АПОКАЛІПСИС У ГОСТОМЕЛІ: СПОГАДИ КАМ’ЯНЧАНИНА

Весь жах війни на власні очі бачив кам’янчанин В., котрий в останні роки із сім’єю проживав у Гостомелі. Йому вдалося разом із родиною евакуюватися до Кам’янця, а далі – до Потсдаму, де його рану прооперували німецькі лікарі. З лікарняної палати він і написав спогади про те, як війна котком пройшлася по його долі.

«Як і для багатьох українців, життя для нашої родини розділилося на до і після 24 лютого. Останні 5 років ми проживали в Гостомелі – передмісті Києва, ще донедавна відомому лише своїм аеродромом «Антонов» (де базувалася «Мрія») та скляним заводом, що ви­робляв пляшки. Як ми там опинилися? Підкупило рекламне фото в інтернеті: чепурні таунхауси посеред соснового лісу. Що може бути краще для затишного сімейного житла за межами галасливої столиці? Ми якраз очікували на поповнення в сім’ї, тож дружина з молодшою дочкою з пологового будинку одразу переїхали в нову оселю. Здавалося, нам тут жити – не тужити…
– Прокидайся, почалася війна! – розбудила мене дружина о 6 ранку 24 лютого. У вікно вже виднілася черга з машин, що рухались у напрямку з Києва, але світило сонце, курсував маршрутний транспорт. І хоча «тривожна валізка» в нас була зібрана, вирішили зачекати ще день, аби був час спокійно ввечері зібрати не­обхідні речі й наступного дня відвезти дітей у Кам’янець до бабусі. Але вже за декілька годин ми почули вибухи на аеродромі, над будинками пролетіли гвинтокрили, а потім – і ви­нищувачі. До аеродрому від нас було далеко, тому за всім, що там відбувалося, ми змушені були слідкувати по ТБ та за інформацією в телеграм-­каналах. Декілька разів по­відомляли, що висадку ворожого десанту відбито, потім спростували, потім підтвердили, і лише десь о 22-й Арестович промуркотів, що все гаразд.
Та вже наступного ранку ми прокинулися від гуркоту гармат. Поруч тривав танковий бій, який закінчився підри­вом мосту через річку Ірпінь. Це означало, що шлях до Києва нам відрізано, і ні про який потяг до Кам’янця не йдеться.
А ще за годину до нашого проїзду під’їхали БМП і КамАЗ із військовими з колорадсь­кими стрічками на руках та шоломах. Окупанти почали ходити по домівках, виламува­ти двері. У будинку навпроти влаштували щось на зразок польового шпиталю. Сусідка з чоловіком в одній шкарпетці вискочила надвір, застрибнула в авто і під звуки пострілів помчала по Варшавській трасі в бік Житомира. Зрештою їй вдалося сховатись у якомусь селі.
Іншим пощастило менше:
зустрічні машини на Київ прос­то розстрілювали з автоматів. Один з окупантів зі зброєю наперевіс зупинився навпроти дверей нашого дому, дружи­на інстинктивно обійняла ді­тей, але до нас так і не зайшли. За годину ситуація кардинально змінилася. Почався бій, ворог покидав усі свої речі (намети, російські сухпайки з білоруськими цигарками та дерев’яні ящики з написом ОМОН), підпалив вантажівку з боєкомплектом та на мікроавтобусі щодуху дременув у бік сусіднього ЖК. Кажуть, що там вони перевдягались у цивільний одяг і лісами йшли в бік Бучі, відстрілюючись від хлопців зі ЗСУ, що їх переслідували. Ми з сусідами вийшли з домівок, щоб надати медичну допомогу нашим пораненим воїнам та пасажирам машин, яким вдалося вижити. Лікарні в Бучі та Ірпені ще працювали, швидкі виїжджали на виклики, але всі розуміли, що покидати Гостомель наразі небезпечно. Зрештою в нас були вода, світло та газ. Здавалося, ще день-два – і уряд організує загальну евакуа­цію, і все буде добре.
