КОЛИ АКТОРИ БЕРУТЬСЯ ЗА ЗБРОЮ

Цієї весни мала відбутися прем’єра третього сезону українського серіалу «Виклик», що розповідає про реальні героїчні будні рятувальників, котрі щодня ризикують власним життям задля порятунку інших. Прихильники з нетерпінням чекали на зустрічі з уже улюбленими героями, однак повномасштабне вторгнення російського агресора кардинально змінило життя кожного з нас. І сьогодні чимало українських акторів можна побачити не на екрані телевізора, а в лавах місцевої тероборони, громадських оборонних формуваннях та у гарячих точках нашої країни.
Один із улюблених акторів прекрасної половини людства, котрий зіграв у серіалах «Кріпосна», «Виклик», «Пес-5», Олексій ХІЛЬСЬКИЙ одягнув піксельну форму, взяв до рук зброю і пішов захищати свою країну. Так сталося, що на короткий час доля закинула актора театру і кіно до Кам’янця-Подільського. «Подолянину» пощастило зустрітися з Олексієм. Часу на довгу розмову не мали, але за півгодинне спілкування дізналися чимало цікавих фактів із його біографії.
Олексій виявився приємним співрозмовником, із гарним почуттям гумору і без жодного натяку на зіркову хворобу.

ДОВІДКОВО: Олексій Хільський народився 14 листопада 1987 р. в Дніпродзержинську. З 2010 р. актор Дніпропетровського драматичного молодіжного театру «Віримо!». 2014 року закінчив Дніпропетровський театрально-художній коледж. Зіграв чимало різних ролей у театрі.
Iз 2016 року знімається в кіно. Зіграв у таких картинах, як «Поганий хороший коп» (Єгор), «Лікар Ковальчук» (Ігор), «Кріпосна» (Богдан), «Наседка» (Сергій), «Загадка для Анни» (Стеблов), «Брати по крові – 2» (Торчинський), «Ментовські війни. Харків-3» (Вавілов), «Нюхач-3» (Роберт), «Підлягає знищенню» (Отто), «Пес-5» (Роман) та інші.
2021 р. зіграв головну роль у другому сезоні драми «Виклик», а також у третьому сезоні.
Одружений. Дружина Надія Хільська – також українська акторка, відома за ролями в таких стрічках, як «Швидка», «Простір», «Надія», «Щастя за рецептом», «Любов на реабілітації», «Вікно життя – 2», «Виклик-2».
Подружжя виховує доньку Валерію.

«АКТОР МАЄ ШВИДКО ВЧИТИСЯ»

Олексій зізнається, що, попри розмови про російський наступ, до останнього не вірив, що в XXІ столітті, у центрі Європи, на очах у всього світу може статися таке лихо. Коли ж агресори почали бомбити українські міста, вбивати наших земляків, актор вирішив стати на захист рідної країни та своєї родини. У перші 10 днів війни був настільки заклопо­таний різними справами, читанням новин, волонтерством, постійною напругою, що, коли одного ранку глянув на доньку, побачив, як вона за ці дні подорослішала.
– Коли все почалося, я одразу ж записався до тероборони кварталу, – розповідає чоловік про перші дні війни. – На щастя, в тому районі Києва, де ми мешкаємо, все було досить спокійно.
Я весь час відчував, що маю сили і бажання зробити щось більше. Згодом із дружиною Надією долучилися до волонтерства, їздили столицею, допомагали розвозити їжу, ліки, одяг. Але й цього мені було замало. Про це часто спілкувалися з дружиною, і вона запитувала: «Ну що ти? Як? Куди?». А я шукав можливості кудись записатися, хоча в армії не служив і військового досвіду не мав.
Якось сіли з Надею, і я кажу: «Якщо піду в тероборону, то як залишу тебе з донькою тут? Нині в нашому районі столиці все спокійно, але ж ситуація може змі­нитися будь-якої миті на гірше». Тож коли друзі запропонували вивезти дружину і доньку в безпечне місце на Чернівеччині, погодилися без вагань. До нас долучилися ще одні мої друзі, які не без пригод покинули рідний дім у Гостомелі.
У мене такий характер, що звик усе робити за законом. Одразу пішов реєструватися до військкомату. Записали і дали два дні, щоб я зібрав речі. Мене з гостомельськими друзями відправили на навчання. За природою я не військовий, але впевнений, що зробив правильний вибір. Відчуваю, що знаходжуся там, де потрібно.
Коли підвозив чоловік із села, який впізнав мене, ми з ним розговорилися. Я розповів, що їду захищати країну, і почув він нього такі слова: «Правильно, бо як ти потім будеш щось казати про війну. Прості мужики не зрозуміють, скажуть, що ти відсидівся і тепер щось усім розповідаєш».
Під час навчань ми часто розмовляли з хлопцями, які теж не могли сидіти вдома, коли країна і рідні опинилися в небезпеці, – продовжує Олександр. – Часто ми запитували один в одного, чи нам страшно, чому ми сюди пішли, адже більшість за нутром не військові. Історії в усіх різні, але всі прийшли сюди, бо розуміють, що необхідно надавати ворогові по зубах і гнати його звідси.
До речі, мій молодший брат – військовий, служить у Харкові. Він підтримав мій вибір. Брату я розповідаю все, а ось батькам менше, аби не хвилювалися.

