КОЛИ ЖИТТЯ ВМІЩАЄТЬСЯ У ВАЛІЗУ
Уже два місяці родина ЛЕЩЕНКІВ мешкає в Кам’янці-Подільському. Через амбіції кремлівського нелюда, який зухвало напав на мирну Україну, подружжю разом із донькою вже двічі довелося тікати від війни. 2014 року вони залишили все нажите майно, невеличкий бізнес і покинули рідний Донецьк. Прихисток знайшли на Київщині. За 7 років там гарно облаштувалися, звили затишне гніздечко, завели домашніх улюбленців. Але і там після повномасштабного нападу росії 24 лютого залишатися було небезпечно. Спогади від колишнього життя вмістилися у валізу. На жаль, таких сімей нині в Україні тисячі.
Про те, як Донбас чекав на путіна, і чому нині необхідна жорстка українізація, спілкуємося із 42-річним Андрієм і його 17-річною донькою Настею.
– Коли 2014 року захопили владу в Криму, я відчував, що це може закінчитися війною, – розпочинає бесіду Андрій Олександрович. – А коли оголосили референдум, стало очевидно, що без кровопролиття не минеться. Донецьк на той час був мирним містом-мільйонником, але з проросійськими поглядами. Більшість чекала на «русский мир», високі пенсії, дешеві запчастини до радянських тазиків. Цьому є пояснення, адже левова частка тамтешніх жителів – етнічні росіяни, переселені на цю територію. Коли почалися бойові дії в Слов’янську, зрозумів, що і Донецьк це не мине.
Ми жили поруч із Донецьким аеропортом, тому були свідками, як захоплювали військові частини. Почалося гоніння на українську мову, церкву, з’явилися перші прояви сепаратизму, але водночас і прояви нашої української генетики. І стало очевидно, хто є хто.
Доньці виповнилося 9 років, коли в Донецьку стало гаряче. Ми були вдома. Дружина Марина прала, я ремонтував автомобіль. Раптом почалася атака на аеропорт. Прилетіли українські літаки, був потужний бій, що тривав чотири години. Неподалік від нас, метрів за 20, розміщувалася станція «швидкої», і ми бачили, як туди почали тягнути поранених росіян, всюди – калюжі крові. Дружина налякалася. Ми швидко спакували речі, навіть деяку побутову техніку прихопили і поїхали до знайомих у Вугледар, які мали порожню квартиру. Але там не зміг знайти роботи. Я за освітою айтішник, але все життя працюю майстром меблів, навіть декілька програм для їх проєктування написав. Мій батько і дід були ремісниками. У Донецьку мав невеличкий бізнес. А ось у Вугледарі не пощастило. Там працюють дві шахти і ринок. 95% тамтешніх жителів працюють на шахтах. Ми зрозуміли,
що треба їхати далі. На той момент воєнні дії притихли, велася позиційна війна, і було чути вибухи. Ми втекли з Донецька, а війна прийшла за нами.
Родині пощастило відшукати житло на Київщині, в селі Семиполк Броварського району, яке їм надали безкоштовно. Власник будівлі виїхав за кордон, тож дерев’яний будиночок стояв пусткою впродовж 12 років. За 7 років подружжя все там по-господарськи облаштувало, замінили вікна, провели воду, викопали септик. До речі, саме в Семиполку родина Лещенків познайомилася і потоваришувала з кам’янчанами – відомим у нашому місті пластуном, учасником АТО Павлом БІЛОУСОМ, його дружиною Ольгою та дітьми.
– У Донецьку залишилося чимало нашої нерухомості. Я, брат і мати мали два будинки, дачу, чотири квартири і п’ять гаражів. Дачу, два гаражі й наш будинок повністю розбомбили. Звісно, повертатися до Донецька не планували – думали залишитися на Київщині, село нам припало до душі, там тихо, спокійно і затишно. Хоча всі знали про скупчення техніки біля українського кордону, однак не припускали, що рашисти нападуть так віроломно. У Донецьку залишилися родичі, котрі за декілька днів до нападу повідомили, що в них триває евакуація, бо щось має бути. Я вважав, що саме в Донецьку зроблять казус беллі.
У ніч на 24 лютого залишився на роботі, о пів на шосту ранку мене розбудив колега і сказав: «Нас бомблять». Визирнув у вікно і почув вибух. Війна знову дійшла до нас. Зрозумів, що вона буде потужною і до кінця.
