Неділя, 03 Липня 2022 р.
17 Червня 2022

ЯК ВІЙНА ПРИЙШЛА В СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬК

19 ЧЕРВНЯ – ДЕНЬ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА


Робочі будні Юлії ЗмієвськоїВійна в країні триває вже дев’ятий рік, і більшість кам’янецьких медиків за цей час неодноразово працювали у прифронтових містах та рятували українських військовослужбовців. Але після повномасштабного вторгнення працюють вдень і вночі, докладаючи надлюдські зусилля. Адже поранених тепер у рази більше. Цьогоріч професійне свято медиків буде особливим. Можливо, й більшості з них буде не до нього.

Щороку «Подолянин» приділяв увагу медикам Кам’янеччини. Але цього року традицію порушить. Нашою співрозмовницею стане лі­карка-переселенка із Сіверськодонецька, судмедекспертка, в.о. начальника Луганського обласного бюро СМЕ 29-річна Юлія ЗМІЄВСЬКА. Вона розповіла про перші тижні війни, як із колегами пережили обстріли, і чому обрала таку специфічну професію.
Нині пані Юлія працює в Кам’янці-Подільському. Місцевий колектив її гостинно прийняв і допоміг швидко влитися в роботу. Розмовляємо в її кабінеті, в поліклініці, що на вул.Огі­єнка. І починаємо з наболілого – із війни.

ПРАЦЮВАЛИ ЦІЛОДОБОВО

– Усі кажуть, що війна розпочалася 24 лютого, але на Луганщині, в таких містах, як Щастя, Попасна, Станиця Луганська, активні обстріли почалися за три дні до цього, – каже Юлія. – У цих районах уже почалися перебої з електроенергією, звідти долинали гучні вибухи, люди почали евакуюватися. У Сіверськодонецьку все почалося 24 лютого. Але ще з тиждень у місті майже все працювало. Правда, траплялися проблеми зі зняттям готівки, з електроенергією і газом. У перші дні побільшало українських військових і техніки. Хоча вони й раніше були в місті, але не в такій кількості.
Особисто я не зустрічала тутешніх жителів, котрі б чекали на «русский мир». Якщо такі й були, то це одиниці. Коли нині дивлюся відео, де показують, як населення радіє окупантам, то припускаю, що вони змушені це робити під дулом автомата, або ж то асоціальні елементи, котрим усе одно, аби лише їм щось дали. Свідомі люди цього не хотіли. Особливо боляче було спілкуватися з пенсіонерами, які зі сльозами казали, що на старості літ залишилися без усього. Важко й тим, які 2014-го залишили домівки в Луганську і переїхали в Сіверськодонець. Їм двічі довелося тікати від війни.
Лікарка зізнається, що за декілька днів до вторгнення зібрала тривожну валізу з найнеобхіднішим: теплий одяг, документи і гроші. Власне 24 лютого із цим усім прийшла на роботу:
– П’ятеро колег теж прихопили необхідне, адже розуміли, що за­гиблих буде багато, – продовжує розмову Юлія. – У нас немає нічних санітарів, котрі б могли прий­мати тіла. Тому розуміли, що доведеться чергувати цілодобово, перший тиждень прожили в морзі. Приймали загиблих і вдень, і вночі. Переважно молодих військових, більшість із яких мали мінно-ви­бухові травми, бо це вже була справжня війна артилерії, а не пі­хоти. Траплялося, що окремо привозили частини тіла, й людину неможливо було ідентифікувати. У таких випадках відбирали матеріал на ДНК-дослідження, відправля­ли в лабораторію, аби встановити особу загиблого. Зазвичай для цього потрібні зуби, ребра і стегнова кістка. В середньому за добу приймали близько десяти тіл військовослужбовців і декілька ци­вільних. Одного дня з одного місця привезли аж чотири тіла мирних жителів. У їхній будинок прилетіло – і всі загинули.
У перші дні ще траплялися сміливці, які не ховалися. Але пізні­ше почало прилітати і в будинки. На жаль, серед жертв були і діти. За офіційними даними, близько 60 дітей постраждали в Луганській області.
Фактично в перший тиждень працювали 24/7. Нам пощастило, бо мали робочу зону і зону для відпочинку. В нас є кабінети з диванами, холодильниками, мікрохвильовою піччю.
Із магазинів люди вигребли майже все, полиці стояли порожніми. Тож вдячні нашим військовим, які передавали їжу, коли привозили загиблих. Так вони нас врятували, бо вийти до магазину і стояти в чер­зі можливості не було.

