УСІ РОДИНИ МРІЮТЬ ПРО МИР

8 ЛИПНЯ – ДЕНЬ РОДИНИ

День родини – відносно молоде свято для нашої держави. Від згадки про свою сім’ю наші серця наповнюються найприємнішими спогадами. Адже для кожного родина – це затишний дім, смачні сніданки, теплі обійми, ніжні поцілунки, надійне плече підтримки і віра в успіх.

Вторгнення путінської орди на нашу землю принесло сльози, страждання, роз’єднало чи­мало родин, а деякі безжальні окупанти просто знищили. Серце крається від світлин, які увіковічили жахливі наслідки російської «спецоперації»: закатовані українці, загиблі під завалами діти, снаряди і ви­-
рви на дитячих та шкільних майданчиках, ущент розтрощені школи, дитсадки, лікарні…
Однак українці – нація мужніх, сміливих, нескорених Героїв. Попри жорстокість окупанта, ми вистоїмо, переможемо, повернемося в рідні міста, відбудуємо їх і зробимо ще кращими. Власне, про це мріють наші співрозмовни­ці – багатодітні матусі, яким вда­-ло­ся вивезти діток подалі від обстрілів та окупації. Сьогодні вони оселилися на Кам’янеччині й погодилися поділитися з «Подолянином» спогадами про пережите, від яких сльози навертаються на очі.

ДВА МІСЯЦІ ПІД ОКУПАЦІЄЮ НА ХЕРСОНЩИНІ

До рідної батьківської хати в селі Баговиця повернулася 37-річна Ольга. 9 років тому жінка зі старшою донькою поїхала працювати на Херсонщину. Там знайшла кохання, вдру­ге вийшла заміж і народила ще трьох дітей. Разом із 38-річним чоловіком Сергієм вони – щасливі батьки чотирьох нащадків: двох донечок і двох козаків. Родина мала власний будиночок в одному із сіл Каховського району, велике домашнє господарство: корова, свині, качки, кури. Вирощували городину, ягоди і фрукти. Словом, жили по совісті, виховували діток, трудилися і будували плани на щасливе майбутнє. Однак імперські амбі­-ції плішивого кремлівського карлика в одну мить усе зруйнували. Сьогодні родина тимчасово не разом: Ольга з дітьми, найменшій з яких лише 5 місяців, приїхали на Кам’янеччину, а чоловік залишив­ся в окупованому рашистами селі.

– 24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку від вибухів такої сили, що двері самі відчинялися, а всі вікна дзеленчали, – ділиться важкими спогадами пані Ольга. – Нам подзвонили сусіди і сказали, що почалася війна. Усім було вже не до сну. Ми зібралися і швидко почали розчищати підвал, аби мати де ховатися. Бо, відверто, до останнього не вірили, що повномасштабна війна таки розпочнеться. Люди масово кинулися скуповувати продукти і воду в сільському магазині. Фактично все змели з полиць. Під обід почули гул, усі з хат висипалися на вулицю. Побачили: їде колона прямо через село. Скільки було танків, не знаю. Одні казали, що 17, інші – 13. Танки обліпили військові. Але розпізнавальних знаків не було, і ми ще не розуміли, це наші чи рашисти.
До односельчанки передзвонив її 18-річний син, який недавно уклав контракт із ЗСУ і стояв на посту в Чаплинці. Попередив: «Мамо, ховайтеся, тікайте, куди можете! Нас обстріляли. Їх повно, лізуть сюди, як мурахи. Ми нічого зробити не можемо». Тоді все зрозуміли, а потім уже побачили в інтернеті докази присутності ворожої армії.
Два тижні наші села обстрілювали. Весь цей час ховалися в підвалі, виходили лише на декілька хвилин. Від холоду всі похворіли, і чоловік запропонував сидіти в хаті. До півночі я на чергуванні, після – він. Потім у селі чоловіки створили блокпости на початку села і наприкінці, чергували.
Окупанти йшли полями, що простелилися між двома селами. Не без допомоги тутешніх зрад­ників добре знали і дорогу, і де стоїть будка з охоронцями, яку нещадно обстрілювали. Мінували шляхи. Облаштували вже свої блок­пости.

Жінка не приховує, що було страшно за діток. Із хати майже не виходили. Але одного разу довелося їхати до Нової Каховки, щоб зробити Полінці пла­нове щеплення. Місто немов вимерло. Працювали лікарні й декілька продуктових магазинів.

