НАШІ ГЕРОЇ ЖИТИМУТЬ ВІЧНО
Цього тижня Кам’янеччина знову здригнулася від страшних звісток із фронту. Кляті орки відібрали життя у чотирьох наших земляків, яким би ще радіти життю, працювати на благо країни, обіймати рідних… Але вони залишили всі свої справи, попрощалися із сім’ями, взяли до рук зброю, вступили в пекельний бій із ворогом, не шкодуючи сил і власного життя.
«МАМО, МИ ЇМ ДАЛИ ПЕРЦЮ!»
Як не благали рідні 49-річного кам’янчанина Дмитра САСА не залишати їх, але чоловік твердо вирішив іти захищати Україну, хоча в перший день повномасштабної війни перебував за тисячу кілометрів від дому. 26 лютого він повернувся з Італії до рідного Кам’янця і пішов до військкомату. Зібравшись із силами, тамуючи нестерпний біль у серці, про сина «Подолянину» розповіла його мати Ніна Іванівна. Вона виховала сина гідною людиною, справжнім патріотом, який завжди хотів, щоб усе було чесно і справедливо:
– Діма навчався у другій школі. Закінчив профтехучилище. Працював на приладобудівному заводі, а потім – токарем на «Електронному». 1990 року на робочому місці і в нього на очах помер його батько, мій чоловік. Син важко пережив втрату близької людини.
Того ж року третього грудня йому виповнилося 18 років, а 7 грудня його призвали в армію. Відправили служити у Чернівецький прикордонний загін, строкову службу син закінчив уже в Ізмаїлі.
2014 року, коли росія почала захоплювати схід України, хотів іти добровольцем. Ми ледве його вмовили не залишати нас.
Перший день повномасштабної війни Ніна Іванівна запам’ятала на все життя. Вона саме купувала продукти, як їй подзвонив Дмитро.
– Мамо, я буду через два дні!
– Синочку, не їдь!
– Мамо, не починай хоч ти.
Я все вирішив. Я повинен захистити рідну землю. Ти ж знаєш, як я люблю Україну. Це нині я змушений працювати на чужині, але моя мрія – повернутися і жити на рідній землі.
Одного вечора Дмитро повідомив, що був у військкоматі й чекає на повідомлення. І воно не забарилося.
– Уранці 6 березня я зателефонувала Дімі. Він сказав, що збирає речі, тому не має часу. Я миттю вибігла з дому, але не знала, куди йти: до його хати чи до військкомату. Знову зателефонувала і чую: «Мамо, я біля військкомату! Ти хвора, куди ж ти йдеш?». «Я вже не хвора, синку!». Де ті сили взялися, й досі не знаю. Там ми і попрощалися, – не стримуючи сліз, продовжує Ніна Сас. – Тиждень Діма був у Рівному. Отримав звання сержанта.
А потім його відправили в зону бойових дій. Я просила щодня телефонувати. Він телефонував. Востаннє – вдень 9 травня. Втомленим голосом сказав: «Усе добре, мамо! Ми їм сьогодні дали перцю. Я йду відпочивати». А 10 травня надійшла чорна звістка. Сказали, що син загинув під час обстрілу на Донеччині, а стріляють там постійно.
У Дмитра Саса залишилася мати, дружина, старша сестра і племінниця.
«ЛЮБИВ ГОРИ І АКТИВНЕ ЖИТТЯ»
Клята війна обірвала життя ще одного кам’янчанина Миколи ПОЛЮЛЯКА. Рідні та друзі й досі не можуть повірити в те, що їхнього завжди усміхненого товариша вже немає. Загинув він поблизу Маріуполя під час мінометного обстрілу. У нього залишилися батьки і молодша сестра.
