Неділя, 22 Травня 2022 р.
29 Квітня 2022

ВІДЧУТИ ПЕРЕДДЕНЬ ЖИТТЯ…

Показати Героїв живими, які любили, мали хобі, були щасливими. Саме про це роман-сповідь «Переддень життя», присвячений загиблим на Донбасі під час АТО працівникам Служби безпеки України, що побачив світ у червні 2021 року. Його авторка – художниця, літераторка, поетеса, викладачка, відмінниця освіти, любляча дружина, дбайлива матір і бабуся, офіцерка запасу Леся ШИДЕНКО. Родом вона із Київської області, але повномасштабний наступ росіян 24 лютого змусив її деякий час проживати в Кам’янці-Подільському. На жаль, із презентацією книги «Переддень життя» і виставкою портретів Героїв «Невидима варта» в нашому місті не склалося – війна внесла корегування. Все ж зробимо усе можливе, аби на сторінках «Подолянина» передати весь масштаб задуму, величі захисників і таланту авторки.

– Пані Лесю, ви декілька тиж­нів прожили в Кам’янці-Подільському. Яке враження від міста?
– До Кам’янця-Подільського мріяла потрапити давно, але, зрозуміло, за ліпших обставин. І не тільки як туристка, а просто як художниця. Хотіла побачити фортецю, прогулятися вуличками Старого міста, зазирнути до храмів, написати з десяток етюдів із власним ракурсом мисткині. Та все якось не вистачало часу – робота, проєкти, відрядження, родина.
У лютому 2018 року наблизилася майже впритул – виїзд із благодійним проєктом до міста Хмельницького, а це вже за сто кіломет­рів від Кам’янця-Подільського. Презентація «Невидимої варти» була знаковою для написання книги, саме тоді я отримала благословення на добру справу від митрополита Хмельницького і Кам’янець-Подільського Антонія, нині покійного.
Ваше місто мене вразило, і це здебільшого дуже хороші враження. Поясню. По-перше, люди приємні, відкриті, ввічливі, а особливо це відчувалось у пунктах реєст­рації, гуманітарної допомоги та інших установах. Ви неймовірні! При такій кількості переміщених осіб зберігаєте розуміння, терпіння і співчуття, хоча це велике навантаження на місто і жителів. По-друге, історичні пам’ятки: Старе місто, фортеця, храми і ваш неймовірний міст! Я ледь його переходила, бо панічно боюся висоти, але то щось! Неймовірно за­хопливо і цікаво все! Маю ще приїхати для етюдів і… презентації книги. По-третє, мурали! Мистецт­во стінопису у вашому місті – це окремий культурний квест, і він того вартий. Я зупинялася біля «свіжих» муралів і завмирала біля «старих», ледь видимих артів, однаково довго і під враженням. Надихалась ними і йшла пити чай та їсти тістечка (які значно дешевші від столичних, тихо заздрю) до затишних кав’ярень із приємним обслуговуванням. До цього міста хочеться повертатись ще і ще.
Як їхала сюди? Мабуть, цей день пам’ятатиму все життя…
Ти стоїш із наспіх зібраною дорожньою сумкою і прощаєшся з будинком, із мріями, зі своїм ма­леньким щасливим світом, що так щемно створювала все життя…
Ми перші три тижні мужньо трималися, постійно перебігаю­-чи з маленькими внуками до погребу. Малі весь час плакали і нічого не розуміли… У такі момен­-
ти хвилюєшся не за власне жит­тя, а за життя близьких. Тож ко­ли вже стало доволі небезпечно, й на вулиці зовсім не було видно діток, родини всі виїхали, ухва­лили рішення вивезти доньок з онуками у безпечніше місце. Ка­м’я­нець-­Подільський був обраний, бо тут проживають батьки наших близьких друзів-кумів, які з ра­дістю нас прийняли до себе. Дякую їм за це.
З цікавого: на дно сумки ме­ханічно кинула свої улюблені коралі… Вже помітила їх тут, посеред речей. На вишиванку лише поглянула в шафі… А от коралі окупантові не залишила. Тоді промайнула думка, що як зовсім стане зле, то на хліб можна вимі­няти… Страшні думки перед невідомим.

«НЕВИДИМА ВАРТА» НА ВАРТІ

Полковник Олександр Хараберюш– Красномовні назви книги «Переддень життя» і виставки «Невидима варта» переплітаються, адже задум у них один: залишити пам’ять про загиблих. То як з’явилася ідея створення мистецького проєкту?

