Четвер, 07 Липня 2022 р.
13 Травня 2022

«СВЯТОВИД»: МІКС СВЯТА І ПАТРІОТИЗМУ

«Святовид» у Кам’янці-ПодільськомуСправжня, щира, запальна і тужлива українська пісня недавно лунала в парку Героїв Євромайдану. Розраду кам’янчанам і гостям міста в такий нелегкий час подарували учасники фольклорного гурту «Святовид» заслуженого академічного зразково-показового оркестру Збройних сил України. Кам’янець-Подільський опинився серед 8 міст Хмельниччини, куди в рамках патріотично-мистецької акції «Час обрав нас» із концертом завітали митці. Тур відбувся за дорученням Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного для підтримки бойового духу військовослужбовців та на­роду України. Попри дощ і прохолоду, спраглих за щирою українською піснею й музикою зібралося чимало. Артисти потішили їх як відомими народними піснями, так і популярними композиціями сучасних українських виконавців, що народилися вже в період війни. А український славень разом із колективом заспівали всі присутні.

«Подолянин» скористався наго­дою ближче дізнатися про фольк­лорний гурт «Святовид», який, як з’ясувалося, вже не одне десятиліття свято береже, по­пуляризує і примножує українську культуру, звичаї та традиції. А ще він є частинкою масштабного заслуженого академічного зразково-показового ор­кестру Збройних сил України (очільник – полковник Iгор Биков­ський), без якого не обходять­ся святкування Дня Незалежності та жодне офіційне військове дійство. Але не музикою єдиною жи­ве колектив, що складається з військових. За потреби чоловіки відкладають тромбони, цимбали, сопілки, беруть до рук зброю і бо­ронять рідну землю.
Тож спілкуємося з керівни­-ком колективу, першою скрипкою Олександром МОРДЮКОМ – справжнім козаком зі щирою українською душею.

ПЕРШИЙ ГУРТ, КОТРИЙ ПОЇХАВ НА СХІД

– Олександре Миколайовичу, звідти така милозвучна назва колективу «Святовид», і коли він народився?
– «Святовид» заснували 30 років тому випускники Київської дер­жавної консерваторії, котрі прийшли служити в українську армію. Перед незалежністю України студенти прагнули пропагувати українську пісню й музику, яку щиро любили, тож і вирішили створити свій колектив. До речі, я також один із його творців. Щодо назви, то є декілька версій. «Святовид» – це як святкове видовище. А ще був такий дохристиянський Бог гостинності в наддніпрянських українців. Його образ дійшов до нас у вигляді ка­м’яного ідола, що дивиться на різні боки. Назва може трактуватися по-різному, вона легко запам’ятовується і добре лягає на вухо.

Краматорськ. 6 грудня 2021 р.– Під час виступу гурту стає зрозуміло, що репертуар маєте великий.
– Так. У репертуарі народна вокальна та інструментальна музика різних регіонів України. Від початку свого народження виконуємо старовинні козацькі пісні, стрілецькі. Вагоме місце займають аранжування творів різних жанрів та епох: світової класики, джазу, народних та сучасних популярних пісень. Протягом багатьох років ми працюємо задля того, аби у військово­службовців і слухачів був інтерес до національної культури, історії та традицій українського народу. Українська пісня – невичерпна си­ла народних мелодій, що гартує волю, дає наснагу, спонукає пам’ятати, якого вони роду, знати своє минуле та непохитно захищати май­бутнє.
Наш гурт – це такий невеликий мобільний колектив, який входить до складу зразково-показового оркестру ЗСУ, що налічує близько 80 учасників. Тому завдяки своїй мобільності маємо можливість їздити з концертами по всіх регіонах Украї­ни. Власне 2014 року ми стали першим колективом, який із концертами почав виїжджати на схід України. Ще не було оголошено АТО, як ми вже підтримували наших побратимів, котрі воювали за 15 кіломет­рів від Слов’янська, який був захоп­лений ворожими військами. Від­тоді в зоні проведення АТО/ООС дали понад 300 концертів. Піснею і музикою підтримували побрати­мів, які там воювали і тримали на своїх плечах мир на інших територіях України, робили все для того, аби не допустити рашистських супостатів углиб країни.
Якось 2017-го зустрівся з військовим. Він підбіг до мене, аби сказати, що й досі пам’ятає, як 2014 року ми приїхали до воїнів із концертом. Згадую його щирі слова: «Ми були такими втомленими, думали, що всі нас покинули. А тут ви приїхали, в шортах, без зброї, натомість зі скрипками, цимбалами, грали для нас. Не боялися ані пострілів, ані вибухів, які долинали».
І ці наші воїни, з якими потім зустрічалися, зізнаються, що пам’ятають наші концерти як щось світле, приємне, рідне, попри тодішні складні обставини. Адже багато втрат ми мали на початку 2014 року. І такі відгуки надихають. Розумієш, що кожен має виконувати свою роботу. Якщо він її робить якісно й відповідально, то теж наближає нашу перемогу.
Також дали багато концертів і для місцевого населення, у школах та інтернатах – для дітей.