– Олексію, а чи допомагають у реальному житті знання, здобуті на знімальному майданчику?
– Можливо, деякою технікою я володію не так вправно, але завдяки акторській майстерності можу уявити, як це має виглядати, і цьому навчитися. Загалом актор має швидко вчитися. Тому коли здобував військові знання, отримав ще й безцінний досвід. Сподіваюся, що він мені знадобиться після нашої перемоги, коли все буде добре і зйомки продовжаться.
Відверто, мене бісить, що деякі актори не вміють професійно виконувати певні трюки, мовляв, у кіно і так можна стріляти, і так можна стрибати, водити авто, головне – красиво, ефектно, понтово. Але мені завжди хотілося дізнатися, а як професійно це робити? Скажімо, як справжній військовий, адже в них інше сприйняття, вони по-іншому поводяться. Коли ближче познайомився з такими людьми, зрозумів, що ми з різних світів, і це класно.

– Як сприйняли Вас сусіди по парті, з якими опановували військове ремесло?
– Я не афішую, що актор, і відверто навіть не знаю, чи мене впізнали. Між нами, це дівчата і жінки дивляться «Кріпосну» чи «Виклик». А ось мою дружину командир взводу одразу впізнав (усміхається). Зізнався, що передивився всі сезони українського комедійного серіалу «Швидка», де вона грає Віталіну.

«ВОНИ СПАЛИЛИ ВСІ МОСТИ»

– Багато Ваших колег стали на захист України?
– Чимало відомих, крутих україн­ських акторів або записалися в тер­­оборону, або активно волон­терять. Це Сергій Стрельников, Павло Дерев’янко, Павло Алдошин, Андрій Федінчик. Хлопці не поховалися, не пересиджують десь у спокій­них місцях, а позалишали сім’ї й пішли воювати, кожен на своєму фронті. Мені подобається, що Слав­ко Вакарчук їздить українськими міс­тами і співає. Він та зірка, котра піс­нями всіх підтримує і доносить до всього світу правду про те, які звірства чинять російські супостати на українській землі. І актори, і співаки мають бути поруч з українцями! Мені не подобається, коли хтось розділяє, мовляв, це актор, співак тощо, словом, богема, а це пересічні люди. Так не має бути.

– Вам часто доводилося зустрічатися на знімальному майданчику з акторами, котрі опинилися по інший бік фронту. Що вони думають про війну, котру розв’язала їхня ж країна?
– Вони не хочуть спілкуватися. Наприклад, під час зйомок серіалу «Кріпосна» я познайомився з Максимом Радугіним. І буквально з пер­шої хвилини в мене було відчуття, що знайомі з ним багато років. Ми стали друзями не лише за сцена­рієм, а й у реальному житті, легко знайшли спільну мову. А тепер усе, кінець дружбі. Я сприймаю будь-яку думку, можу зрозуміти людину, уявити, що вона опинилася в певних рамках, хвилюється за сім’ю, боїться потрапити за грати. Але чисто по-людськи напиши: «Чуваче, я боюся!». Але вони всі морозяться. Є й такі, які в перші дні війни мовчали, а потім почали підтримувати дії путіна. І в мене шок. Як так? Ти ж був в Україні, стояв пліч-о-пліч зі мною на майданчику, бачив, що тут немає того, про що розповідає російський зомбоящик. Навпаки, ходили, захоплювалися Україною, її культурою, кухнею і людьми. Крім того, ще й заробляли тут у рази більше грошей, ніж українські колеги. Якщо українські актори отримували зарплату в гривнях, то російські – в доларах.
Після перемоги України між нами буде прірва, вони своїми вчинками спалили всі мости. Якщо раптом станеться, що якийсь продюсер захоче заробити грошей, і ми опинимося на одному знімальному майданчику, я відмовлюся, бо працювати разом уже неможливо.
Після світлин про вбивства мирного населення в Бучі, що розлетілися світом, погоджуюся з думкою, що немає «руской велікой культури, велікого кінематографа, велікой літератури», коли ці варвари чинять такі злодіяння, сіють смерть, поводяться як кати і нелюди. Значить, їхня культура не виконала своєї місії, не змогла їх виховати, донести прості людські чесноти, котрі мають бути в кожної людини.