ВІД ОБСТРІЛУ ХОВАЛИСЯ В КАМЕРІ ДЛЯ ТРУПІВ

Через тиждень працівники вирішили змінити напружений графік: після чергування одні поверталися додому, інші заступали на зміну. Пані Юлія каже, що до її будинку хвилин 10-15 пішки, але ця відстань здавалася довжелезною:
– Коли почали ходити додому, стало трохи легше, але водночас лячно. Все стріляє, гуде, гримить, ти не розумієш, звідки і куди воно летить. Нас учили розрізняти обстріли, але коли ти в стресі, не дуже це і вдається.
Один випадок закарбувався в пам’яті. Дорогою до мого будинку є магазин, який працював до останнього. Зміна закінчилася, і я пішла додому. А за пів години до цього снаряд влучив біля магазину, де лежали загиблі й сиділи поранені, які чекали на «швидку». Якби йшла на пів години раніше, не знаю, що б могло статися. І такі ситуації змушують переосмислювати все.
На щастя, в перший місяць по нас не було ракетних ударів, лише артилерійські обстріли. Більшість будівель їх витримували. Правда, в багатьох повилітали вікна, в деяких були зруйновані поверхи.
Я з колегами на роботі перенесли три такі обстріли, коли влучило в будівлю і поряд із нею. Щось прилетіло на дах, і він загорівся. Наші військові швидко залізли і загасили вогонь. Завдяки їм будівля вціліла, бо страшно подумати, чим усе могло закінчитися.
Відчуття жахливі: все гримить, вікна повністю вилетіли. На вході до будівлі в нас із чотирьох боків міцні металеві двері. То ті, які були відчинені, так вигнуло, що їх неможливо зачинити, а які були зачинені – вже не відчиниш.
Зазвичай ми ховалися в коридорах, дотримуючись правила двох стін. Але одного разу нас попередили, що можливий ракетний удар. Найміцніша конструкція – холодиль­на камера для зберігання трупів. То ми півтори години провели в холодній камері, накинувши на плечі теплий одяг.

«ПРАЦЮВАТИ НА ОКУПАНТІВ НЕ ЗБИРАЛИСЯ»

Юлія із колективом у СіверськодонецькуНа початку березня чимала частина Луганщини вже опинилася під окупацією. Три тижні пані Юлія активно працювала, але коли місто облетіла звістка, що рашисти наближаються, вирішила виїжджати.
– Уже не так страшно було, коли стріляє і вибухає, як боялася опинитися в окупації, – зізнається суд­медекспертка. – Розуміла, що виїхати тоді не вдасться. У нас специфічна служба, а працювати на окупантів не збиралися. Коли їхали, в нашій 2-поверховій будівлі вже був пошкоджений дах, з’явилися дірки в стелі й на даху.
Один із наших завідувачів їхав із сім’єю власним автомобілем, тож узяв мене з подругою. Коли виїжджали, лише одна дорога залишалася неокупованою. Правда, прострілювалася, але не критично, ще можна було рухатися. Виїхали рано-вранці, а під вечір дісталися до Дніпра, бо дорогою зустрічалося багато блокпостів із нашими військовими, які перевіряли документи, ретельно оглядали авто та речі. Переночували в гуртожитку медичної академії. Наступного дня поїхали до Кропивницького, а вже по­тім – до Хмельницького. Тут звер­нулася по допомогу щодо праце­влаштування до начальниці Хмельницького бюро судово-медичної експертизи Наталії Козицької. До цього ми з нею не були знайомі. Вона нам допомогла. Я влаштувала­ся в Кам’янці-Подільському, а подруга – в Дунаївцях.
Із неабиякою теплотою пані Юлія розповідає про волонтерів, тепло і турботу яких відчувала впродовж усієї мандрів­ки. Відверто зізнається, що в її колективі медсестри і санітарочки майже до останнього сиділи в місті, боялися виїжджати, мовляв, куди їхати, за що там жити і де працювати.
– Коли ми вже були на місці, я співробітникам і знайомим дзво­нила й казала, щоб не боялися їхати. Волонтери настільки все налагодили, що в яке б місто не приїхав, тобі з усім допоможуть: нагодують, дадуть дах над головою, вислухають, словом, не залишать наодин­ці. Наш очільник військової адмі­ністрації Сергій Гайдай, коли закликав людей виїжджати, завжди на­голошував, що евакуація безкош­товна, волонтери цілодобово працюють, у регіонах України є спеціалізовані штаби, де допомагають із розселенням, харчуванням, працевлаштуванням.
Нас теж зустріли тепло і по-родинному. З Хмельницького службовим автомобілем привезли до місця роботи. Тоді з житлом у Кам’янці було вкрай складно, але мені і з цим допомогли. Я приїхала з однією валізою, фактично без нічого. Але завідувач відділення Ярослав Цвігун із дружиною принесли постільну білизну, рушники, словом, усе потрібне. Розповіли, де і що краще купити, що можна подиви­тися. Коли люди допомагають, спрямовують і координують, це надихає, і легше звикаєш до нового місця. Тож у колектив швидко влилася.