– Нам теж потрібно було купити харчі, бо в сільському магазині продукти закінчилися, і він зачинив­ся, – продовжує розмову пані Ольга. – Багато людей повиїжджали. Скажу так: хто мав запаси грошей, той одразу й виїхав. Ми з чоловіком восени важко перехворіли на ковід, багато витратили на ліки, тож зайвої копійки не мали.
У сусіднє село завезли кримські товари. Але ціни були космічні. Кілограм цукру – 150 гривень, борошна – 40, пачечка живих дріжджів – 30 гривень. На каву і чай – узагалі за­хмарні.
Та й у сусіднє село не надто всі бажали їхати. Страшно було, бо неодноразово відбирали машини, особливо дизельні.
Двічі ми отримували гуманітарну допомогу від волонтерів. Місцеві фермери роздали картоплю, моркву, буряк, капусту. Словом, викручувалися, як могли. У селі все одно легше вижити.
Настав час посівної. Аби посіяти, місцеві фермери змушені були заплатити новим мерам-колаборантам по 200 тисяч гривень. Загалом окупанти ведуть себе зухвало. То сої у фермера наберуть, то запчастини візьмуть.
Українські телеканали зникли че­рез місяць війни, і з’явилися російські. Їх дивитися неможливо. Те, що наші хлопці роблять, москалі собі присвоюють. Мультфільми показують ще радянські, на яких я виросла. Коли був інтернет, то хоч могли українські новини читати.

Співрозмовниця пригадує, що після того, як рашисти повідбивали блокпости і окупували всю Херсонщину, на місяць у їхньому селі все нібито затихло.
А потім почалося:

– На Благовіщення, 7 квітня, зателефонували односельчани, які живуть на початку села, і попередили, що окупанти повернулися і обходять кожен двір. Мабуть, таки бояться вони українців, бо не ходили поодинці, а зграєю – по 4-5. Доходили до паркану, і коли пес починав гавкати, гупали в хвіртку. Якщо через 2 хвилини ніхто не виходив, заходили і стріляли в собаку. Коли дійшли до нас, наказала чоловікові хутко вийти. Переві­рили всі телефони, документи. У нас ще був наречений доньки, війна якось усіх нас згуртувала.
Його теж погукали і в телефоні знайшли смс із кодом доступу до реєстрації в соцмережах. Тоді ніби осатаніли. Чоловіку і майбутньому зятеві пов’язали руки джгутами, поклали обличчями на капот машини. Один крикнув: «Стреляй ему в колено, он сейчас все расскажет, что это за коды!». Інший, зайшовши до хати, наказав: «Забери детей в другую комнату, сейчас обыск будет». Усе в хаті перевернули, всі гроші, які були, навушники, все позабирали. Рилися всюди: попід ліж­ками, в тумбочках, в ящиках із ниж­ньою білизною.
Ми щойно пообідали і зі столу не встигли прибрати сало та хліб. Вони стали, поїли. Потім пішли на вулицю, розсипалися по сараю, підвалу. Ми в 1,5-літ­рових пляшках позносили в підвал воду. То всі пляшки порозкручували, понадпивали, бо думали, що то горілка.
Я вийшла на вулицю, а вони моїх хлопців уже вантажать у машину. Я в сльози і чую: «Закрой рот, иди к детям!». Один знову заходить до хати і каже: «Я в этой комнате еще не смотрел. Забери детей». Виглядаю у вікно і бачу, як до нашого подвір’я окупанти сходяться. Їх уже 18 на­збиралося. Заходить ще один і каже до напарника: «Что ты здесь делаешь? Не видишь, что дети маленькие на это все смотрят. Сказано же было с автоматами в дома не заходить». Моїх рідних, на щастя, відпустили. Потім майбутній зять розповів, що коли його виганяли з хати, один з окупантів сказав: «Я ж сам местный, из Донецка. Не переживайте, скоро все это закончится в нашу пользу».
Якщо спочатку я вагалася, їхати чи ні, то після пережитого остаточно вирішила виїжджати, тим паче, що їхали родичі й нас взяли з собою. Чоловік залишився, бо мусить працювати і доглядати господарство.
Перед від’їздом списувалася з людьми, яким вдалося покинути окуповану територію. Всі радили не брати із собою багато грошей, дорогих речей, планшети, телефони та навушники, бо все це навіть у дітей відбирали. Не мати жодних патріотичних символів. Із харчів брати лише необхідні, бо тушонки, консерви, закрутки відбирали.

Дорога на батьківщину теж була нелегкою. Виїжджали напередодні Великодня. Спочатку мали їхати одним маршрутом, але в останню мить повідоми­-ли, що там рашисти не пропускають.