Першим зник газ. Наступного дня від аеродрому в бік Варшавської траси рухалася колона ворожої бронетехніки, розпочав­ся бій. Над нашим будинком про­летіли 2 ракети, у стіну будинку на сусідньому проїзді потрапив снаряд і перебив газову трубу – зі зловісним свистом усе навкруги заполонив запах газу. Залишатися в будинку стало небезпечно. Зник інтернет. Знайомі з сусідського чату написали, куди нам іти, але через поганий зв’язок повідомлення у вайбер приходили повільніше, ніж рвалися снаряди. Ми схопили дітей, валізку з документами і вибігли нашою вуличкою далі від дороги і ближче до лісу, стукаючи в кожні ворота. «Заходьте сюди, в підвал!» – хтось відчинив хвіртку, і за мить ми вже були в підвалі разом з Євгеном, його дочкою та дружиною. Виявилося, що Євген за професією будівельник, збудував для себе та декількох сусідів підвали, хоча вони і не були заплановані забудовником. Підвал був розрахований для зберігання різних інст­рументів, моркви та картоплі, тож місця для сидіння вистачало лише для жінок і дітей, нам доводилося стояти, але ніхто не скаржився. Через декілька годин звуки бою стихли, колона відійшла у бік Бучі. Ми піднялися в будинок, аби погрітися. Сусіди запропонували залишитися в них, тож ми вирішили у свій більше не повертатися, враховуючи можливість подальших обстрілів і відсутність у нас підвалу.
Поганою новиною стало те, що слідом за газом вимкнули і світло. Це означало відсутність води, яку насоси качали зі сверд­ловин. Наступні 5 днів ми займалися побутовими справами, допомагали стареньким, розносячи їм воду, ліки та їжу, годували залишених сусідами котів і собак, перетоплювали сніг на воду, пиляли сосни та завалювали ними всі під’їзди до нашого міс­течка. За цей час ми досконало навчилися розрізняти прильо­ти/відльоти, вивчили звуки по­стрілів із різноманітної зброї, навчилися рахувати відстань польоту снарядів… Без цієї науки було просто неможливо спати вночі, тому що з приходом ночі починалися обстріли, і треба було розуміти, чи є необхідність спускатися в підвал.
4 березня сусіди змогли ввімк­нути світло, з’явилася вода, але разом із тим і небезпека, що в деяких зачинених будинках уночі можуть загорітися прибудинкові ліхтарі. Але реальність ви­явилася ще жахливішою. В одному з будинків увімкнулася но­ворічна ілюмінація. Пів ночі гармати пристрілювалися по цьому будинку. Довелося всю ніч знову сидіти у підвалі. Зранку ми ді­зналися про загибель сусіда.
Та найчорнішим став день 5 березня. Зранку над містечком декілька годин літав дрон, після чого почався артобстріл ділянки метрів за 500 від нашого будинку. Там розташовува­лася артилерійська установка ЗСУ, яка так дошкуляла оркам в останній тиждень. Після 2-3 годин сидіння в підвалі, коли здавалося, що все стихло, ми з Женею піднялися на поверхню, ввімк­нули телефони, і тут – піііііууууу! Піііууу! У голові промайнуло: «Міна!». Я миттєво згадав, що треба робити у цьому випадку, і рефлекторно стрибнув у квітник, на землі озирнувся та, як у сповільненій зйомці, побачив, як на подвір’ї виростає стовп пилу, а по нозі розпливається пляма крові. Піу! Піу! – і з даху посипалася черепиця, улам­ки дощок, будинок загорівся… Піу! Піу! Не звертаючи уваги на біль у нозі й свист мін, кинувся до Жені, чи живий. «Братчику, кидай мене, тікай в підвал! Мені ноги відірвало, мене не витягнеш». Незважаючи на це, взяв його під пахви і поповз до отвору в землі, де виднівся люк. Та, на жаль, уже було пізно, один з уламків пробив перенісся і зайшов у мозок… Ось так людина, яка врятувала життя мені та моїй сім’ї, померла в мене на руках. «Олю, в мене погані новини…» – обійняв дружину і дочку Євгена. Вони все зрозуміли і заплакали… Я оглянув рану – ос­колком від міни відірвало шматок стегнового м’язу, але кістка та судини були цілі. Дружина дитячими джинсами зупинила кровотечу. Весь цей час міни продовжували свистіти над люком, здалося, що саме так виглядає кінець світу, і живими ми вже на поверхню не піднімемося. Та десь за годину обстріл припинився. Як у страшному сні, ми піднялися на поверхню і побачили, що більшість будинків на нашому провулку знищені вщент, а вітер перекидає полум’я з одного даху на інший – повертатись не було куди. Позбиравши вцілілих сусідів (двоє також загинули, як ми дізналися пізніше) з нашого проїзду, ми у відчаї спочатку вирішили йти пішки через зруйнований міст у напрямку Києва, але врешті зрозуміли, що подолати 15-20 км з маленькими дітьми під обстрілами неможливо. За декілька хвилин підтягнулися сусіди з інших провулків. Після коротких перемовин ми вирішили перейти на сусідню вулицю у великий будинок зі спеціально обладнаним підвалом. Там уже було з пів сотні людей… На щастя, місцевий бізнесмен залишив «на чорний день» для сусідів ключі від свого кам’яного будинку з таким же кам’яним двометровим парканом. Ми попрямували туди:
45 людей (з яких третина – діти), 7 собак, 5 котів та навіть одна морська свинка. Розмістилися на підлозі, вікна заклеїли скотчем і заклали коробками з одягом. У будинку були запаси води та їжі на декілька днів. Що робити далі, ми не знали, але сподівалися на евакуацію, оскільки київським волонтерам про нас уже повідомили. Зранку в двері постукали, і ми знову побачили окупантів, цього разу вже зблизь­ка. Помітивши велику кількість жінок і дітей, обшукувати нас чи перевіряти телефони не стали, принесли з чотири десятки своїх сухпайків, але ми їх так і не відкрили. Тому я і не знаю, що там всередині, крім яблучного повидла, яке було в пайках в кемерівського ОМОНА декілька днів тому. Пізніше того дня до нас завалилося якесь тіло з ку­леметом, впало на коліна: «Люді, простітє нас, ми етого нє хотєлі! Я сам їз Татарстана, у мєня троє дєтєй, і я к нім обязатєльно вєрнусь!» (сподіваюся, що ні). Тобто, вигляд наших спалених будинків навіть на орків справив жахливе враження.