РІДНІ ПЕРЕЖИЛИ БОМБАРДУВАННЯ ХАРКОВА

Юлія каже, що, будучи в Сівер­ськодонецьку, хвилювалася за рідних, які живуть у Харкові. Адже це красиве, сучасне і розвинуте місто російські окупанти бомбили з неабиякою жорсто­кістю. Два місяці її тато, мама, дві бабусі, дідусь і тітка провели в одній квартирі, аби разом легше було пережити обстріли. Усі мешкають в одному мікрора­-йоні Салтівка, який неабияк постраждав, особливо Північна Салтівка, яку окупанти знищили вщент. Аж наприкінці квітня їм вдалося виїхати. Прихисток зна­йшли у Чернівцях, але батько співрозмовниці повернувся до Харкова, бо має там бізнес і мусить працювати.
– Мама родом із комсомольська-на-амурі хабаровського краю росії, – продовжує лікарка. – У цьо­му місті є завод, який виготовляє винищувачі СУ. Там працювали мати і бабуся, яку ми рік тому забрали в Україну. І коли вони пересиджували обстріли, казали, що все життя віддали заводу, і, виходить, для того, щоб ті літаки нині їх бомбили. Їм психологічно важко було це усвідомити й пережити.
У росії ще залишилися родичі та друзі. Два тижні тому я їздила у Чернівці, аби провідати рідних, і стала свідком неприємної розмови. Бабусі зателефонували сусіди, мовляв, читали новини, що в Сіверськодонецьку судмедексперти про­дають у Європу та Америку органи російських військових. Кажу їм:
«Я працюю там судмедексперткою, і такого немає». У відповідь чую: «Значит, это ты продаешь и никому не рассказываешь».

