УТИЛІЗУВАЛИ ЗБРОЮ, ЗНИЩУВАЛИ МІЦЬ ДЕРЖАВИ

Триває четвертий місяць запеклої боротьби українського народу проти повномасштабної російської агресії. Четвертий місяць нашої незламності. З перших днів війни російські війсь­кові літаки атакують міста та села з повітря, Збройні сили Украї­ни спільно з силами оборони дають гідну відсіч окупантам. Наші повітряні сили протистоять і в небі, і на землі, героїчно тримають оборону на всіх напрямках. Підрозділи зенітно-ракетних комплексів продовжують ак­тивно збивати ворожі літаки, гелікоптери, ракети, безпілотники. Противник зазнає значних втрат. На превеликий жаль, не обходимося без них і ми.

Але чи могли б ми унемож­ливити ті збитки, які маємо, чи хоча б звести їх до мінімуму? Без сумніву. Але, по-перше, якби Україна мала свою ядерну зброю, яка в неї була після набуття незалежності. Це стовідсоткова гарантія, що ніхто б не посягнув на її цілісність і незалежність, як це зробила росія. По-друге, якщо вже так сталося, що ми залишилися країною без’ядерною, дякуючи нашим першим президентам, то мали б залишити для своєї оборони та захисту іншу високоефективну зброю, яка дісталася нам у спадок після розвалу союзу. Навіть більше, ніж потрібно. Тобто, якби Україна її сьогодні мала, звичайно ж, осучаснену, в належній кількості, ми б могли закрити небо і не просити допомоги в країн НАТО, інших держав, які, як пояснюють їхні керманичі, бояться це зробити, аби не образити путіна, і аби він не натиснув на ядерну кнопку.

А має він не лише ядерну кноп­ку. Росія розробила, виготовила, накопичила за десятиліття, й не одне, потужний арсенал різноманітних засобів для воєнних потреб, які нині використовує в Україні. Безжалісно, по-нацистськи, по-варварськи, переходячи всі червоні й не тільки лінії, знищує, спустошує, як свого часу монголо-татарська ор­да, наші міста й села, мирний, працьовитий народ, який ніколи ні на кого не нападав, але боровся за свою свободу і незалежність, ніколи не зазіхав на чуже, а всього досягав своїм розумом, невтомною працею. І прагнув миру. Вірив у НАТО, у Будапештський меморандум, різні між­урядові угоди, Мінські домов­леності й багато чого іншого. Тому до війни не готувався. Хоча ві­доме ще з IV cтоліття до н.е. ста­ре й перевірене «Si vis pacem – para bellum» актуальне для нас, як ніколи, – якщо хочеш миру, готуйся до війни.

На жаль, цим, можна сказати неписаним, але перевіреним століттями законом, нехтували очільники нашої молодої держави, яких ми приводили до влади, яким вірили. А вони, як з’ясовувалося, нас зраджували, не будували, а руйнували Збройні сили України. Спільно з більшістю міністрів оборони, яких вони й призначали, – єжелями, саламатіними, лебедєвими та іншими. Скажімо, лише під час реалізації першого етапу проєкту (були ще другий і третій) Трастового фонду НАТО з утилізації надлиш­кової стрілецької зброї та боєприпасів в Україні, а розпочався він 2006-го та «успішно» завершився наприкінці 2011 року, було знищено 15 тисяч тонн боєприпасів, 400 тисяч одиниць легкого озброєння та стрілецької зброї (ЛОСЗ) і 1000 перенос­них зенітно-ракетних комп­лексів (ПЗРК). Протягом 12 років передбачалося утилізувати понад 1000 одиниць переносних зенітно-ракетних комплексів, 133 тис. т боєприпасів, 1,5 млн одиниць легкого озброєння і стрілецької зброї. Цей проєкт фінансувався НАТО.