– Коля навчався в 17 школі, 11 клас закінчував в обласному ліцеї, – розповідає «Подолянину» його двоюрідний брат Олесь Навроцький, який наразі лікується від поранень, отриманих на війні. – Вищу освіту здобув у Чернівецькому університеті ім.Ю.Федьковича, де вивчав нетрадиційні джерела енергії. Любив активний спосіб життя, байдарки, лижі, гори. Але особливим хобі був сноуборд. Кожну зиму Коля проводив у горах. Працював інструктором у Буковелі, Миговому, на Драгобраті. У серпні йому мало виповнитися 38 років, 18 з яких працював інструктором. Сам катався божественно і робив це з неабиякою насолодою. Був добрим, щирим, завжди на позитиві.
Ні з ким ніколи не конфліктував. Сім’ї, на жаль, так і не встиг створити. Коля – велика частина мого життя, саме він навчив мене кататися на дошці, ми сплавлялися з ним на байдарці, це були прекрасні дні…
До війни він був далеким від армії, але пішов на війну добровольцем. Під час наших куцих розмов казав, що воює на Донеччині.
Стрічка нашого Героя в соцмережах майорить щемливими дописами друзів, які й досі не вірять, що «нашого Колі немає»:
«Є такі прості люди, які не грають ролі, які одразу люблять тих людей, що заслуговують цього, які завжди прийдуть на допомогу та вислухають твої біль чи радість.
Є люди з таким цілісним стержнем, що йдуть захищати країну добровільно. І таким був Коля».
«Ти був із тих людей, завдяки яким я потрапив у світ зимових гір, першим моїм тренером і наставником. Ми з хлопцями називали тебе «Сенсеєм». Дякую тобі за все! Спочивай із миром, райдере! Сподіваюся, там будуть гори, сніг та улюблений борд».
«ЗАВЖДИ БУВ ЗА ПРАВДУ І СПРАВЕДЛИВІСТЬ»
Учора жителі Новоушиччини провели в останню путь 25-річного Едуарда СТОЛЯРА.
– Едік народився 31 травня 1996 року в селі Зелені Курилівці, але з 2008 року проживав у селі Шебутинці. Навчався в місцевій школі. Рано втратив батька, жив із мамою. Він із багатодітної сім’ї – їх було 5 хлопців, на жаль, залишилося двоє. Три роки служив за контрактом у ЗСУ, потім повернувся в рідне село. Працював різноробочим, допомагав односельчанам, був хазяйновитим. Правда, мав запальний характер, але завжди був за правду і справедливість. 1 березня вітчим, Едуард і його брат Віталій були мобілізовані до ЗСУ. Усі троє пішли без вагань. 30 квітня був пекельний бій у місті Дергачі Харківської області, в якому Едік зазнав поранення. Його було важко поранено в праву і ліву ноги, мав черепно-мозкову травму, вибите око. Харківські лікарі до останнього боролися за життя захисника, але, на жаль, молоде серце зупинилося 7 травня, – розповіла староста с.Шебутинці Антоніна Гарниць.
«НЕ СТАЛО МОГО ДРУГА»
Сьогодні, 13 травня, в Дунаївцях прощатимуться зі старшим сержантом Леонідом СИТНІКОВИМ. Командир відділення зенітного взводу воював у складі 24-ї окремої механізованої бригади. Воїну було 45 років.
У нього залишилися двоє дітей: 20-річна донька та 13-річний син.
– Леонід Юрійович народився і проживав у Дунаївцях, – каже міська голова Дунаївців Веліна Заяць. – Учасник АТО 2014-2015 років. Після повернення додому працював в охороні, але 2021 року знову уклав контракт із ЗСУ. Загинув на Донеччині, поблизу Попасної, 6 травня.
Хмельницький краєзнавець і письменник Володимир Захар’єв на своїй сторінці у фейсбуку залишив такий допис:
«Для мене ці травневі дні печальні… Через клятого путіна та його дурну війну не стало мого друга, мого археологічного учня і побратима Льоні Ситнікова, активіста розкопок у Сокільці».