ПРО РОБОТУ З РІДНИМИ НЕ РОЗМОВЛЯЄ

Наслідки обстрілу росіянами моргуНе могли не поцікавитися в молодої, красивої жінки, чому обрала таку, м’яко кажучи, не­жіночу професію, і як її вибір сприйняли батьки:
– Родом я з Харкова, там навчалася в університетському ліцеї, в хіміко-біологічному класі. Завжди хотілося зрозуміти, як людина влаш­тована зсередини, як працюють органи і системи.
Після закінчення ліцею вступи­ла на медичний факультет Каразінського університету. На жаль, за місяці безперервних бомбардувань і обстрілів Харкова російські окупанти зруйнували частину корпусів рідного універа. Отримала диплом лікаря загальної практики. Вчитися на судмедексперта пішла під час навчання в інтернатурі. Саме тоді, а це був 2016 рік, у Луганській області потрібні були такі спеціалісти. Батьки були проти цієї спеціальності, але в мене складний характер, тому важко щось забороняти. Тепер вони звикли, але мама постійно повторює: «Я змирилася, але про свою роботу зі мною не розмовляй, нічого не розповідай.
Я знаю, де ти працюєш, але не можу це сприйняти» (усміхається).
Юлія зізнається, що страху перед першими трупами не відчувала, навпаки, їй усе було цікаво. Ще на першому курсі університету на гуртку з анатомії та гістології ретельно розглядала забальзамовані трупи, органи, кінцівки. На третьому курсі їхня група вперше відвідала морг.
– У нас були заняття з патанатомії та патофізіології. Пам’ятаю, як наша викладачка, яка довго пра­цювала судовим медиком, а потім пішла в патанатомію, відпустила поїсти, мовляв, не потрібно, щоб ви непритомніли від голоду. Пішли, поїли, а після заняття ще довго сиділи і казали, що краще б не їли, бо там нестерпний запах, – пригадує студентські роки співрозмовниця. – Добре пам’ятаю і перший розтин. Нас прийшли чотири інтерни, і ми разом його робили. Зазвичай така проста процедура, без ушкоджень і насильницької смерті тіла, займає півтори години. Ми ж «ко­лупалися» аж чотири. Думаєш, який ніж взяти, як правильно розріз зробити, органи подивитися, зважити їх. Але вийшли всі задоволеними, під враженнями, що таки впоралися. А потім уже самі робили розтин. Страху в мене взагалі немає, навпаки, є цікавість. Не розумію, як люди приходять у цю професію і нічим не цікавляться.
Судмедексперт працює з кримінальними трупами або підозрою на кримінал. Люди, які померли природною смертю, – робота патологоанатома. Є розтини, які роблять безпосередньо в морзі, іноді треба виїжджати на місце події. То коли ще працювала інтерном, мала невелику зарплатню, просила грошей у батьків на таксі, аби на власні очі подивитися, як працює опергрупа: водій, слідчий, опер, криміналіст і судмедексперт.
Виявляється, що в пандемію ковіду судмедекспертці теж довелося робити розтини. Правда, спочатку не всі регіони давали дозвіл на це, адже була пересторога, аби не наражати ме­диків на небезпеку. За словами Юлії, під час першої хвилі ковіду ніхто не знав, скільки часу вірус зберігає життєздатність. Зазвичай живе він за рахунок живого організму, і коли людина помирає, не має чим харчуватися і теж вмирає:
– Європейські країни спочатку максимально намагалися не робити розтини людям, які померли від ковіду. В Україні це вирішувалося на місцевому рівні. Якщо хворий на ковід вмирав у лікарні, розтин не робили, але якщо поза межами медзакладу, то робили. Переважно в померлих, яким проводила розтин, причиною смерті була тотальна вірусна пневмонія, сильний набряк легенів. Для судових медиків картина була схожа, як при уто­п­ленні: легені, ніби наповнені водою, збільшилися настільки, що на них навіть відбитки ребер видно. Переважко помирали старші люди. Але запам’ятався випадок, коли 20-річна жінка на 5 місяці вагітності померла від ковіду. Жодних хронічних захворювань не мала. У неї було настільки сильне запалення легенів, що ліки не допомагали.

ОБОВ’ЯЗКОВО ПОВЕРНУСЯ В СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬК

Наша співрозмовниця каже, що вже понад місяць не має зв’язку зі знайомими, які залишилися в Сіверськодонецьку. До наступу рашистів там мешкали близько 150 тисяч осіб, нині залишилися лише 15 тисяч. Міс­то жило переважно за рахунок заводу «Азот», який окупанти фактично знищили. Як і Льодовий палац, який був улюбленим місцем тутешніх жителів не одне десятиліття.
– У масштабному залі проводилися футзальні змагання. Тут тренувалися не лише місцеві коман­ди, а приїжджала команда з Донецької області, яка не мала потріб­ного залу, а грала в екстра-лізі чемпіонату України, – із розпачем каже Юлія. – Мешканці з радістю при­ходили на матчі, для них це було справжнім святом спорту. Для мене це місце теж було особливим, адже працюю арбітром на ама­торських чемпіонатах із футзалу і жіночих чемпіонатах України. Ме­ні завжди подобається настрій і атмосфера таких змагань. Словами не передати цей спортивний драйв.
А ще завжди дивлюся футбол. Вболіваю за харківський «Металіст». Ця команда мені подобається, ще з дитинства часто ходила вболівати за них.
Юлія Змієвська зізнається, що Кам’янець їй припав до душі, полюбляє прогулюватися Старим містом. Але після Перемоги хоче повернутися в Сіверськодонецьк, який полюбила всім серцем:
– Одного разу я вже поїхала на відновлення Луганської області, яку, сподіваюся, вдасться всю відбити у ворога. Ті, хто ще 2014-го з Луганська переїхав у Сіверськодонецьк, казали: «Ми повернемося у Луганськ». І я з упевненістю кажу, що ми повернемося і в Луганськ, хоча я там ніколи не була. Щиро вірю, що будемо працювати, відбудовувати, відновлювати всю Луганщину. А до Кам’янця приїжджатиму в гості. Жартую, що із собою повезу не власні речі, а цемент із вашого цемзаводу для відбудови Луганщини.