– Роману-сповіді передував мис­тецький проєкт «Невидима варта» про людей, яких за життя ніхто не знав, які стояли на варті безпеки держави і залишалися вірними присязі до останнього подиху.
Ідея створення виникла 2014 року. Той рік був надто болючим для багатьох українців. Після Єв­ро­май­дану, де загинули перші Герої Небесної Сотні, ми втратили Крим і пе­рейшли до фази гібридної війни на сході країни, що на­в’язав нам російський агресор. 2014 року трапилася ще одна трагічна подія (того дня я була на чергуванні в Службі). На горі Карачун поблизу Сло­в’ян­ська 24 червня український військовий гелікоптер потрапив під приціл терористів – і був збитий. Серед 9 за­гиблих – четверо наших хлопців. Двох із них я знала особисто…
Відразу приходить розуміння: ти ввечері бачиш прізвище, а родина до ранку не знає, що найрідніша людина загинула. Хочеться волати від безвиході.
Серед загиблих був двадцяти­п’ятилітній Марко Шпак, мій сусід по дачі. Добре знаю його родину. Підлітком завжди допомагав на городі батькам, потім одружився з місцевою красунею й був щасли­вим, коли в них народилося дитятко – маленький Назарчик. А тепер його вже немає. Все.
Вранці, йдучи зі зміни, побачила фотографії, взяті з особових справ: зроблені нашвидкуруч і з чорними стрічками. Я цього гарного хлопця на них просто не впізнала. Тоді вже закралася думка: залишаться родині невдало зроблені фотографії…
Капітан Віктор МандзикКоли гине воїн, ми чуємо, що помер такийто, виконуючи службове чи бойове завдання. У співробітників СБУ специфічна робота. Ніхто не знає про неї, а тим паче про їхнє життя, бо вони – невидима варта. За кожним із них було і життя, і дитинство, і кохання, і хобі, про яке, можливо, ніхто ніколи б і не дізнався. Коли смерть приходить в їхні родини, близьким нічого не залишається, крім спогадів… І вже тоді подумала, що було б добре намалювати портрети цих хлопців у пов­сякденному житті, що їх оточувало, з улюбленими справами, з мріями, предметами.
Ідею виношувала до 2016 року. Потім взяла в мами Марка – Марії – благословення і поринула в творчість. До речі, на всі картини із серії «Невидима варта» отримала благословення у священників, і самі картини створювала з молитвою… Загалом відходила від військової теми, хоча деякі мами і дружини, навпаки, просили малювати у фор­мі, мовляв, він обожнював роботу, жив нею, одружений був із нею. Обо­в’яз­ково при створенні порт­ретів спілкувалась із родинами. Просто взяти фото з інтернету і перемалювати не варіант.
Узгоджувала з сім’ями, що вони хотіли б бачити. Я не фотограф-документаліст, мої картини ближчі, зміс­товніші. Ці портрети знаходять­ся у родинах і, маю надію, пере­даватимуться з покоління в покоління.
Хочу зазначити, що саме за спри­яння СБ України виставка «Неви­дима варта» разом із проєктом Національної академії СБ України «Вій­на без строку…» (це п’єса про наших загиблих співробітників, яких зіграли не професійні актори, а курсанти), об’їхала всю Україну. За три роки ми подолали 27 тисяч кілометрів, а наші благодійні мистецькі проєкти побачили понад 20 тисяч глядачів у 32 містах України.

– Знаємо, що навколо проєкту «Невидима варта» було чимало містики. Це правда?
– Про це я написала у книзі. Її справді було багато і під час написання портретів та сюжетних картин, і під час проведення виставок та поїздок, і навіть при написанні книги. І на це запитання читачі знайдуть відповіді у самій книзі «Переддень життя».