– Як сприймали Ваш гурт жителі сходу України?
– У той період ми їздили досить часто – раз на два тижні. Об’їздили майже всю Донеччину і Луганщину. Тамтешні жителі, які певний період прожили під окупацією і відчули на собі, що таке «русский мир», дуже були зворушені красою і щирістю українського світу.
Було щемливо бачити, як люди під час наших концертів стояли з українськими прапорами і зі сльозами на очах. Дякували, що українська армія вигнала російську нечисть і повернула їх до українсь­-кого дому. Вони зрозуміли, що є українцями. У деяких селах старші люди, не стримуючи сліз, розповідали, що до них не приїжджали колективи з українською піснею. Такою була політика колишнього президента-втікача, який спеціально не допускав всього українського на землі Донбасу. Натомість сюди при­їжджала якась «русская самодеятельность» із тими балалайками, пропагувалося щось чуже, неукраїнське. Це була цілеспрямована акція для того, щоб розділити нашу державу, і в президента рф з’явився привід «спасать русскоязычных».
Нам усім хочеться миру, але треба перемогти, потім відновитися, бути мирною, успішною країною, взірцем для інших. І наш народ об’єднався, аби перемогти цих нелюдів та наших споконвічних ворогів. Вони й досі не зрозуміли, що українці – спокійний та мирний народ, і до нас не треба лізти. Ми не розпочинали війн, але коли ворог був біля воріт, українці гуртували­ся до бою і захищали свою землю.
І для ворогів це закінчувалося плачевно. В рф не вчать історію, натомість переписують її, щось вигадують і цьому ж вірять.
Те, що вони вчинили в Бучі й інших містечках, які захопили, свідчить про одне – це варвари і нелюди, які так і залишилися в XV- XVI століттях. Тому нині відбувається ще й війна цивілізацій.

НАШОМУ ДОРОБКУ ЗАЗДРИТЬ ВЕСЬ СВІТ

Савур-могила. Липень 2020 р.– Олександре Миколайовичу, де берете тексти старовинних пісень?
– Я із дружиною Наталією познайомився ще до обрання військо­вого життя. Закінчивши музичне училище, працював у Хмельницькій філармонії. Там був колектив «Подолянка», який у роки незалежності змінив назву на «Козаки Поділля. У його складі я пропрацював до 1985 року. Тож звідти маю чимало народних пісень. Скажу так: той, хто цікавиться, той усе знайде. Ми теж постійно щось вишукуємо.
Жодна нація за всю історію не має такої кількості пісень, яку створив український народ. В ЮНЕСКО зібрана фонотека народних пісень країн усього світу, і Україна посідає перше місце за кількістю – 15 тисяч 500 народних пісень. На другому місці – Італія з 6000. А далі вже інші народи. Але насправді українських народних пісень близько пів мільйона. Уявляєте, яка це спадщина! Нам є що захищати і що передавати. Українська нація найталановитіша, найпрацьовитіша та найдружніша. І якщо всі це нарешті усвідомлять, ми станемо непереможними.
Завдяки нашій мові, культурі, пісні, звичаям і традиціям, ми унікальні. Цим усім в різні століття опікувалися небайдужі українці, тому ми й збереглися як народ, держава і маємо власну ідентичність. Тепер багато хто зрозумів, що українська мова – це стержень держави, і активно намагаються її вчити по-новому, усвідомлено. І досі болить від згадки, коли радянська влада забороняла українські школи на Донеччині, Луганщині. В такі періо­ди, коли українських шкіл не було, діти переходили на російську, тобто «язык межнационального об­щения». Їхні батьки розмовляли українською, а вже їхні діти – російською. Я народився в Києві, в моїй родині всі спілкувалися виключно українською мовою. Російську я на­вмисно не вчив, хоча всюди була така політика, що українська менш вартісна. Але, попри заборони, на Донбасі я зустрічав чимало україно­мовних жителів.
Згодом, уже в часи незалежності України, народ Донбасу накачували антиукраїнською політикою. Цілеспрямовано відключали трансляції українських каналів. Зрозуміло, чому тепер у нас проблеми. Бо навіть в останні 8-9 років наших дітей із Донеччини та Луганщини виховували в антиукраїнському дусі, з несприйняттям України. Буде важко! Але ж ніхто не обіцяв, що буде легко.