Інтенсивність боїв знизила­ся, ми вже не чули прильотів, лише поодинокі постріли кацапів із танків у бік Києва. Щодня ми вмикали на декілька хвилин один телефон, щоб дізнатися, чи не почалася евакуація, але новини були невтішні. Минали день за днем, ми жили, як та комуна з якогось постапокаліптичного фільму, хоча апокаліпсис був просто за вікном, а поруч у будинках засіли не фантастичні мутанти, а реальний ворог. На сьомий день надійшло повідомлення, що, можливо, буде відкрито зелений коридор для евакуації. Ми домовилися, що розділимось на три групи, аби не привертати уваги окупантів, але триматимемо одна одну в полі зору і підемо лісом до пункту збору в центрі селища. Невдовзі надійшов сигнал – уперед! Поки дружина вдягала дітей, перша група вже вийшла з будинку, ми загубили її з поля зору. Ви­йшли навмання в напрямку до лісу і одразу наштовхнулися на блокпост орків. На наше щастя, там був лише один солдат, який дав нам чомусь ящик із сухпайком (який ми залишили через його вагу по дорозі) та показав, в якому напрямку пішла перша група. Якомога швидше ми попрямували за ними, обминаю­-чи танки та бронетехніку, див­лячись під ноги, щоб не підірватися на розтяжках. За декілька хвилин вийшли у центр поміж зруйнованих будинків, спале­них машин та понівеченого гу­сеницями асфальту. Серце розривалося від того, що зробили окупанти з нашого затишного містечка.
На зупинці біля спаленого супермаркету побачили п’ять ущент заповнених мікроавто­бусів. Нам сказали приходити завтра, але повертатися – погана прикмета. Ми вирішили йти поперед автобусів у Бучу, взявши дітей за руки. Десь за годину ми дійшли до тимчасового табору на базі гуманітарного інс­титуту, звідки офіційно була запланована евакуація. На щас­тя, водій одного з бусів звільнив декілька місць для сімей із маленькими дітьми за рахунок дорослих чоловіків. Ми змогли передати дітей на руки сидячим людям, а самі з дружиною на одній нозі повисли на останній сходинці, як у старі добрі часи в Києві у часи пік. Їхали більше як годину розбитими дорогами, через ліси, яри, поки не виїхали на Житомирську трасу в бік Білогородки. Якою радістю було побачити українські прапори на блокпосту і почути від бійців рідну українську мову! У Біло­городці всіх уже чекали волонтери з наїдками, гарячим чаєм (українці, ви неймовірні!) та автобуси, якими ми доїхали на київський вокзал. Він був пов­ністю без світла, квитків на потяги не продавали, люди зай­мали черги біля зачинених ва­гонів. Планували їхати чернівецьким потягом. Добре, що провідниця вчасно повідоми­ла – він не прямує через Кам’янець. Вирішили дочекатися за годину потяга до Хмельницько­-го, де нас мав зустріти сусід на авто. Тут же вперше почули сирену повіт­ряної тривоги. Поруч був підземний перехід, де її і перечекали.
Потяг теж був без світла, зате теплий. Ми не могли цілу ніч заснути, підривалися від звуків кожного зустрічного потяга, як від ракетного обстрілу…».

Підготувала Ірина ПУСТИННІКОВА.