П'ятница, 29 Березня 2024 р.
6 Травня 2022

«ЛЮБЛЮ КРАСУ, СВОЮ РОДИНУ ТА УКРАЇНУ»

8 ТРАВНЯ – ДЕНЬ МАТЕРІ


– Господи, захисти сина Іллю та всіх українських воїнів, котрі виганяють рашистських окупантів із нашої землі, – з такими словами розпочинається і закінчується день військово­службовиці ЗСУ, головного сержанта Інни БОРЩЕВСЬКОЇ. Щодня вона просить Бога, аби війна швидко закінчилася, і всі захисники повернулися додому живими та неушкодженими. Зізнається: «Важко бути мамою офіцера, який воює на війні. Але я вірю в Бога і вірю в свого сина».
Уже майже місяць син на передовій виконує завдання. Мати постійно чекає на короткий дзвінок від нього, аби почути: «Мамо, все норм! Не хвилюйся, все буде Україна. Я тут до Перемоги!». І після цих слів на душі стає спокійно.
Сьогодні найбільша мрія співрозмовниці – наша Перемога. Отоді мати міцно обійме свого 25-річного Іллюшу. І вся родина, а разом із нею й мільйони українців, повернуться до мирного життя. Нині пережити хвилювання Інні Миколаївні допомагають молодший син Артем і чоловік, який теж військовослужбовець.

Я ПИШАЮСЯ СВОЇМИ СИНАМИ!

Iз сином Iллею, який повернувся з другої ротації в травні 2021-гоІнна Миколаївна – кам’янчанка. 20 років віддала Збройним силам України, хоча ані в її родині, ані в чоловіковій військових не було. Військове жит­тя обрав і старший син, який після закінчення Львівської ака­демії Сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного вже три роки служить у 48 інженерній бригаді командиром взводу. За цей час встиг тричі виконати зав­дання в зоні проведення ООС, а тепер мужньо захищає рідну землю від рашистської орди.
З теплотою та любов’ю військовослужбовиця розповідає про своїх хлопців.
– Колись чекали повідомлення від чоловіка Олексія, який 2015 року був у Краматорську. Аби нас заспокоїти, він телефонував і казав, що все добре. Аж через декілька років розповів, як було «доб­ре» під постійними обстрілами. Тепер так і син Ілля чинить. Я знаю, що він перебуває в гарячій точці на сході країни. Але, як справжній пат­ріот і військовий, він жодного разу не поскаржився на труднощі. Навпаки, знає, що я хвилююся, то ще й мене заспокоїть.
Із дитинства він гартував себе фізично. Займався тхеквондо, їздив на змагання, має нагороди. У школі теж був активним, компанійським, дружелюбним і комунікабельним. Іноді занадто прямим, але це від мами (усміхається). Син завжди був борцем за справедливість, любить, щоб усе бу­ло чесно, «договорняки» – це не його. Прямий, відкритий.
На жаль, у березні на війні загинув бойовий товариш мого сина, з яким вони разом навчали­ся в академії й дружили. Він обрав десантні війська та служив у Житомирі. Мав дівчину, з якою заручився, але клята війна рано обірвала його життя і плани на майбутнє.
Після цієї трагедії я помітила зміни в поведінці Іллі. Агресія і ненависть до цих орків розбудили в ньому неабияку силу та витривалість. Коли він отримав наказ про відрядження, ввечері прийшов до нас на вечерю разом зі своєю нареченою Вікторією.
Я приготувала його улюблену печеню і спекла «Наполеон», бо син дуже любить солодке. Важко було стримати сльози, але Іллюша обій­няв мене і сказав: «Мамо, я їду, бо там усі мої хлопці! Моя робота – захищати Україну, і ми обов’язково знищимо окупантів, аби вони не прийшли в наш дім. Ми маємо помститися за нашого друга». Знаєте, після цих слів я зрозуміла, що ми з чоловіком правиль­но виховали сина: доброю людиною, мужнім воїном і щирим пат­ріотом.
Чоловік співрозмовниці, за плечима якого 25 років військової служби, знову повернувся у стрій, хоч уже вийшов на пенсію. Не зміг сидіти вдома, бо добре розуміє, що його сили, знання і досвід стануть у пригоді.
Сьогодні родина Борщевсь­ких робить усе можливе, аби пришвидшити Перемогу Украї­ни.

