П'ятница, 29 Березня 2024 р.
15 Квітня 2022

ЗІ ЩОДЕННИКА БУЧАНСЬКОГО ГЕНОЦИДУ

«Бучанська різанина» в Україні стала найбільшим жахом і трагедією для всієї Європи. Саме у цьому колись мальовничому містечку зустріла війну наша співроз­мовниця, координаторка проєкту «Військо читає» Антоніна АРТАМОНОВА, якій довелося провести під окупа­цією 15 діб. На щастя, їй вдалося вибратись, і нині вона в безпеці, в Кам’янці-Подільському. Жінка волонтерить, зберігає оптимізм і розповідає про пережите у найдрібніших подробицях.

ІНТУЇЦІЯ НЕ ПІДВЕЛА

Фото зі сторінки Генштабу ЗСУ у фейсбуку– Те, що скоро буде війна, зрозуміла в неділю, 20 лютого, коли переглянула виступ путіна. Побачила, що в нього краватка їздить по животі, й він не володіє собою. Стало зрозуміло: щось має статися, – починає розмову Антоніна. – Я зателефонувала сусідці й кажу: «Йдемо знімемо готівку, бо буде війна». На це вона відмахнулася, мовляв, не вигадуй, не наганяй паніку. Я того вечора гроші зняла. І не пошкодувала, бо в перший день війни черги біля банкоматів були довжелезні. Також закупила продукти тривалого зберігання.
Далі роздумувала, що робитиму. Розуміла, що з Бучі не поїду. Мій син працює у столичній поліції, і мені як матері здавалося, що краще залишитись тут. Бо всі гадали, що головна мета орків – Київ, а наші маленькі містечка їх не цікавлять.
Тепер розумію: якби влада попередила, що напад розпочнеться з гостомельського летовища, я б виїхала. І для сина морально було б легше нести службу, коли мати в безпеці.
Я читала досить багато літератури про війну, досвід ведення бойових дій, життя під окупацією. Загальну картинку розуміла. Тому думала, що ціль – Київ. Передбачала, що це може бути масована висадка десанту в столиці, й почнуть саме звідти.
Але 24 лютого, близько 5.30, прокинулася від вибухів, що долинали з боку гостомельського летовища, за 3 км від мого дому, одразу через річку. Моя подруга мешкає біля аеродрому. З нею говорили: коли все почнеться, вийдемо на зв’язок і дамо знати, що живі. А якщо не додзвонимося, прибіжимо одна до одної, аби перевірити.
Антоніна Артамонова зізнається, що страху не відчула, адже мала план на екстрений випадок. Перше, що зробила, прочитала новини в інтернеті, тоді провела звичний кавовий ранковий ритуал. У голові промайнула думка, що, можливо, востаннє прокидається у власному ліжку. Добре все обміркувавши, вирішила піти на ринок, докупити необхідне – свічки, сухарі, хліб, ліхтарики, сірники, сало.
– Біля супермаркету стояло чимало людей, всередину запускали невеликими групками. Добре, що дослухалася до інтуїції, зняла готівку та закупилася ще в неділю. Як кажуть, Бог водить.
На ринку люди поводилися напрочуд спокійно та зібрано, хоча вже лунали вибухи. Не бомбардування, а щось легше. Не було штовханини чи істерик. Люди купували харчі, але ділилися з тими, кому чогось не вистачило, – продовжує пані Антоніна. – Коли повернулася додому, мені подзвонили зі столиці й сказали: «Тоню, будь готова, після обіду бомбардуватимуть Київ. Ховайся у підвалі». Я спокійно знесла туди необхідні речі: воду, продукти, теплий одяг, матраци, ковдри. Зібрала в невеликий рюкзак цінні речі: документи, готівку, ноутбук і одяг на зміну. Я знала, що рюкзак має бути невеликим і завжди зі мною. Спочатку сусіди дивились на мене як на ненормальну, їм здавалося, що все швидко закінчиться, кацапів виженуть, і за день-два все знову буде добре. Ніхто ж не очікував, що в підвалі нам доведеться провести не один тиждень.
О 12.30 почали бомбити, але недовго. Подзвонила подруга з Гостомеля. У її багатоповерхівці забудовник зекономив на підвалах, а цокольний поверх продав як квартири. Тож вона і ще декілька її сусідів, котрі помістилися в машину, приїхали до мене. Ледве забігли до підвалу, як знову почалося бомбардування. До речі, «Повітряної тривоги» навіть не оголошували. Потім стихло. Настала година тиші. У такі моменти здається, що все – більше вибухів не буде. Люди вирішили поїхати додому пообідати, а в разі чого – повернутися.
Серед них була вагітна Маша, громадянка Білорусі, в якої чоловік – українець, а вона ще не встигла отримати українське громадянство. Приїхала до мене з котом, ноутбуком і невеликим рюкзаком. Чоловік її був на заробітках за кордоном. Маша стояла біля авто і вагалася, їхати чи ні. Я передчувала, що в Гостомелі буде небезпечно, і вмовила її залишитися. І правильно вчинила, бо подруга з сусідами звідти вже не повернулися. Вони так і ховались у цокольному поверсі. Їхній дім дуже пошкодили, навколишні будинки також. Але, на диво, ці люди вціліли. Хоча там було гаряче, і багато цивільних загинули.

