Понеділок, 04 Липня 2022 р.
20 Травня 2022

ВІЙНА ВПЛИВАЄ І НА СПОРТИВНІ ДОЛІ

Після нападу росіян значна частина нашого народу змушена була покинути домівки. Війна постукалась у двері кожного з нас, не обираючи ні віку, ні статі, ні професії. Не стали винятком і спортсмени. Деякі з них 24 лютого були на закордонних зборах, або виїхали туди потім та можуть продовжувати шлях у спорті, а інші стали внутрішньо переміщеними особами. Наприклад, до нашого міста прибули декілька титулованих легкоатлетів. На місці вони не сидять: волонтерять, влаштовують майстер-класи, тренуються та тренують інших.
Про свій шлях до Кам’янця та час, проведений тут, «Подолянину» розповів чемпіон Європейських ігор у бігу з бар’єрами, випускник К-ПНУ ім.Івана Огієнка Богдан ЧОРНОМАЗ.

ДРУЖИНА НЕ ХОТІЛА ПЕРЕЖИТИ ЦЕ ЩЕ РАЗ

У лютому Богдан разом із дружиною Наталею Пироженко-Чорномаз (учасниця Олімпійських ігор у Токіо, випускниця К-ПНУ ім.Івана Огієнка. – Прим. ред.) перебували в столиці. Спортивна кар’єра нашого спів­розмовника вже прямувала до завершення, оскільки тривалий час турбува­ли проблеми з ахілловим сухожиллям. Однак він готувався спробувати себе в ролі тренера.

– У Міністерстві молоді та спорту України мали відбутися вибори на тренерські посади у Федерації легкої атлетики, – розповідає Богдан Чорномаз. – Я підготував програму і презентацію для виборів на посаду старшого тренера зі спринту. Однак туди не пройшов, адже проблемою став занадто юний вік – 25 років (у квітні спортсмену виповнилося 26. – Прим. ред.). Проте вже невдовзі мені запропонували стати провідним тренером із науково-методичного забезпечення в збірній України, на що я погодився та поринув у нові обов’язки.

Але все відбувалося на фоні перебування багатотисячної армії на українських кордонах і розмов, що незабаром росіяни можуть почати наступ. А, за словами Богдана, в родині вже прекрасно знали, що таке війна:

– Дружина родом із Донецька і події 2014-го відчула на собі. У той час хворіла і 1,5 місяця прожила під окупацією. Тому Наталя одразу сказала, що більше не хоче такого бачити. Ми про всяк випадок склали документи та тривожну валізу, але 22 лютого наступ не почався, тому подумали, що все минулося.
Наступного дня стало відомо, що в країні запровадять надзвичайний стан. Після цього довелося відмінити чемпіонат України з легкої атлетики, який мав невдовзі розпочатись у Сумах. Але я й тоді не думав, що буде така війна. Планував справи на наступний день. Але о 5 ранку почали надходити тривожні новини від знайомих, і десь у той самий час розпочалися «прильоти» по Києву. Одразу ухвалили рішення виїжджати з міста.
Я поїхав на заправку приблизно в 400 мет­рах від нашого дому, а там уже була величезна черга. Добре, що все ж зміг заправитися і придбати ще 20 літрів бензину на запас. Відвезли речі до знайомої та купили поїсти, але з’явилася проблема: ми хотіли виїхати з Киє­ва близько 12.00, а тоді це вже зробити було практично нереально, адже вся столиця стоя­ла в заторах.
У нас на Троєщені вже лунали вибухи, літали винищувачі, збивали ракети, але було ще не так страшно, як стало потім. Тому я навіть думав поїхати до мами в Прилуки, аби відвезти трохи речей і грошей. Між Києвом та Сумами зробили нову трасу, і я розумів: якщо ворожі війська швидко пройдуть Суми, а туди вони вже намагалися зайти, то незабаром будуть у Прилуках. Але мама сказала, що вже стоять блокпости, і мене нікуди не пус­тять.
Тож залишились удома. Наталя знала про правило двох стін, але в неї воно називалось «ти сьогодні спиш у коридорі». О першій ночі прокинулися від вибуху та вирішили спус­катися в бомбосховище.
Там було не дуже зручно, але заснули. Проте вже десь о шостій я прокинувся від сильного гулу – над нами щось дуже низько пролетіло. Аж по всьому приміщенню під­нявся пил. Саме в той момент на Позняках збили ракету. Дружина почала згадувати 2014-й, тож сумнівів, що наступного дня ми їдемо з міста, не залишилося.
Уранці 25 лютого завантажили речі в авто. Здавалося, що намагаємося спакувати всю квартиру, але дещо брали насамперед для того, щоб не забрали мародери. Оскільки думали, що до Києва спробують зайти також і з боку Троєщини.

