МАРІУПОЛЬ – ЛЮБОВ МОЯ. І БІЛЬ

Уже три тижні ми починаємо і закінчуємо день новинами із міст, які рашисти нещадно бомблять і знищують. Важко всім, але те, що супостати коять із Маріуполем, жах­ливо: цілеспрямоване бомбардування мирного населення, пологових будинків, лікарень, банку крові, об’єктів критичної інфраструктури…
350 тисяч мирних містян опинилися в заручниках у російських катів, адже місто перебуває в блокаді вже майже три тижні.
А днями російські окупанти взяли в заручники лікарів і пацієнтів обласної лікарні в Маріуполі.

Окупанти 16 березня цілеспрямовано скинули над­потужну бомбу на Маріупольський драмтеатр. Там від безперервних обстрілів ховалися майже тисяча жителів, переважно жінки із дітьми, які втратили домівку. Рашистів не зупинили навіть величезні написи «Діти» попереду і позаду будівлі, які добре було видно з неба.
Папа Римський Франциск назвав місто, яке носить ім’я Діви Марії, Маріуполь, містом-мучеником лютої війни, яка спустошує Україну. За інформацією тамтешньої міської ради, на 13 березня кількість жертв становила 2187 людей, за неофіційною – наближається до 20 тисяч.

«Подолянину» вдалося поспілкуватися із переселенкою з Маріуполя, журналісткою Іриною МАЛЬОВНИЧОЮ, кот­рій уже вдруге через росій­сь­ку агресію довелося разом із двома дітьми покидати рідну до­мівку. Деякі з кам’янчан доб­ре знають Ірину, адже 2014 року вона мешкала в Кам’янці-Подільському, ак­тивно долучалася до волонтерського руху і втілювала деякі власні проєкти.
Як Маруіполь готувався до війни, що відбувалося в день вторгнення, і чим крізь біль і сльози діляться знайомі, – в емоційній розповіді співрозмовниці.

– Врятуйте мій рідний Маріуполь! Від слова «Тримайтеся» око сіпається – воно настільки гидко звучить у цій ситуації. На мою дум­ку, Маріуполь просто покинутий напризволяще, залишений на смерть. Я розумію, що нині важко всім, багато міст обстрілюють, але, вибачте, жодне місто не перебуває в блокаді вже третій тиждень, – не стримуючи емоцій, каже Ірина. – Маріуполь страждає в тисячу разів більше за інші міста України через безконечні обстріли реактивною артилерією всіх калібрів, мінометним вог­нем, авіабомбами. Мого району, що називається Лівий берег, фізично вже не існує. Туди перебиті всі шляхи, мости, туди зайшли «ДНРівці». Дехто з жителів встиг евакуюватися, але ті, хто залишився, кинуті на виживання. Навіть в апокаліптичних фільмах і книгах не вигадали тих поневірянь, через які нині проходять мої земляки. Господи, у XXI столітті, в центрі Європи люди помирають від голоду, холоду і спраги, бомби вбивають вагітних і новонароджених, руйнують усе. Якщо на світі існує Бог, то як він міг таке допустити? Маріуполь фактично знищено! Його не можна втрачати. Якщо здасте Маруіполь, який же це захист України?!

ЩЕ 22 ЛЮТОГО ТУТ БУЛО ВЕЛЕЛЮДНО І МАЙОРІЛИ УКРАЇНСЬКІ СТЯГИ

Важко повірити, але ще три тижні тому, 22 лютого, тисячі мешканців цього туристичного міста, що на березі Азовського моря, зібралися на акцію «Маріуполь – це Україна». Синьо-жовті стяги майоріли повсюди, люди тримали в руках плакати, на яких чітко вказували, хто такий путін і куди йому треба йти. Співрозмовниця зізнається, що в останні роки патріотичний рух набув небачених обертів і масштабів, що навіть Київ міг би по­заздрити їхнім велелюдним заходам у День вишиванки, День Незалежності. І хоча сепаратистські настрої в деяких верствах населення ще залишалися, вони були настільки слабкими, що загрози не становили. Переважно їх висловлювали пенсіонери, які сумували не стільки за Радянським Союзом, скільки за своєю молодістю, або ж люди без освіти, які орієнтувалися на настрої батьків, чи ж ті, хто їздив до росії на заробітки.