Так, після розпаду колиш­нього «нерушимого» Україна успадкувала велику кількість надлишкових боєприпасів, які ставали непридатними для використання, адже часто зберігалися просто неба, на них впливали спека і вологість, що призводило до їх дестабілізації. На складах боєприпасів завжди був ризик вибухів. Несподівана і часто нічим не спровокована детонація становила загрозу для місцевих мешканців. Такі приклади пам’ятаємо – за остан­ні роки їх було декілька. Без сумніву, частину арсеналу потрібно було утилізувати. Але щоб знищити тисячу ПЗРК, сотні тисяч легкого озброєння – важ­кі кулемети, ручні підцівкові та станкові гранатомети, переносні зенітні кулемети, протитанкові рушниці, безвідкатні гармати, переносні протитанкові ракетні комплекси, міномети!? Пере­конаний, що більшість цього озброєння наразі так би стало в пригоді нашим Збройним силам, тероборонівцям.

Автор цих рядків рівно десять років тому мав можливість побувати на вже колишній центральній артилерійській базі озброєння Західного оперативного командування, яка була розташована в місті над Смотричем, і спільно з військовими аташе країн НАТО, акредитованими в Україні, представниками NAMSA, посольства США, МО Збройних сил України, ДП «Укроборонсервіс» стати свідком, як тут «перековували мечі на орала». Тоді генеральна директорка «Укроборонлізингу» поінформувала гостей, що саме тут у рамках реалізації чергового етапу проєкту Трастового фонду НАТО «Партнерство заради миру» методом переплавлення в індукційно-­тигельних печах було утилізовано першу партію стрілецької зброї в кількості 400000 одиниць, і Україна готова до початку робіт щодо знищення наступних 366000 одиниць військо­вого арсеналу.

Присутніх було ознайомлено з виробничими потужностями артбази, де лише в одній із тигельних печей за добу переплав­лялися близько 5 тонн зброї. Перед тим, як доправити автомат у горловину печі, від нього від’єднували дерев’яний приклад. Десяток хвилин – і партія автоматичної зброї, яка ще була в мас­тилі, та з якої не було зроблено жодного вистрілу, в індукційно-тигельній печі перетворювалася на розплавлений метал…
Не можу не згадати ще про один скоєний злочин проти України – знищення стратегічних авіаційно-ракетних комплексів Ту-95МС і Ту-160, які також дісталися нам у спадок від союзу і базувалися на авіабазі в Прилуках Чернігівської області. Із відкритих джерел відомо, що в квітні 1998 року Рада національної безпеки і оборони України (при президентстві Кучми) ухвалила рішення про ліквідацію цих літаків. При цьому фінансування робіт з їх знищення повинно було здійснюватися за рахунок кош­тів, виділених американським урядом у рамках угоди «Про надання допомоги Україні в ліквідації стратегічної ядерної зброї та запобігання розповсюдженню зброї масового знищення», підписаної в листопаді 1993 року між Україною і США. Уже 16 листопада 1998 року Україна при­ступила до виконання конт­ракту, розрізавши в присутності американців із використанням їхнього обладнання два Ту-160. Це підштовхнуло росіян до подальших переговорів щодо обміну цих літаків на природний газ для України. Тож у вересні 1999 року в Ялті було підписано міжурядову угоду між Украї­ною і росією про такий «гендель»: вісім Ту-160, три Ту-95МС, 575 кри­латих ракет Х-55СМ і аеродромне обладнання в сплату українського боргу за поставлений при­родний газ на суму 285 млн доларів. 6 листопада 1999 року перший Ту-160 перелетів з україн­ських Прилук на аеродром у російський Енгельс, останній – 21 листопада 2000 ро­ку. 2 лютого 2001 року в Прилуках було утилізовано останній із Ту-160. У результаті на території України залишився лише демілітаризований і приведений до летальнонездатного стану важкий бомбардувальник Ту-160, який нині встановлений у музеї дальньої авіації на аеродромі Полтави.

2001 року почалася ліквідація 60 важких бомбардуваль­ників типу Ту-22 (17 – Ту-22М2, 43 – Ту-22М3) і 423 авіаційних крилатих ракет типу Х-22.
…У росії Ту-160 на озброєнні й донині. Й хто знає, чи не з них запускаються ракети по українських військових аеродромах і містах, та скільки ще горя і смер­тей можуть принести ці «білі лебеді» людству…

Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ,
голова міськрайонної організації Національної спілки журналістів України.