ЖІНОЧЕ ЩАСТЯ

Iнна із синамиВійськовослужбовиця зізнається, що вона – щаслива жінка і мати. Адже має трьох чоловіків, серед яких відчуває себе любимою:
– Я – як така квітка, за якою доглядають і яку люблять. У мене є надійне плече, захист, мене поважають.
Нині, коли приходжу додому, щаслива, що маю молодшого сина Артема, йому пішов тринадцятий. Сподіваюся, що він дорослішатиме вже в мирній Україні. Якщо стар­-ший важко мені дався, бо я вісім місяців лежала на зберіганні, то молодший – подарунок долі. В 33 роки Бог його мені подарував. Щодня він проводжає мене на роботу і зустрічає міцними обіймами. Цікавиться, як минув день. Тепер ще й постійно запитує: «Що там наш Іллюша? Дзвонив тобі? Писав?». Він ще така дитина, але самостійний, упевнений і мужній. Я почуваюся ще молодою мамою (усміхається) і старшого сина, і молодшого. Якщо Ілля мене вчив бути мамою, то з Артемом я вже була свідомою матусею.
Відверто, мої діти – це мої друзі. До речі, моя мама – моя найкраща подруга. Я знаю, що б не сталося, мама завжди буде на моєму боці.
І мої діти також знають, що я зав­жди підтримаю їхнє рішення. Тому вони не бояться ділитися зі мною сокровенним, потаємним, словом, усіма секретиками, які так і залишаються між нами.
А ось із батьком і старший, і молодший вирішують серйозні, глобальні питання. Бо тато – це серйозний чоловік, це дисципліна, як він скаже, так і буде. А мама сказала – мама передумала (сміється). Наш тато – гарна і чуйна людина, з хорошої родини. Ми навчалися в 16 школі, наші бабусі мешкали в одному селі. Ми з 16 років разом.
Я проводжала його в Збройні сили України, куди він ішов строкови­ком, і довгий час ми служили разом. Я люблю свою роботу, пов­ністю віддаюся їй, виконую її завжди якісно і професійно. Але душа моя належить сім’ї.
Як і в кожної представниці пре­красної статі, в Інни Миколаїв­ни є свої щоденні жіночі ритуали. Ранок починається із чашечки запашної кави. Потім, за її словами, підкреслює красу. І відверто каже, що до повномасштабної війни не помічала щоденних рутинних дрібничок, які робили нас щасливими. У кожного з нас були власні турботи, клопоти, проблеми, які тепер здаються дріб’язковими. І кожен із нас мріє якомога швидше повернутися до звичайного мирного життя. Бо війна навчила цінувати кожну мить, частіше обіймати рідних, казати, як ми їх любимо, і помічати красу навколишнього світу.

БЕРЕГИНЯ СІМЕЙНОГО ТИЛУ

Родина Борщевських під час випуску у ЛьвовіІнну Миколаївну можна сміливо назвати берегинею сімейного тилу. Адже вільний від служби час вона приділяє рідним, яких любить балувати смач­ними наїдками.
– У мене всі люблять смачно поїсти, тому я завжди готую ті страви, які до вподоби моїм хлопцям, – продовжує співрозмовниця. – Щоденно відчуваю турботу рідних про мене, тому з радістю ділюся з ними частинкою любові, готуючи для них улюблені страви. У нашій родині немає святкових чи будніх страв. Я готую те, що всім до смаку. Це печеня з картоплею і м’ясом, голубці, млинці, домашня піца, часто печу різне печиво і улюблений «Наполеон». Мені завжди приємно готувати, адже роблю це для тих, кого люблю найбільше.
Окрім кухні, має жінка ще одне захоплення. Це квіти, які вона з неабиякою турботою виса­джує на обійсті бабусиної хати в Мілівцях, де нині мешкають батьки Інни Миколаївни. Бабуся вже в кращому світі, але щороку квітує кущ троянди, висаджений її натрудженими руками 45 років тому.
– Я так люблю приїжджати в Мілівці, – щиро каже військово­службовиця. – Це село дуже гарне, межує з Тернопільщиною. Подейкують, що наш ліс тягнеться від Мілівців аж до Карпат. Але я не перевіряла.
Коли приїжджаю, тато сміється, що ще не встигла поріг хати переступити, як уже побігла в квітник.
Я відпочиваю біля квіток. Дуже люблю троянди на кущі, коли вони цвітуть ціле літо. А загалом насадила чимало різних квіток: магнолії, гортензії, лілії. Наша клумба буяє від перших весняних промінчиків і аж до перших приморозків. Одні сорти квітів відцвіли, на зміну їм уже милують око інші. А ще ми з чоловіком посадили сад. Жартую, що готуємо собі старість. Доки зістаримося, сад виросте, дасть урожай, яким ласуватимуть наші внуки. Вже посадили всі фруктові дерева: яблука, груші, сливи, вишні, черешні, персик і навіть ананас спробували. У планах – посадити ківі.
Коли все починає цвісти – це щось неймовірне. Вишні, яблуня і бабусина калина спочатку біліють, а потім червоніють. Я люблю красу, свою рідню та Україну!
Навіть відпочивати люблю в Украї­ні, прив’язуюся до одного місця. Люблю відпочинок на морі в Залізному Порту. Коли приїжджаю туди вже декілька років поспіль, таке відчуття, що вдома, все близьке і знайоме. Навіть намагаємося їхати до одних і тих же людей. Чому люблю подорожувати Україною? Розумію, що я вдома: тут моя мова, мої люди, я маю тут права. Куди б не поїхали, ми там чужі. А тут ми – господарі свого дому і своєї країни. Наша країна в останні роки дуже розвинулася. Наші батьки хотіли, щоб ми гарно жили, а ми хочемо, аби наші діти й онуки жили ще краще.
І заради цього всі згуртувалися і даємо відсіч цій наволочі, яка прийшла топтати українську землю.
Перемога буде за нами! Бо прав­да і добро завжди перемагають темряву і зло.
Без сумніву, Україна переможе. І хоча попереду на нас чекають ще чимало випробувань і труднощів, ми і з цим впораємося, відбудуємо знищені окупантами міста і села. Наша Україна постане новою – красивою і могутньою.
А родина Борщевських від­гуляє весілля старшого сина.
І хтозна, можливо, молодший втілить материну мрію і стане лікарем. Але, яку б професію він не обрав, впевнена, що буде гарною людиною і вірним Батьківщині.