Субота, 21 Травня 2022 р.
6 Травня 2022

СТАЛИ ДРУГОЮ ДОМІВКОЮ

Такий важкий і такий смачний ВеликденьСхід України і захід… Ми різні? В окремих питаннях так, а переважно ми єдині, зокрема в тому, що найбільше в світі бажаємо перемоги Україні, прагнемо бачити її вільною, неподільною. І ще, всі ми однаково хочемо величезну стіну під напругою, а перед нею мінні поля на кордоні із диким сусідом. Його істинне сатанинське нутро побачили вже всі ми, просто захід не забував його ніколи, а схід із новою силою відчув усю його «любов» на власній шкірі. А ще зрозумів, що не такі вже страшні ті бандерівці, якими їх лякали все життя, ба більше, вся країна тепер стала бандерівською і неймовірно цим пишається.

Саме про це нині розмови в Орининській гімназії, відомій усім як орининський інтернат, що багато десятиліть виховував діток-сиріт, а нині люб’язно зустрів понад сотню переселенців. Люди, які проживають тут, приїхали з села Золочів, що на Харківщині, з-під самого кордону. Близькими вважали росіян із сусідніх сіл. І ніколи б не подумали, що на заході їх так щиро прийматимуть, натомість «друзі-сусіди» перелякано мовчатимуть чи, навіть більше, підтримуватимуть геноцид українців.
Орининський інтернат цьогоріч у вересні не зміг прийняти діток-сиріт і позбавлених батьківського піклування через те, що заклад як не закривали, то реорганізовували, натомість у березні, у час повномасштабної війни, почав приймати людей, які вимушено тікали в безпечніші міста. І заклад має все для їхнього комфортного перебування: кухню, кімнати з ліжками, душ, пральню. А ще – добрих пра­цівників, які, щойно почалася війна, одразу ж повернулися на роботу, але волонтерами і не за звичними спеціальностями. Вчителі, вихователі в лютому готували їжу для хлопців із тероборони, а коли почали масово їхати переселенці, взялися готувати для них, розселяти, сортувати допомогу і обов’язково займатися з дітками-переселенцями, адже їх інколи проживає і до сотні, й досвідчені педагоги роблять усе, аби в малих було щасливе дитинство попри пережите. Роботи вдосталь завжди, адже розгорнули 140 ліжок, які всі були заповнені. Згодом люди почали потрохи роз’їжджатися. Нині залишилося близько 90 осіб. Чимало ви­їхало до Німеччини, Польщі.
Частина повертається ближче додому. Їхнє село окуповане, але вони їдуть до родичів, щоб бути хоча б трохи ближче до маленької батьківщини, яка нині у вогні.
Особливо трепетно орининчани поставилися до святкування Великодня, адже хотіли зробити все можливе, аби цього дня гості їхньої громади забу­ли про пережите, огорнути їх своїм теплом, показати звичаї, доброту і порядність місцевих мешканців. І знаєте, їм це вдалося.

ЩІ НЕ ВАРИМО, А БОРЩ – БУДЬ ЛАСКА!