– Під час мітингу в Маріуполі було багато міжнародних журналістів із різних закордонних видань, які приїхали спостерігати за ситуацією: чи є в нас паніка, чи готуються люди до війни, і які в нас настрої, – пригадує Ірина. – З Маріуполем злий жарт зіграло те, що 8 років ми були прифронтовим містом, і обстріли не припинялися всі ці роки. Ми до них настільки звикли, що сприймали як фоновий шум, не реагували і не панікували. Ворог весь цей час стояв біля міста – за 20 кілометрів розміщувалися їхні бази.
Коли почали з’являтися повідомлення про повномасштабне вторгнення росії, Маріуполь, як ніхто, був спокійний. У 20-х числах лютого читала, що в Кривому Розі розгребли гречку і борошно, а в Маріуполі ж містяни ліниво прикупили консерви, і на тому все. Єдине, що насторожило, коли з мережевих магазинів по­бутової техніки почали масово вивозити весь товар, з автосалонів – усі автомобілі, з ювелірних магазинів – прикраси. Однак ми гадали, що все швидко минеться, буде аналог 2014 року: місто захопили, воно опинилося під владою так званої ДНР, і майже всі виїхали. А коли Маріуполь від­били українські військові, жителі повернулися додому. Тож і думали, що пересидимо тиждень-два, і все буде добре. Тому панічних настроїв не було взагалі, ніхто не готувався, аж доки в ніч на 24 лютого не бахнуло. А бахнуло конк­ретно.

ДОБРЕ ЗНАЛИ, КУДИ БИТИ

Ірина розповідає, що почалися важкі обстріли по місту, по житлових кварталах. ППО знищили в перші дні обстрілів, адже всі ці роки дрони літали над містом, і орки Маріуполь знали на зубок. Тим більше, що в них було й багато місцевих інформаторів:

– Вони точково і точно одразу знищили всі важливі об’єкти інфраструктури. Перебили водопостачання, спочатку його відновили, було резервне, але і його зруйнували. Точково перебили всі підстанції енергоживлення, розбили всі військові об’єкти, які в нас були, і Маріуполь залишився беззахисним. Банками з помідорами від винищувачів не захистишся.
24 лютого ще було регулярне сполучення потягом із Маріуполя, і ми купили квитки на сайті Укрзалізниці. Наступного дня були лише два евакуаційні потяги. А в ніч на 26 лютого окупанти перебили залізничне сполучення, і фактично то були останні потяги. Жителі могли виїхати з міста лише на власному авто. Бо автобуси перестали їздити, міжміського, міжобласного сполучення не було.
24 лютого в місті не відчинили двері ні банки, ні пошти, лише декілька продуктових магазинів і супермаркетів.

ДУХ МАРІУПОЛЯ ВОРОГИ НЕ ЗНИЩАТЬ!

Ірині з донькою і сином пощастило вчасно стрибнути в потяг і доїхати до Хмельницького. В перші дні війни люди із Дніпра, Запоріжжя масово почали виїжджати в безпечніші міста, тож вагон був забитий пасажирами по самі вінця. З Хмельницького співрозмовниця з сім’єю вирушили до Європи, де наразі й перебувають. Однак навіть за тисячу кіломет­рів від рідного міста жінка й досі не може заспокоїтися, бо серце розривається від того, як російські орки безжально, по-звірячому нищать рідний Маріуполь, відбирають життя в її друзів, сусідів, знайомих, колег. Співрозмовниця полегшено зітхає, коли отримує вісточку від своїх, що вони живі. Важко уявити, через який армагедон доводиться пройти цим людям:

– Я розумію, що нічого не тямлю у війні, але ж намагаюся аналізувати інформацію. Експерти стверджують, що ресурси @уйла вичерпуються, що нам постійно надається допомога, а в Україну прибувають міжнародні загони добровольців. Але чому досі наші війська не можуть розірвати блокаду Маріуполя, чому не здійснюється силовий прорив і очистка міста від рашистів? Азовці – ці кремезні бородаті вікінги, котрі вже третій тиждень мужньо боронять місто, благають про допомогу, про зброю і боєприпаси. Адже їжа і боєприпаси в них теж закінчуються, а підмога не доходить. Гумконвої ще дорогою до міста розграбовують кляті орки.
Скільки можна триматися? Там гуманітарна катастрофа – немає води, газу, світла, їжі, зв’язку. Магазини розграбовані. Воду маріупольці топили зі снігу, коли ще був, зливали з батарей або пили з калюж.
Люди тижнями сидять у бомбосховищах у цент­ральних районах міста, бо обстріли нескінченні, не припиняються ні вдень, ні вночі. Два винищувачі працюють безперебійно. Трупи лежать на вулиці, бо їх нікому забирати. Коли комунальники ще могли, збирали тіла і ховали у братській могилі. Але є райони, які просто знищені. Це страшно. Вирви від 100-кілограмових бомб такі, що туди КамАЗ може поміститися. А тепер уявіть вибухову хвилю від цих бомб, гуркіт, масштаби руйнувань і жертв. Можна знищити стіни, спробувати всіх убити, але дух Маріуполя не знищити. Ма­ріуполь, попри все, вистоїть, відбудується і помститься!