допомогу для наших військових на Донбасі. Стільки місцевих кричали, аби забрати його, бо так довго псує вигляд площі. Але, завдяки небайдужим пат­ріотам, намет встояв, тому жінка вірить, що патріоти втримають і Харків, і всю Україну.