У БУЧІ – ЯК У ЧОРНОБАЇВЦІ

Дні в окупації пані Антоніна не лише запам’ятала на все життя, а й встигла зафільмувати вдало проведену операцію зі знищення російської біомаси:
– Страшно було зранку, в перші дні війни. Шалений гул ішов з боку гостомельського летовища. У нас навколо ростуть сосни, тому не було видно, що там коїться. Лише чули «приліт» або «відліт». Одного ранку здалося, що на Київ летить величезна армада літаків. Подзвонила сину, була впевнена, що бомбитимуть столицю. Але потім стало відомо, що прилетіли гелікоптери, які намагалися скинути в Гостомелі десант. Їх була неймовірна кількість, бо щонайменше пів години стояв страшенний гул. Вони не змогли сісти. Адже в перший день війни наші артилеристи «роз­орали» летовище, щоб не приземлялися ворожі «Іли». Тож, коли рашисти висаджували десант, наші його розстрілювали. Завдяки тому, що ЗСУ не дали їм висадитись у Гостомелі, вони змушені були приземлятись у Гомелі. У Бучі з’явилися через день, на БТРах і танках. За цей час українці встигли підірвати всі мости від Ірпеня, Бучі й Гостомеля. Ми опинились на певному півострові, відрізані від Києва. Як припускаю, ЗСУ намагалися максимально укріпити столицю.
У суботу, 26 лютого, ввійшла колона ро­сіян. Але довго газдувати їм не судилося. Першими їх зустріли хлопці з бучанської самооборони, бо тероборони в нас не було. Вони мали власну зброю і нестримне бажання не пустити ворога. Біля пам’ятника воїнам-­афганцям, де стояв БТР, самооборона й зай­няла позиції. Коли росіяни виїхали на перехрестя, побачили БТР і з переляку по ньому влупили. Стріляли чимось страшним, бо лише від одного пострілу дерево зламалося навпіл. Місцеві завдали удару по колоні й посіяли паніку серед росіян. Бо ж ті не знали, що їх атакують декілька добровольців. Рашисти почали стріляти з усього, що мали. На щастя, наші встигли заховатися. Колона спресувалася і поїхала в бік Ірпеня, де ЗСУ її й знищили, ймовірно, «Байрактарами». Але перед цим кацапи зруйнували людям декілька будинків.
Під час розповіді про пережите жінка показує відео з телефону. Вперемішку з потрощеною технікою окупантів валяються їхні сухпайки, одяг, документи, з яких стає відомо, що в Бучу заїхав елітний підрозділ десантників. Навколо знищені будинки і жителі Бучі, очі в яких горять ненавистю до рашистів. До речі, сух­пайками рашистів навіть українські собаки гидували.
– Люди з вулиці Вокзальної казали, що тікали хто куди міг. Дехто втратив усе, що мав. Одна родина показала два вщент зруйновані будинки: один старий, в якому жили, а інший новий, недобудований, в якому планували жити. У них не залишилося нічого: ні грошей, ні документів, ні одягу. А деякі оселі вціліли, – продовжує співрозмовниця. – Бучанці розповідали, що російські солдати були розгублені, не мали мобільних телефонів, тому й відбирали їх у місцевих. Дивно, але москалі повернулися за пораненими і кудись їх поволокли. У лісах їх шукала само­оборона і мобільні групи військових. Постійно було чути перестрілки.
Людина до всього звикає. Стрілкового чи мінометного бою ми вже не боялися. Гірше було, коли прилітало щось «важке», особливо ракета. Згодом навчилися розрізняти мінометний і ракетний обстріли. Майже завжди сиділи в підвалі, бо висунути голову було небезпечно – над нами постійно щось літало чи лягало навколо.
Низько літала російська авіація, можливо, щоб не зняло наше ППО. Усі говорять про Чорнобаївку, але не всі знають, скільки техніки наші підбили в Гостомелі. Ворожа авіація переважно працювала вранці, майже в один час. Наша артилерія вичікувала, щоб рашисти покружляли, компактно висадилися. Після російського шуму було затишшя, я рахувала: «1, 2, 3, 4, 5, 6…», закривала вуха, пригиналася і чула, як наші «накидають». Майже щодня в одне місце, як у Чорнобаївці. Кремлівські виродки перли постійно, як таргани, стікалися в пляшку. А тут їх розбивали.
Десь днів 5 ми були в «сірій зоні», переходили з рук у руки, через нас усе літало. Коли таке відбувається, сидиш і думаєш, що «краще кінець кошмару, ніж кошмар без кінця». Пам’ятаю, як одного вечора виповзла на балкон своєї квартири. Навколо тиша, темрява і яскраві зорі. Аж раптом у сусідній будинок, що за 200 метрів, влучила ракета. Дивлюся, десь у районі Димера заграва, страшної сили вибухи. А я спокійно сиджу, не панікую.
З першого дня тримала себе під контролем, бо ставила завдання – вижити і не втратити людської гідності. А ось у Маші іноді нерви здавали, тож ми її заспокоювали.