– А за кордоном лунали україн­ські пісні у виконанні «Святовиду»?
– Звичайно. Часто до війни їздили з ансамблем за кордон на різні фестивалі. Відвідали Швецію, Німеччину, Францію, Австрію, Іспанію, Нідерланди, Норвегію, Польщу, Угорщину, Японію. Наш колектив надзвичайно професійний, усі музиканти мають відповідну ос­віту, навики і здібності. Ми на «ти» не лише з нотами і музичними інструментами, а й зі зброєю. Коли 24 лютого розпочався повномасштабний наступ, довелося на деякий час відкласти музичні інструменти, натомість отримали зброю, стояли в нарядах, захищали периметр своєї військової частини.
Адже ми насамперед військові, котрі призвані в армію, аби відновлювати морально-психологічний стан воїнів. Це теж, повірте, вкрай важливо. Захисник втомився, і зрозуміло, що бойовий дух упав. І тут приїжджає зразково-показовий оркестр.
У перші дні війни ми були напоготові, стояли зі зброєю, тривали обстріли. Мирне населення столиці ховалося від ракетних ударів у мет­ро. На початку березня нам дозволили виїжджати, підбадьорювати цивільне населення і давати концерти в метро. Коли люди чують тільки сирени, ховаються, то не бачать світла в кінці тунелю. А коли приїжджають військові музиканти, співають переможні пісні, старовинні, сучасні, в очах людей бачимо віру в краще. Втомлений ти, але радієш, що приніс частинку щастя, усмішки маленьким діткам, молодим матусям, бабусям і дідусям.
У київських бомбосховищах дали 30 концертів до поїздки на Поділля. Крім того, навідувалися і у військові частини, де в захисників була можливість нас почути.

УКРАЇНА ЗАВЖДИ ВАБИТЬ

– Подарувати українську пісню Хмельниччині – Ваша ініціатива?
– «Святовид» – військовий колектив. У нас є військово-музичне уп­равління (начальник – полковник Володимир Дашковський), що підпорядковується Генштабу ЗСУ.
Там знають, де і коли ми потрібні.
А ми завжди готові виконати наказ і поїхати. Нам приємно грати для українців, бо вони заряджають позитивом і гарними емоціями. Так ми один одного підтримуємо. То­му і назва «Час обрав нас» сим­волічна, бо всі маємо використати його якнайкраще. Ми любимо те, чим зай­маємося, і глядач бачить цю щирість. Не зупиняємося на до­сягнутому. Бо як тільки людина вважатиме, що досягла висот, її розвиток закінчиться. Треба весь час працювати і працювати над собою, аби рівень тільки підвищу­вався.

Виступ у Кам’янці-Подільському– Розкажіть, хто ті люди, які презентують «Святовид»?
– Нинішній склад – 12 осіб. Із тодішніх засновників гурту залишилися я, народна артистка України, наша солістка і ведуча Галина Довбецька з Львівщини і другий скрипаль Віктор Улянченко з Житомирщини. Нині прийшов новий склад, молоді музиканти, які вже чотири роки служать із нами. Усі вони з різних регіонів України. Баяніст Роман Шевчук і контрабасист Ігор Підперигора з Тернопільщини, цимбаліст Ігор Ровенко з Івано-Франківщи­ни, Роман Солук, котрий грає на кларнеті й сопілці, з Кіровоградщини, ударник Олександр Павленко з Вінниччини. Ще маємо вокалістів: Даніїл Крягін із Донеччини та Світлана Чередниченко з Київщини. Але всі ми об’єднані думкою, що в нас єдина держава. Сьогодні вона настільки вшита, об’єднана, згуртована, що ми цим пишаємося.
Тому намагаємося підтримувати українську культуру і нести її в маси. Тим паче, що всі нині до цього ставляться з розумінням, любов’ю, бо людям не вистачає ніжної пісні, яка бере за живе.

– Олександре Миколайовичу, Кам’янець припав до душі музикантам?
– Звісно. Нам організували екскурсію в Стару фортецю. І хоча погода не тішила, але екскурсії це не завадило. Ми оглянули ваш величний замок, пройшлися Старим міс­том, побували біля костелу, де побачили унікальне явище, якого ні­де більше не зустрінеш, – мінарет біля Кафедрального костелу зі скульп­турою Діви Марії нагорі.
Я часто відвідував Кам’янець, а для тих, хто сюди завітав уперше, місто стало відкриттям. Мені зав­жди приємно тут бувати, бачу, як місто розвивається. Хмельниччина мені близька, бо в Малій Кужелівці, що на Дунаєвеччині, мешкали мої дідусь із бабусею. Я часто їздив до них у дитинстві й маю приємні спогади. Загалом ця поїздка була насичена не лише концертами, а й відвідинами історичних місць. Нам вдалося все так добре спланувати, що мали час відвідати цікаві місця. У нас неперевершена країна. Шкода, що більшість українців їдуть світ за очі в пошуках старовинних замків, церков. Але ж у нас їх так багато, що не завжди є можливість усі відвідати. Сподіваюся, що після перемоги ми це надолужимо, й українці мандруватимуть рідною країною в пошуках нового, незвіданого та унікального.