Допомога від фонду «МіСт» ім.Михайла Савенка: Ольга Горбатенко і президент фонду Сергій Ісаєнко– Святкували Великдень ми всі разом: напекли пасочок, зварили холодець, накрутили голубців, зробили салат олів’є і м’ясну нарізку, – розповідає директорка Орининської гімназії Хмельницької облради Ольга ГОРБАТЕНКО. – Все їм підготували, покликали отця Олега із греко-католицької церк­ви, який працює на території нашої громади. Він освятив їм загальний великодній кошик. А пасочок понапікали стільки, що ще декілька днів після свят мали до чаю. Потім із Жердя нам довезли пасок, то на тиждень точно вистачило. Приємно, що люди з радістю їх їли і казали, що в житті такої запашної смакоти не куштували. Більшість наших переселенців із села Золочів Харківської області, що за 30 кілометрів від росії. Кажуть, що вдома так пишно не святкують Великдень. Навіть у мирний час стільки не готували, як ми їм цьогоріч. Писанки вдома також не розписували, але майстрині цієї справи зі Скали-Подільської так захопили їх, що надалі писатимуть точно. Приїжджали писанкарки до нас не з порожніми руками, привезли гарну виставку, а ще свої писачки, віск. То переселенці від 12-ї години дня до 16-ї так натхненно малювали, що й не помітили, як час минув. У захваті від цієї справи були як діти, так і їхні матері. В суботу перед Пасхою і підприємець Віталій Завадський із майстрами до нас приїжджали, також робили писанки разом, а в неділю вже їх освятили.
Ольга Володимирівна розповідає, що мешканці заходу і сходу різняться у побуті, кухні, але в роботі однакові. Щойно пригріло сонце, гості одразу взялися облагороджувати територію гімназії, білити дерева, садити квіти і навіть грядки.
Більшість із них добрі, вдячні люди. В корпусах самі прибирають, миють. Допомагають готувати: картоплю, моркву чистять, миють посуд, а готують працівниці гімназії.
Разом і на кухні, і в квітнику– Вони, не приховуючи, кажуть: «Якби ви потрапили до нас, ми так би не зустрічали. В нас не такі щирі люди, та й агітація все життя була проти вас, мовляв, бандерівці злі й жорстокі. Але наша думка зміни­лася кардинально. Що навіть хотіли б залишилися тут жити», – розповідає директорка. – Я постійно наголошую дівчатам-працівницям, що ми мусимо показати себе якомога краще, аби ці люди повернулися по домівках і з теплотою нас згадували попри пережите. Що ми добрі, людяні, й нас не треба боятися. До речі, з нами вони розмовляють українською, між собою – як коли.
Цікаво, що страви в нас досить різні. Мамалигу зі шкварками і сиром давали, то вони казали, що такого ніколи в житті не їли. Навчили їх і її варити. У борщ наш зелений вони чомусь додають ще червоний буряк. Кажу, мовляв, ні, борщ червоний є червоний, а зелений – то зелений. То наш зелений борщ був для них новинкою. Капусняк також їм дивний, бо готують щі. Питали в нас про окрошку, але ми сказали, що таке не готуємо. Перші страви в нас відрізняються. А от голубці відомі всім, але жінки їх чомусь не вміли крутити, ми ж навчили. Холодець варимо як ми, так і вони. Горохове пюре спочатку просили не варити, мовляв, не будуть таке їсти. А як розпробували, то просять готувати частіше. Медівники, пироги їм печемо. А скільки печива наші дів­чата із садочків наготували.
Вишні, черешні, квіти цвітуть. Мотузки по всьому саду розвіша­ні – сушиться одяг. Життя повернулося до нашої гімназії, шкода, правда, що через такі події та з такими жертвами. Але в чорні часи добре видно світлих людей. Хоча ми мусили у вересні звільнити всіх працівників, але 25 лютого вчителі, вихователі, кухарі, медсестра повернулися на роботу, щоправда, в статусі волонтерів. Готували для тероборони з перших днів війни. Наліпили за ті тижні стільки вареників, що вдома для себе ще дуже довго не ліпитимемо. Коли почали поселяти до нас людей, дівчата залишилися готувати для них. Лише з 29 березня дозволили ввести їх у штат. Тимчасові трудові договори уклали з 8 робітницями.
Разом і на кухні, і в квітникуУ гімназії кажуть, що жодної копійки на харчування чи за­безпечення вимушених пере­селенців із Держбюджету не взяли. Все необхідне надають благодійники, волонтери. Багато меценатів повернулися, з яки­ми співпрацювали, коли були гімназією. Вони надавали до­помогу діткам, а коли дізналися, що тепер тут живуть вимушено переміщені особи, почали направляти все необхідне знову. За допомогу дякують Кам’янець-Подільській райраді, Ка­м’янець-Подільській міській вла­ді, місцевій – орининській, а також підприємцям і простим людям, які зупиняють посеред вулиці й кажуть: «Занесемо яйця, картоплю, молоко».
– Ми всі стали єдиним організмом, ніхто нікого не ділить, допомогу зносять як мешканці сіл нашої громади – Привороття, Кізі, Оринина, а також із Чемерівців, Жердя, Кочубієва. Чемеровеччина телефонує: «Ми вам свиню привеземо».
Я вже прошу: «Краще переробіть на тушонки». Вони: «Будь ласка: хочете – нате!». Місцеві підприємці, зокрема Олег Комарніцький, Рома Данилюк та багато інших, долучилися настільки активно, що забезпечили нам усе харчування. Дуже гарно співпрацюємо з міс­цевою владою. Заступник голови Орининської тергромади Дмитро Довганюк із нами на постійному зв’язку. Які є потреби, намагається забезпечити максимально швидко. Домовляється з волонтерами, благодійниками. Від пекарні «Ванат» через день нам привозять по 50 буханок хліба. Ми їх усі не з’їдаємо, то ділимося з переселенцями, які живуть на території нашої громади, – каже Ольга Володимирівна. – Отець Олег дуже багато допомагає, фонди «МіСт» ім.Михайла Савенка, «Рокада», а також волонтери від Альбіни Гуменюк (турфірма «Море Море»). Нам надали все: матраци, подушки, мийні засоби, рушники, памперси. Не думала, що прості люди могли б так долучитися. Скільки закруток понаносили, яєць, молока. Воно тільки так здається, а сотню людей прогодувати тричі на день дуже важко. Але досвід маємо. Шкодую, що від початку не фотографувала всю допомогу і благодійників, не вистачало на це часу.
А дарма, для історії треба, потім показували б дітям, наскільки наша нація щедра, згуртована і потужна.
Коли приймали людей – одразу робили копії їхніх докумен­тів і передавали до сільської ради. Щоб вони оформляли довідки внутрішньо переміщених осіб.
Недавно Ольга Володимирівна відзначила 50-літній ювілей, в інтернаті пропрацювала 27 років, даруючи любов, тепло, увагу діткам, які цього так потребували. А вже після випусків прослідковує їхню долю, хвилюється за них, намагається допомогти чим може. Каже, що пережила в житті чимало, бачила багато біди, зла, несправедливості. Разом з інтернатом вижили у важкі 90-ті, переконані, що виживуть і тепер, виживе і переможе вся Україна, бо такої згуртованості й гордості за країну не відчувала ніколи, на жаль, як і болю за вбитими українцями.

