ЯК «РЕФОРМУВАЛИ» ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ

Статусом яких столиць тільки не наділяли Кам’янець-Подільський: на початку минулого століття він був центром Української Народної Республіки, де працювали уряд, міністерства, навіть друкувалися гроші; з 2010 року – столицею української байки, в якій довгий час жив і творив патріарх цього літературного жанру, в’язень російської Колими Ми­кита Годованець; відомий Кам’янець далеко за межами України як столиця фестивалів і повітроплавання, а 2019 року навіть виборов звання Молодіжної столиці.

А ще не один рік місто над Смотричем іменували столицею інженерних військ України.
Й цілком заслужено. У ньому дислокувалися вище військово-інженерне училище, 1500-й центр підготовки інженерних військ, сержантський коледж, школа прапорщиків, у місті базувався понтонно-мостовий полк. Прикро, але через без­підставні реформування, насправді скорочення, всі згадані навчальні заклади, військові об’єкти зникли з кам’янецької мапи, як і сам столичний статус.
Беззаперечна істина: інженерні війська, які є складовою у Збройних силах України, відіграють надважливу роль в інженерному забезпеченні бойових дій, на прикладі нинішньої війни з рашистами – у спротиві російській агресії, виконуючи небезпечні завдання пліч-о-пліч із фронтовиками. Професіоналізм наших військових інженерів визначає мобільність бойових підрозділів, зменшує вразливість від ворожого вогню та захищає від ураження мінно-вибуховими пристроями. Спеціалісти, без яких не обійдеться жодна армія світу, також стають рятівниками і для цивільного населення в мир­ний час, виявляючи та зне­шкоджуючи вибухонебезпечні предмети, застарілі боєприпаси, беручи участь в охороні гідротехнічних споруд і мостів під час паводків та льодоходів, у ліквідації наслідків стихійних лих тощо.
Попри все, Президент України в липні 2000 року підписав Указ, згідно з яким програма реформування ЗС України була скоригована й отримала назву «Державна програма реформування та розвитку Збройних сил України на період до 2005 р.». Так розпочинається другий етап і реформування інженерних військ, нерозривно пов’язаний із трансформаційним процесом ЗС України. Як відзначає науковий співробітник відділу науково-методичного забезпечення Науково-методичного центру кадрової політики Міністерства оборони України Ігор Красота, аналіз досліджень дозволяє зробити висновок, що безвідповідальні «реформування, розвиток, трансформація» ЗС України, коли ці поняття підміняються скороченням військових частин бойового забезпечення, призводять до зниження оборонних спроможностей держави і, як наслідок, до втрати її територій.
Тож у рамках так званих транс­формаційних процесів ЗС Украї­ни 2003 року потрапляє під реформування (разом із декількома іншими інженерними військовими частинами в різних регіонах України) в Кам’янці-­Подільському 101-й понтонно-­мостовий полк. Не можу не відзначити один вражаючий факт, пов’язаний із цією подією, який красномовно свідчить про недбалість, безгосподарське, швид­ше злочинне ставлення колишнього військового керівництва до армійського майна, тобто нашого з вами. Замість того, аби реконструювати в гарно облаштованому, затишному військовому містечку з усією розвиненою інфраструктурою, практично у центрі міста приміщення казарм, штабу, медичної частини та віддати його під житло війсь­ковикам, усі ці будівлі кинули напризволяще, і вони перетворилися на руїни.
2012 року були розформовані в місті над Смотричем військовий коледж сержантського складу, навчальний центр підготовки інженерних військ. Така ж доля того року спіткала і вище військово-інженерне училище, яке свого часу реформували у військовий інженерний інсти­тут при Подільській державній аграрно-технічній академії, 2006 року переформували на факультет військової підготовки Кам’янець-Подільського національного університету імені І.Огієнка, а відтак перевели до складу академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного в Львів.
Пам’ятаю, як військові, громадськість міста, депутати місь­кої ради намагалися відстояти цей вищий навчальний заклад. На одній із сесій міські обранці навіть прийняли звернення до керівництва держави, Міністерства оборони України. В ньому вони просили врахувати нагальну необхідність збереження в системі військової освіти факультету військової підготовки і наводили досить мотивовані аргументи на користь вишу, який за 45 років свого існування підготував понад 15 тисяч висококваліфікованих спеціалістів для інженерних військ, міністерств із надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, транспорту і зв’язку, Прикордонної служби, СБУ, інших силових структур та відомств. Маючи сильний кад­ровий потенціал, прекрасну матеріально-технічну базу, зокрема, 250-гектарний полігон, як ка­жуть, свою школу, він спроможний був дати путівку в життя ще не одній сотні фахівців як для Збройних сил України, так і інших держав. Підготовлені на базі факультету миротворчі сили успішно виконували завдання в Анголі, Південному Лівані, Ко­сові, Сьєрра-Леоне, Іраку, Афганістані.
Саме тому депутатський корпус вважав, що Міністерству оборони слід не ухвалювати невиважені рішення, а дума­ти про перспективу, про зміцнення обороноздатності краї­-ни. Прикро, але у високих владних струк­турах до цих вмотивованих аргументів дослухатися вперто не забажали. Як і до багатьох інших.
Скажімо, в Кам’янці дислокувалася єдина у своєму роді база з ремонту військової техніки Прикарпатського військового округу, пізніше – Західного оперативного командування. Колишній її начальник, полковник у відставці Володимир Ревуцький нині розповідає, що на цьому військовому підприємстві працювали близько сотні висококваліфікованих спеціалістів, які щомісяця ремонтували понад двадцять різних модифікацій артилерійських гусеничних тягачів, більше як десять багатовісних тяжких машин, чимало двигунів тощо. У результаті горезвісного «реформування» військову частину було ліквідовано. Нині на її території працює приватне підприємство, навіть уже споруджено непоганий житловий особнячок. До речі, а на території колишньої школи прапорщиків формується житловий мікрорайон із багатоповерхівок. Разом із тим Україна просить Болгарію, аби вона нам допомог­ла з ремонтом військової техніки. А що, хіба не можна було б займатися її відновленням на згаданій ремонтній базі золотими руками українських майст­рів? Як багато чим іншим.
Словом, запитань більше, ніж відповідей. І нестерпно боляче, що сьогодні українцям доводиться пожинати гіркі плоди колишніх горе-реформаторів, «міняйлів» літаків, гелікоптерів, ракет, ПЗРК, іншого озброєння (воно було в нас «надлишковим»?), з яких сьогодні москвити розстрілюють Україну, нашу свободу, на… газ.
Довідково: під час другого етапу «реформування» ЗС України з 2000 по 2013 рік президентами України були обрані Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Віктор Янукович, прем’єр-міністрами працювали Вік­тор Ющенко, Анатолій Кінах, Віктор Янукович, Микола Азаров, Юлія Тимошенко, Юрій Єхануров.

Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, голова міськрайонної організації Національної спілки журналістів України.