РОМАН-СПОВІДЬ, НАПИСАНИЙ ДУШЕЮ

Художниці Олександра Шиденко, Леся Шиденко. Виставка картин «Невидима варта»– Книга – це логічне продовження художнього проєкту, але, все ж таки, про що вона? Хто з Героїв «Невидимої варти» ввійшов до першої частини роману? Чи є хтось із Хмельниччини серед ваших Героїв?
– Подорожуючи з проєктом, я суто для себе робила у блокноті нотатки. Це і дати поїздок, і місця перебування, і кількість глядачів у залі, і враження від заходів, як свої, так і курсантів. Родини моїх Героїв часто цікавилися, як нас сприймають у різних містах України, чи відрізняються глядачі та їхні вражен­ня від побаченого і почутого, наприклад, у Львові чи Одесі? Згодом зрозуміла, що всі нотатки треба якось систематизувати, доповнити теплими родинними історіями-­спогадами та «розрідити» пригодами в подорожах. А головне – не висвітлювати день загибелі Героя, а зосередитись на світлих моментах його життя. Бо скільки разів прочитають правдиву книгу з героїчною загибеллю свого сина чи чоловіка, чи брата – мати, дружина, сестра, діти? Один раз. Потім рука тягнутиметься до книги, але сльози і біль душитимуть завжди.
Книга «Переддень життя» вже стала настільною в багатьох родинах. Її перечитують по декілька разів, бо там він живий! Там є та ілюзія життя, базована на теплих спільних спогадах. Там татко живий! Син живий! Він прибіг зі школи… накоїв шкоди… пішов на побачення… вперше поцілувався… взяв на руки немовля у пологовому… пригорнув маму до себе… востаннє. Коли йшла додрукарська підготовка книги я відчувала, як редактори та коректори реагують на неї. Це були перші в моєму «письменницькому» житті відгуки на книгу, і вони були позитивні. Саме в редакції видавництва запропонували жанр роману-сповіді, бо книга – це відверта моя сповідь і ще дев’ять сповідей членів родин та друзів моїх героїв, що вмістились у 85 історіях. Серед моїх Героїв немає хмельничан, але у другій частині книги буде цікава поїздка до міста Хмельницького, тож тримаємо інт­ригу.

Полковник Андрій Кузьменко– Що остаточно спонукало Вас до написання доволі складного і об’ємного роману? На якому етапі друга частина книги?
– Наважитись було складно, але справді був поштовх, точніше, знаковою для написання цієї книги стала випадкова зустріч на реабілітації 2018 року з переселенкою з Донецька, дружиною співробітника СБУ. Жінка, почувши про мої наміри написати роман, тихо промовила: «Я прочитала вже багато книг про цю війну – мені болить. Вони захопливі, іноді безжальні й важкі психологічно. Їх пишуть переважно чоловіки, й не вистачає саме жіночого погляду. Пообіцяйте, що Ви напишете її саме заради нас, тих, хто покидав Донецьк за дві години з валізою літнього одягу та з надією повернутись, яка так і не справдилася. Заради тих співробітників, хто розділяв поспіхом сім’ю надвоє, сподіваючись, що хоч хтось залишиться живим, не знаючи напевно, чи перетне сьогодні той клятий блокпост їхній «службовий» автомобіль… В ім’я тих співробітників, хто не зрадив нас, залишаючись під прикриттям у Донецьку й Луганську… Хто не повернувся із завдання, про яке ніхто ніколи не дізнається… Покажіть не війну, а саме життя людей, заради пам’яті про них…».
Це переконало мене остаточно в необхідності такої книги, і слово офіцера для мене не порожній звук. Спочатку я створила схему твору, план викладення матеріалу, розподілила героїв (тоді ще навіть не уявляла, що це може бути дилогією).
А вже в процесі зрозуміла, що до першої частини ввійдуть лише дев’ять героїв. Потім процес захопив, і я працювала по чотири чи п’ять днів у тиждень над матеріалом (переважно з 22.00 до 02.30), багато спілкувалася з членами родин, затверджувала з ними кожну їхню історію. Напрацювала за пів року на таку кількість сторінок, що редакція відразу і категорично запропонувала перенести чотири розділи вже до майбутньої другої частини книги, а перша має 584 сторінки. Тож маю початок, а роботу над романом продовжу відразу, як буде можливість працювати далі, бо за умов війни це важко.
Скажу відверто, що писати мені сподобалося, хоча ще декілька років тому я б і не повірила, що візьмуся за такий твір, та ще й прозовий. До цього писала лише картини, вірші й пісні.

Майор Руслан Лужевський– Відхиліть завісу для читача, який ще тільки має взяти до рук ва­шу книгу. Що він там побачить?
– Роман починається з поїздки до Маріуполя (один із моїх героїв – Саша Хараберюш – донеччанин, але з початком війни переселився до Маріуполя. Там і трагічно загинув, його автомобіль підірвала терористка). На захід, присвячений пам’яті Саші, я їду не з групою, як завжди, а сама потягом через Краматорськ, аби зустрітися зі своїм чоловіком, якого не бачила місяць. З 2014-го він удома став гостем. Постійні відрядження, ротації. У родині військовослужбовців усе відбувається не так, як в інших родинах… Ми швидше усвідомлюємо стан речей і стаємо фаталістами: «Хто, як не ми, Лесю? Ми прожили життя, а там пацани, які життя ще не бачили». І ти сумно киваєш головою і не можеш не відпустити…
Книга «Переддень життя» не про якісь службові таємниці, тактику, битви, вона про реальних людей, їхнє життя. Про людей специфіч­-ної, складної професії захисників безпеки держави. З її сторінок ви дізнаєтесь чимало щемливих моментів не лише про Героїв, а й моїх власних. Роман написаний із позиції жінки, яка чекає воїна. В ньому саме життя. Просте, буденне і склад­не, емоційне водночас. У ньому ви побачите… ні, відчуєте війну без війни, бо її, на жаль, так багато стало в нашому житті. У ній багато гумору, і я вдячна за такі історії. Спогади, якими насичена книга, теп­лі, але й такі спогади викликають щем, а гумор відволікає і полегшує сприйняття. У ній багато кохання. Сім історій кохання, і вони неповторні й захопливі. Жінки-героїні, розповідаючи, розкривалися, як ті троянди. Одна навіть здивувала­ся, що за 6 років, як немає її коханого, про це ніхто не запитував. Питали про інше…
Цю книгу читають діти, і це над­важливо! «Я тепер знаю, яким був татко. Знаю, що він був справжнім чоловіком»… І в такі хвилини розумію, що моя праця недаремна.