РОБИМО ВСЕ, АБИ ГОСТЯМ БУЛО ЗАТИШНО

Разом і на кухні, і в квітникуМи описали життя і побут лише невеликої частини виму­-шено переміщених осіб Ори­нинської тергромади. Більшість із них розселилася по обійстях сіл громади, чимало привітних мешканців цього краю поселили людей безкоштовно.
– Наша громада 2020 року бу­ла сформована однією з останніх, об’єднала колишніх 6 сільських рад, 17 населених пунктів, де проживають 8 з половиною тисяч населення. Попри те, що ми молоді й не надто багаті, зуміли прийняти 995 внутрішньо переселених осіб. Усі за потребою забезпечені продуктами харчування, одягом, побутовою хімією, – розповідає голова Орининської тергромади Іван РОМАНЧУК. – При нашому комунальному підприємстві «Либідь» організована база допомоги, і всі, хто потребує, у вільному доступі можуть взяти все необхідне. Дитячим харчуванням, памперсами забезпечені на місяць наперед.
У громаді працює Центр надання соціальних послуг, де завідувачем є Віктор Єрменчук. Він разом із помічниками Ігорем Смоляком, Оксаною Волковою, старостами, діловодами і соціальними працівниками створили штаб, який зав­жди тримає руку на пульсі потреб. Зв’язуємося з різними волонтерськими організаціями, які ще ніколи нам не відмовили. Завжди плече підставлять і місцеві підприємці: Сергій Богачик, Олег Комарніцький, Iгор Комарніцький, Олександр Бурейко. Завдяки їм ми не проси­-мо грошей ні в району, ні в області. Напрацювали і графік прийому допомоги, яку збираємо в населених пунктах. Дякуємо землякам, які постійно діляться із тими, кому сьогодні важко. Одного дня картоплю, закрутки збирає Оринин, через три дні – Ріпинці, через тиждень – Кадиївці, й таким чином назбирується допомога як військовим, так і переселенцям.
Перед Великоднем нашим захисникам напекли пасок, організували продуктові набори. Одноденний заробіток працівників сільради передали для ЗСУ, плануємо і цього місяця так само вчинити.
Уже понад 800 наших гостей отримали довідки внутрішньо переміщених осіб, які дадуть їм можливість отримати допомогу від держави. Облік суворий, слідкуємо, щоб жодна людина не залишилися без підтримки.
Як лікар, не може Іван Михайлович обійти й питання медичного забезпечення. За його словами, на території громади діє поліклініка, яка входить до струк­тури сільської ради. Там працюють терапевт, невропатолог, стоматолог, лабораторія, кабінет ЕКГ, масажний кабінет, денний стаціонар, тому переселенці, як і місцеві мешканці, в будь-який час можуть отримати кваліфіковану медичну допомогу.
А ще очільник громади радіє, що більшість вимушених гостей знайшли спільну мову із місцевими, і всі разом долучаються до хороших справ. Скажімо, разом облагороджують територію громади, плетуть маскувальні сітки, допомагають стареньким мешканцям обробляти городи.
– Не втомлююся повторювати, що ці люди до нас приїхали вимушено, не від добра. А ми мусимо зробити все, аби їм було в нас затишно, – каже Іван Михайлович. – Географія наших переселенців солідна: Харків, Дніпропетровськ, Київ, Донецьк, Херсон, Одеса. Частина людей, скажімо, кияни, починають від’їжджати додому. Кожен хвилюється за дім, що там із нього залишилося. Багато людей приїжджали до нас на босу ногу не тому, що так модно, а тому, що тікали від війни, в чому було, головне, що живі залишилися. Є такі, які хочуть у нас залишитися жити назавжди. Поки реальних кроків не бачимо, але запитують про це багато людей. Усім відповідаю, що й житло в наших селах знайдеться за адекватні гроші, із землею допоможемо. Он, скажімо, Кадиївці – гарне прогресивне село, ближче до міс­та, то, думаю, там найбільше пе­реселенців поселиться. Є випад­-ки, що гості допомагають нашим по господарству, а господарі навіть платять їм за роботу. І це не багатії, а звичайні люди, які надмірними статками не вирізняються, але в них є добре серце, вони розуміють, що таке біда. А сім’я з Броварів посадила в нас картоплю для себе, мовляв, не знають, що їх удома чекає, а тут хоч картопля буде. Як виявилося, правильно зробили, бо на їхньому городі лише ями і яри залишилися після обстрілів росіянами. Зате орининська картопелька дочекається їх тут. I ще поділимося, чим матимемо. Бо ми такі: добрі, щирі, щедрі. Все відбудуємо і відновимо, головне – вигнати ворога з України якомога швидше.