Перша думка, що промайнула в голові Андрія, – рятувати сім’ю, адже ймовірні шляхи евакуації розглядав наперед:
– Коли минула перша доба, ситуація стала більш-менш зрозумілою. Вирішили залишатися вдома. Я записався в тероборону. 12 діб ми стояли на блокпосту, допомагали людям, які виїжджали з Чернігівщини, робили для ЗСУ і вантажівок із продуктами коридори, щоб не було заторів, оглядали автомобілі, аби не прогавити диверсантів.
Військові дії тривали за 3-5 кілометрів від нашого села. Коли стояв на посту, бачив, як гарно наша арта обстрілювала рашистські позиції. А ще був у захваті від української авіації. Того, що виробляв наш літак, навіть у кіно не бачив. У голові тричі промайнула думка, що його підбили. Але виявляється, коли літак летить і різко розвертається, з’являються клуби диму, і тільки здається, ніби його підбили. Літак пірнав у лісову гущу, винирював з іншого боку, робив три такі петлі, стріляв і вже потім полетів на Київ. І все це під наші оплески.
Співрозмовник каже, що рашисти не могли легко і швидко пересуватися через «сюрпри-зи» місцевості. З одного боку села тече річка, з іншого – гаї й болота. Всюди, куди б вони не потикнулися, відчували шалений опір. Однак хтось із місцевих їх таки провів стежинами, про які знають лише тамтешні лісники і єгері. Згодом зрадника впіймали і передали до СБУ. Так Семиполк і деякі села опинилися в оточенні ворога.
– На нашому посту залишилося чоловіків 30, тим, у кого немає зброї, сказали йти додому, – продовжує Андрій. – Бо якщо зайдуть колоною, ми нічого не зробимо.
Я залишився вдома, але сидіти без діла не міг. Разом з односельчанином-волонтером доставляли продукти, ліки і засоби гігієни в село, допомагали людям виїжджати. Коли почалися потужні бої та били без перерви, дізналися, що завтра буде остання евакуацію, і вирішили виїжджати. Прилаштували тваринок, спакували речі й 15 березня поїхали до Кам’янця, де нам допомогли з житлом. Його нам теж надали безкоштовно, оплачуємо лише комунальні послуги.
Нині Андрій вдосконалює українську на онлайн-заняттях, які організували викладачі К-ПНУ імені І.Огієнка. А ще активно шукає роботу і зізнається, що знайти її в маленьких містах складно.
Настя закінчує 11-й клас, її радо прийняли вчителі та учні ЗОШ №16. Через рашистів-нелюдів дівчині довелося змінити чотири школи. Сьогодні виношує плани на майбутнє і ділиться власними думками щодо української мови.
– Коли ще навчалася в Донецьку, в нас був один урок української мови і лише в розкладі. Замість нього ми йшли на фізкультуру або займалися математикою. Тому української я не знала і почала її активно вчити лише на Київщині. Так закохалася в нашу мову, що брала участь в олімпіадах і конкурсах, – розповідає дівчина. – Ще закарбувалося в пам’яті, як у садочку в нас була фотосесія, і всіх одягнули в український одяг. Але він був виготовлений із дешевої тканини, якийсь такий негарний, тому враження залишилися неприємні. Коли подорослішала, зрозуміла, що нам навмисно з дитинства показували, що все українське – це щось недолуге, дешеве, гумористичне, над яким можна посміятися. У російських фільмах українців завжди показували селюками, українську мову називали «наречием», не визнавали нас як окрему націю. Рашисти не знають власної історії, але лізуть у нашу. Вони паплюжили все українське.
Андрій зізнається, що не з чуток знає, що таке радянський союз: зрівнялівка, зубожіння, боязнь висловити власну думку, несприйняття всього українського. Тому каже, що робитиме все можливе, аби він не повернувся в Україну, аби його донька ніколи його не пізнала. Батько Андрія Олександр Іванович, вчений-винахідник, який пережив голод 1947-го, завжди казав: «Серп и молот – смерть и голод». Він переповідав нащадкам про всі злодіяння, скоєні червоними окупантами.
– Минуло понад два місяці 8-річної війни, що триває століттями. Війна не почалася 24 лютого 2022-го чи 2014-го, окупація української землі москалями триває вже 300 років. Їм не подобається спротив, який чинять українці. Ми показали всьому світу, що українська нація існує. Прагнемо миру через перемогу. Як казав Антін Мухарський, нам потрібна тотальна українізація. Бо мова – це наша зброя.
І цьому є чимало доказів. Слово «паляниця» – це не просто хліб, воно рятує життя наших захисників на війні, бо ж воно наше, українське.