ХУДОЖНИЦЯ СТАЛА Й ПИСЬМЕННИЦЕЮ

Вручення оригіналів картин– Розкажіть як художниця про «технічні» питання створення книги.
– До книги я поставилася як до такого проєкту, де хотіла брати участь у всіх етапах. Це цікаво і як для художника та філолога. Художнього досвіду в мене набагато більше, ніж філологічного, але експеримент захоплював. Обкладинку я розробила, точніше, ілюстрацію взято з моєї графічної роботи «Піші Ангели», і це символічно: Архистратиг Михаїл виводить смертельно пораненого воїна з поля бою. По­мітила, що обкладинки книг із військової тематики загалом перенасичені «пікселем», кольорами крові, військової техніки, зброї тощо. Хотілося створити щось світле і спокійне. Я мріяла, щоб мої книги не боялися брати з полиці в книгарнях, щоб її було легко сприймати і читали навіть діти.
Мова твору проста – читається легко. Велику увагу приділила шрифтам, щоб комфортно було читати людям старшого віку та дітям. Папір теж має дуже високі характеристики якості. Тож книга має через ці показники аж 584 сторінки, але блакитне лясе і легкість книги вас приємно здивують.
Книга має кюар-код на звороті – посилання на портрети героїв, які ввійшли до першої частини. Це більше для молоді, але, на прохання читачів, друга частина роману буде з кольоровою вставкою «Невидимої варти» (всі 27 картин) для більшої зручності. Наклад книги – 1000 примірників. Видавництво «Гамазин» («Зелений пес»). Роман 2021 року був представлений на «Книжковому арсеналі» в Києві та на Книжковому форумі у Львові. Є й цікавинка – 200 примірників цього першого тиражу мають індивідуальний номер на форзаці.
Полковник Віталій ПетренкоДо речі, я разом із вінницьким молодіжним центром «Квадрат» записала аудіоформат книги, яку можна прослухати у відкритому доступі безкоштовно на двох українських платформах «Аудіокниги українською» та «Слухай». Як автор, маю надію, що передала ті емоції, які прожила з героями свого роману. І ще вас приємно здивує му­зичний супровід. Музику до аудіо­книги написав молодий київський композитор Григорій Попович. Він перейнявся історіями та створив
9 музичних композицій під кожного героя роману. Тож слухайте, читайте «Переддень життя».

– Яке Ваше бачення закінчення війни?
– Ми переможемо! Ми на своїй землі, й із нами Бог! Я вірю в ЗСУ. Країна обов’язково підніметься з руїн, розквітне і буде сильною.
Ми заслуговуємо на це. Все буде Україна!

Хоча пані Леся каже, що її книга специфічна, мовляв, зрозуміють більше родини Ге­роїв, але тепер «Переддень життя» надто рідна для кожно­го українця, для тих, хто воює і хто чекає…
Ще за роки служби друзі та колеги жартома називали мисткиню «Квітка служби», «Оберіг», «Прима-художниця». І вона справді відповідає всім цим званням, бо оберігає, вселяє віру, творить.

Її картини мають красномовні назви і сильний зміст: «Життя продовжується», бо навіть на полі бою життя продовжується. «Донецький аеропорт. Виліт ска­совується», але він просто скасовується на деякий час, бо аеро­порт ще буде українським, і на ньому приземляться наші літаки. А «Квіти миру», знаєте, чому така назва? Пам’ятаєте, в Іловайську поле, що було засіяне соняшниками, знищили під час бою, а згодом воно заквітчалося червоними маками.
Бог і природа ховають жахи війни, заквітчуючи поля бит­ви…