У МАКІВ ПОТРАПИЛИ НЕСПОДІВАНО

Далі була дорога тривалістю 18 годин. У той момент на околицях Києва вже тривали бої, тож атмосфера й так була нервовою, а у ході поїздки подружжя ще було змушене змінювати пункт призначення.

– Спочатку планували поїхати до друга в Старокостянтинів, – каже Богдан. – Але вже після того, як виїхали зі столиці, він зателефонував та запитав: «А ти знаєш, що в нас військовий аеродром?». Зрозуміли, що там будуть бомбити. І побоювання справдилися. Десь через 20 хвилин приятель зателефонував ще раз і повідомив, що в аеродром влучили 4 ракети. Потрібно було шукати інше місце. Куди їдемо – не знали, а просто рухалися в західному напрямку. Я подзвонив до Кам’янця тренеру та моєму викладачу в університеті Олегу Вергушу. Він повідомив, що людей уже приймає «Гала-готель», але також є можливість зупинитись у нього на дачі. Все ж поїхали в Маків, на дачу до Олега Миколайовича. Бо ми молоді та не потребуємо дуже комфортних умов, а в готелі могли би зайняти місце літні люди чи з дітьми.

Про спортивні навантаження легкоатлетам довелося забути. Адже, за словами Богдана, початок війни став часом, коли про власну фізичну форму не було й думки:

– Ми навіть не могли уявити, що будемо тренуватися. Ставили собі запитання: «Хтось десь гине, а я буду бігати та весело проводити час?», оскільки для нас спорт не є роботою в класичному розумінні. Нам просто пощастило цим займатися.
А тоді навіть соромно було повертатися до звичного життя. Проте згодом я опанував себе та почав «змушувати» дружину кудись рухатися. Почали вибігати на легкі кроси, аби привести голову в порядок. Однак це було нелегко. У той період усі шукали ди­версантів, тому підходили, зупиняли, за­питували, хто ми і звідки. Можливо, я став першим за декілька років, хто там почав бігати. Уже з часом просто віталися, бо знали, хто ми.

ВДАЛОСЯ ПОВОЛОНТЕРИТИ І ПОТРЕНУВАТИ

Коли спортсмени все ж прийшли до тями, почали займатися волонтерством у штабі громадської оборони «SOS». За словами Богдана, аби не збожеволіти:

– Наші друзі, теж спортсмени, Кирило Хоменко та Ганна Чубковцева поселилися безпосередньо в Кам’янці й розповіли, що займаються волонтерством, щоб хоч якось відволіктися від новин. Тож ми з дружиною вирішили доєднатися.

У штабі спортсмени насамперед взялися за облаштування бомбосховища у центрі соціального обслуговування «Турбота».

– Вичистили підвал, з якого вимели майже повну 50-літрову бочку пилу, пофарбували стіни, привели в порядок підлогу, – розповідає Богдан. – Займалися також прийомом, сортуванням і каталогізацією гуманітарної допомоги. Також розселювали людей у «Гала-готелі», шукали житло для новоприбулих. Це був дуже швидкий темп життя, іноді телефон брали до рук по два рази на день, але це чудово, бо не думали про те погане, що відбувається.
Із часом вдалося долучитися й до спорту, коли 27 квітня на стадіоні К-ПНУ влаштували майстер-клас для дітей. Після цього постійно почали тренувати дітей внутрішньо переміщених осіб. Кам’янчани теж можуть до нас приходити, але в місті є хороші тренери, в яких займається місцева малеча. Я тренував у міру сил, а Кирило Хоменко – постійно, бо він проживає безпосередньо в Кам’янці.

– Гості міста проявили інтерес до легкої атлетики?

– Діти приходили до нас невеликими групами, по 5-7 осіб. Але інтерес більший за нульовий, і це добре. Оскільки нині люди думають насамперед про найбільш необхідні речі, й дозвілля дітей не на першому плані.
Із тимчасовими підопічними ми виконували розминку, спеціальні вправи, силовий блок, розвивали швидкість. Якщо хтось хотів, то працював і над витривалістю, але насправді все це було для загального розвитку та гарних емоцій.

Днями подружжя повернулося до столиці, адже звільнені території України поволі повертаються до нормального жит­тя. У Богдана попереду багато роботи в ро­лі тренера та спортивного функціонера, а Наталя Пироженко-Чорномаз готуватиметься до майбутніх змагань, якщо не в літньому, то вже в зимовому сезоні.

Однак чемпіон України у бігу з бар’єрами Кирило Хоменко й надалі тренує дітей у нашому місті. Заняття проводяться в понеділок, середу та п’ятницю, о 18.00, на стадіоні К-ПНУ. Записатися можна за номером: 063-584-71-22.

Олександр ЩЕРБАТИХ.