«ВІРИЛИ В ГОСПОДА БОГА І СИНА ЙОГО – ЗСУ»

Антоніна Артамонова під час зустрічі у рамках проєкту «Військо читає»Жінка зізнається, що вижити вдалося завдяки тому, що сусіди згуртувалися і всіляко підтримували один одного. В підвалі було холодно, бо надворі ще стояла мінусова температура. Всі утеплювалися і надягалися, як тільки могли. Двері в під’їзд жителі заблокували, прорубали з нижніх сходових клітин вхід до підвалу і перехід з одного під’їзду в інший. Словом, у підвал забігали, не виходячи на вулицю.
Я ще раз переконалась, що не потрібно нічого викидати. Наші батьки – діти війни, а бабусі й дідусі – її учасники, все зносили в підвал. Усе, що вважаємо за мотлох, може знадобитись під час війни. Коли не стало світ­ла, виручив ліхтарик із запальнички. З підручних старих меблів облаштували місця для спання. Навчилися почергово вмикати телефони. Рятували генератори і LED-лампи. Їжу спочатку готували у квартирах, доки був газ, а потім – у підвалі чи на вулиці. По воду хлопці ходили у приватний сектор, де були криниці. За будинком викопали яму під нечистоти. Сміття сортували.
Коли ще був газ, закликала всіх жінок витягувати м’ясо з морозильників і робити тушонки. Якось цілий день варили і закручували все в банки. Всі закрутки позносили в підвал і мали що їсти. Магазини були розгромлені. Одного разу я пішла в супермаркет по харчі для всього будинку. Хоча і соромно було брати, але грошей не мали кому залишити. Люди брали продукти тривалого зберігання: сири, ковбаси у вакуумній упаковці, консерви, корм для тварин, шоколад. Не істерично хапали їжу, а брали по потребі. Потім ми ці продукти розвозили тим, хто мав потребу в їжі.
8 березня ми не святкували, а ось 9 – у день народження Тараса Шевченка – влаштували свято у підвалі. Зібрались усім будинком. Навіть прийшли ті сусіди, які є росіянами за національністю. Війна показала душі людей. Думали, що деякі поведуться як колаборанти, натомість вони проявили себе патріотами України. Хоча були й такі, які тихо вичікували, куди хитнеться ситуація.
Протягом окупації ми казали, що віримо в Господа Бога та сина його – ЗСУ. Бо Бог не має інших рук, щоб воювати з росіянами, крім наших військовослужбовців. Можливо, звучить алегорично, але це правда.
Антоніна пригадує день, коли в двері їхнього під’їзду вперше постукали орки. Вони розташувалися неподалік, і дуло танка було направлено на їхній будинок. Вони почали грюкати в зачинені двері:
– Підійшла до вікна і спостерігала за всім. Стояли 7 москалів у жаб’ячого кольору формі. Я обмірковувала, що робити: піти відчинити двері й сказати, що тут лише цивільні, чи вичікувати. Але тоді вони могли розстріляти замки, відчинити двері та кинути гранати у підвал. Припускала, що мали намір зна­йти молодих жінок і згвалтувати. Доки вагалася, підійшов сусід. І вчасно, бо кацапи вже взяли ломи, щоб зламувати двері. Заговорив до них російською, вмовив не ламати дверей. Сам постукав, і йому відчинила дру­жина. Вони зайшли, розпитали, чи є в нас зброя, але побачили мирних літніх жінок. Молоді поховалися. Перевірили дах, сказали, що встановили комендантську годину, тому після 16.00 на вулицю виходити не можна, інакше розстріляють. А ще повідомили, куди можемо піти по воду і продовольство. Але їхні подачки нам не були потрібні. Коли пішли, ми зрозуміли, що цей візит не останній. До нас приходили десантники з Пскова. Доб­ре, що не буряти чи кадирівці, бо ті страшні речі чинили.