«ЗАБУТИ ТЕКСТ – НАЙСТРАШНІША РІЧ ДЛЯ АКТОРА»

– Олексію, Ви з дитинства мрія­ли про кар’єру актора?
– Родом я з Дніпродзержинська, де працює відомий металургійний комбінат. Мій батько працював там на одній із керівних посад, мати – на пошті. З дитинства пам’ятаю, як щосуботи, о 12.00, ішов на пошту, брав сумку з газетами і допомагав матері їх розносити, а вона за це давала гроші на морозиво. Тож який у мене був шлях? Єдиний – металургійний коледж. І я туди пішов, бо це було зручно: закінчуєш коледж і продовжуєш вчитися в На­ціональній металургійній академії в Дніпрі вже на третьому курсі.
Але ще під час навчання в коледжі грав у КВК, і наша команда час­то їздила в Дніпро. На одній із зупинок побачив оголошення про набір у театральну студію, але до закінчення навчання було ще декілька років. Тож після коледжу подумав, що, може, на тому ж місці ще є те оголошення про набір? Знайшов. Так і потрапив до студії, там познайомився з майбутньою дружиною. Во­на і театр мене затягнули й карди­нально змінили життя. Понад 10 років працював у Дніпропетровському молодіжному театрі «Віримо».
Відверто, здобути вищу освіту в металургійній академії мені було вже нецікаво. Одного разу поїхав на два тижні в Пітер на театральний фестиваль. Коли повернувся до академії, моя група знову робила ту ж лабораторну. Хоча, якби пішов металургійною стежиною, можливо, чогось би й досягнув, бо мені це легко давалося. Але на той момент я захворів театром. І поступово він став невід’ємною частиною життя.

– Пам’ятаєте першу роль?
– Першу роль пам’ятаю, дуже хви­лювався. Грав Олексія у виставі «Дуже проста історія» в театрі «Віримо!». Це сучасна версія «Ромео і Джульєтти» в українському селі. Хоча хвилююся й досі. Є така думка, і я з нею згоден: як­що ти не хвилюєшся, ти все знаєш. А це вже точка, з якої починається шлях до деградації. Бо якщо ти постійно хвилюєшся перед виступами, то ростеш, ростеш і ростеш. Це лише на перший погляд здається, що вистава на виставу схожа. Але насправді вони відрізняють­ся, бо всі ми лю­ди, і щось може піти не за планом. Глядач цього не помічає, але ми, актори, добре знаємо. Іноді через одне неправильне слово доводиться переробляти ціле речення. І ти стоїш й імпровізуєш.

– Чого найбільше бояться актори?
– Найбільше за своє життя я боявся забути текст, це найстрашніша річ для актора. Є навіть такий сон перед прем’єрою. Ти виходиш на сцену, забуваєш текст, стоїш і нічого не можеш згадати. Всі актори на тебе дивляться: «Давай, давай!», а ти не можеш і слова промовити. Люди потроху починають виходи­ти із залу, режисер щось кричить і каже: «Я цього не ставив. Стоп. Ми зараз усе почнемо спочатку». Ти просинаєшся і розумієш, що це сон. У мене були такі випадки, що я забував текст, але викручував­ся.

– Яка вистава найбільше взяла за живе?
– «Однокласники», або в деяких перекладах «Сусіди». В основу сюжету п’єси сучасного польського драматурга Тадеуша Слободзянека покладена реальна історія – страшна, болюча. Це про геноцид євреїв під час Другої світової війни і шлях людей, які з першого класу були однокласниками, – поляків і євреїв, невеликого містечка на сході Польщі. Однокласник – усе одно, що родич. Може, навіть більше. Так вважають більшість дітей. І так вважали герої цієї реальної історії. Автор простежує їхні біографії, починаючи з 20-х років минулого століття аж до сучасності. Герої разом навчаються, дорослішають, щоб під час війни стати один для одного жертвами і катами. Коли ми грали цю п’єсу, сподівалися, що такого більше ніколи не трапиться. На жаль, майже на кожне покоління припадає війна. Я довго не вірив, що в сучасному світі таке можливо. Взагалі сьогодні важко говорити про життя, яке мали до 24 лютого. Таке відчуття, що треба якусь шухляду закрити, а потім відкрити іншу. Будувати плани на майбутнє теж не на часі. Сьогодні наше завдання – якомога швидше перемогти ворога. Цим і займаємося. І ми пере­можемо! А потім розбудуємо нашу країну, зробимо її ще сильнішою, незламнішою і кращою.