ЗАХОВАЛА БАНДЕРУ Й ЕВАКУЮВАЛАСЯ

У холоді та під постійними обстрілами минали дні. Новини читали, коли з’являвся зв’язок, а ще рятував старий китайський радіоприймач:
– Звідти чули Ірину Верещук про створення гуманітарних коридорів, а ще інформацію розносило «циганське радіо». Усвідомлювали, що виїжджати небезпечно. Люди переповідали про розстріли автомобілів. Рашистів не зупиняли ані білі прапори на авто, ані написи «Діти». Їм байдуже до всього людсь­кого. Був випадок, коли по Варшавському шосе їхала машина з білим прапором і написом. Але рашисти її розстріляли. В машині були молоді батьки і двійко дівчаток. Батьки загинули. Дівчатка вистрибнули, відчинив­ши задні двері машини. Одна з них особливо врізалася в пам’ять свідка страшної події – в неї був яскраво-рожевий заплічник. Дів­чатка побігли в ліс. Сподіваюся, що їх хтось врятував…
10 березня побачили колону легкових цивільних машин, що рухалася з Гостомеля. Водії казали, що три дні їм не дозволяли виїхати, мали їхати з Баланівки через Бучу, але першим пішов російський БТР і підірвався на мосту. Всім тоді довелося повертатись.
Я просила людей взяти вагітну Машу. Дві машини відмовили, бо не мали місця, а в третій погодилися, попросили лише їжі, бо декілька днів голодували. Влетіла в підвал, кричу: «Машо, швидко бери речі, дали коридор!». Посадила її в авто, а в неї сльози течуть. Людям дала ковбасу, майже черствий хліб і тушонки. Я заспокоїлася, мала передчуття, що все буде добре, і Маша врятується. Інтуїція і цього разу не підвела. Маша доїхала до чоловіка в Польщу. Він мені дзвонив і щиро дякував. Я ж відповіла: «Дитину ви маєте виховати справжнім українцем».
Того ж дня і в мене з’явилася можливість виїхати. Мала лише три хвилини, щоб взяти речі. Ключі залишила сусіду, дядькові Петру, і попросила годувати кицю. Їхали наприкінці довжелезної колони. Хвилювалися, щоб не вдарила артилерія, бо таке часто траплялося. Люди, котрі їхали першими, надсилали смс і казали, що рашисти перевіряють і відбирають телефони. Свій я вимкнула і заховала, бо ж усвідомлювала: коли знайдуть, можуть і до стіни поставити.
Коли доїхали до кацапського блокпоста, побачила, що вони реально орки. Немає нічого людського, якісь темні субстанції, очі порожні. Це справді воїни темної сили. І коли це бидло підходить, стає гидко навіть від думки, щоб воно тебе торкалося.
Нашу машину, на щастя, не перевіряли. Коли виїхали на Житомирську трасу, побачили багато розстріляних авто. За Стоянкою повернули на підконтрольну українським військам сторону. Перший блокпост. Помітила український прапор, аж серцебиття пришвид­шилося. Під час війни вчишся все побачене піддавати сумніву, бо ж була інформація, що орки переодягаються в українську форму. Але коли я зазирнула в обличчя хлопців, сумніви розвіялися. Це наші! Вони такі гарні, мужні. В очах – правда і світла сила. Воїни світла, їхні погляди сміливі. Воїни з великої літери.
Наступного дня я зідзвонилася з сусідами. Дізналася, що до них приходили росія­ни, попередили, що післязавтра тут буде пекло, і порадили тікати. Тепер розумію, що вони отримали наказ тероризувати місцеве населення. Виїхали всі, крім дядька Петра. Не мав як, бо його сестра була лежачою, і він її на візку перевіз із Гостомеля до Бучі. Дякувати Богу, його не розстріляли. Киця Маші втекла з моєї квартири, коли її прийшли мародерити кацапи. Дядько Петро розповів, що росіяни помародерили всі квартири в будинку. Що взяли – не знає, бо йому наказали далеко відійти і чекати.
Пані Антоніна вирішила їхати до Ка­м’янця. Тут долучилася до Кухарської сотні. Разом із кам’янецьким осередком товариства «Просвіта» та небайдужими зібрали допомогу для жителів Бучі. А ще особливу увагу співрозмовниця при­діляє книгам. Адже є координаторкою проєктів ГО «Реформація». У рамках проєкту «Бібліотека сержанта» рівно рік тому привозила книги для нашого військового ліцею. А завдяки проєкту «Військо читає», який започаткований 2020 року і отримав підтримку Міністерства оборони, «Реформація» подарувала книги для 47 підрозділів по всій Україні. Це бригади, полки, військові шпиталі, частини Нацгвардії, навчально-військові центри, 9 військових навчальних закладів. Передали близько 50 тис. найкращих книг видавництва «Наш Формат».
– Проєкт був створений із метою поповнення бібліотек військових частин України актуальною, якісною, сучасною літературою, а також із метою популяризації читання як виду дозвілля в ЗСУ, – продовжує жінка. – ГО «Реформація» керувалася розумінням, що військові в Україні повинні стати справж­-ньою елітою. Щоб поняття «військовий» дорівнювало поняттю «інтелектуал». Упевнені, що ми за цей час багато зробили для морально-психологічної та інтелектуальної підготовки воїнів до боротьби з росіянами. Адже, як сказав американський професор-­конституціаліст Девід Вільямс: «Зброя без книжок – це інструмент насилля. Книги ж покликані зробити людину цивілізованою і високоосвіченою. Але книги безсилі протистояти агресії. Тому в мене вдома 12000 книг і 27 рушниць».
Як не дивно, ініціатива продовжує жити навіть у воєнний час. Недавно мені повідомили, що телефонували бійці однієї з військових частин із проханням привезти книги. І я зрозуміла, що в час війни це потрібно, як їжа і одяг. Бо хлопці, коли мають вільний час, потребують психологічного розвантаження, хочуть заглибитись у читання хороших книг. Такі книги ми їм даруємо.

До речі, долучитися до збирання кош­тів на закупівлю книг для воїнів може кожен на сайті ГО «Реформація» (format.ua/), або за реквізитами: Реквізити проєкту «ВІЙСЬКО ЧИТАЄ»: Номер рахунку UA503052990000026001005016983 код ЄДРПОУ/ІПН 43252034

Усі книги для проєкту «Військо читає» купують виключно на кошти благодійників – небайдужих свідомих українців.
Маючи вдома солідну бібліотеку, пані Антоніна зізналася, що переховала єдину книгу – Степана Бандери «Перспективи української революції». Боялася, щоб вона не потрапила до ворожих рук. Адже саме завдяки працям Бандери, творам Шевченка вдалося виховати покоління українців, котрі нині активно борються з російською сатанинською машиною. Безперечно, з такими патріотами Україна обов’язково переможе!

Галина МИХАЛЬСЬКА, Олександр ЩЕРБАТИХ.