– Зупинилися на трасі, що веде до Берислава. Автоколона розтягнулася кілометрів на п’ять. Ніхто не розумів, що і як. Чоловіки почали виходити з авто, а окупанти – стріляти в повітря, направляти автомати на колону. Всі злякалися. Потім почали обходити машини, перевіряти багажники, – розповідає багатодітна мати. – Поблизу Берислава простояли пів дня. У них було перегрупування, наказали нікому очей не піднімати, навіть дітям. Попри нас пройшла величезна колона: буряти з наглими мордами на ворожій техніці. Дітям цікаво, а я їм голови все нахиляла.
Ми проїхали через пів сотні ворожих блокпостів, і на кожному зупиняли, перевіряли документи.
Я не можу второпати, що вони розуміли в тих документах? Рилися в багажнику, в речах. У нас, дякувати Богу, нічого не забрали. Можливо, тому, що мені порадили взяти цигарки, бо вони їх просять. Я купила блок російських. Недешевих. Одна пачка коштує 180 гривень, і всі роздала дорогою.
Правда, питали, чому виїжджає­мо. Я найменшу донечку народила з гемангіомою на оці, тому казала, що потрібна операція. Старші російські чоловіки лише документи перевіряли і відпускали. А ось молодь нахабна. Вони, ймовірно, виросли на зомбуванні та ненависті до українців.
Уже після нас люди не могли виїхати цим маршрутом, лише через Запоріжжя чи Крим. А в Криму, кажуть, деруть гроші – по тисячі доларів з однієї людини, навіть за со­баку і кішку беруть. Комусь війна, а комусь – заробіток.

Жінка зізнається: коли побачила українських бійців, котрі ще й дали діткам пасочку, не могла стримати сліз. На українській землі нарешті видихну­ла. Залишатися з дітьми ночу­вати на трасі було небезпечно, бо вночі москалі нещадно гатили. Їх приютила тітка Галя з села При­гір’я, нагодувала та ще й у дорогу склала. Цей населений пункт напередодні звільнили бійці ЗСУ, то побачене жахало:

– Пів села розгромлено, господарство ходить вулицями. Селяни, коли тікали, повипускали корів, свиней, щоб їх хтось собі забрав, або щоб не померли в хліві від голоду. То рашисти виходили на полювання і багатьох розстрілюва­ли, не шкодували ні собак, ні котів.
У селі залишилися лише три жінки. Вони і тварин чужих годували, і одну лежачу бабцю обходили, і переселенцям допомагали. Тітка Галя казала, що заходили в двір, поводи­лися зухвало. Але вона не мовчала, питала їх, навіщо сюди приїхали. Одні розверталися і йшли, а інші казали: «Что, жить надоело?».

Аж через два дві, на Великдень, жінка нарешті дісталася до материнської хати. Але й тут не може розслабитися, бо ж хвилюється за чоловіка, котрий залишився на окупованій Херсонщині. З ним може лише переписуватися, бо телефонного зв’язку немає. Він пише, що за два кілометри від них орки запускають ракети. У селі, яке до війни нараховувало 80 дворів і близько 200 мешканців, спокійно. А в сусідніх окупанти окопалися, перевіряють будинки, позабирали всіх атовців «на подвал», у камеру катувань, яку влаштували в підвалі музичної школи. Місцевий ма­газин уже відчинився, але там майже всі товари російські, які коштують чималих грошей.
Із неабиякою теплотою пані Ольга розповідає про свою найбільшу втіху – діток:

– Старша донька Тетяна, їй 18 років, цьогоріч вона – випускниця Каховського агротехнологічного фахового коледжу. Це моя поміч­ниця і опора. Іллюші 7 років, закінчив другий клас. Юрі 4 рочки. Найменша Полінка народилася 21 січня і вже стільки пережила.
Наша сім’я згуртована. Усі свята відзначаємо в сімейному колі. Діток виховуємо так, щоб завжди допомагали один одному і батькам. Вони в нас слухняні, чемні, допитливі.
Щодо страв, то наша улюблена – смажена качка. Готую її не лише ва свята, а й у вихідні.

Гарно відгукується співрозмовниця про волонтерів Това­риства Червоного Хреста (голова Євгена Борилюк), що в ЦРЛ, і про жителів Херсонщини, тому й досі їй боляче від слів, які почула від землячки з Баговиці:

– Війна зняла маски з багатьох людей. Давня знайома якось ска­зала: «Чому ви не здалися? Росія хоче лише Херсон, Донецьк і Луганськ. Ви ж російською розмовляєте, кликали росію, то й живіть там. Здайтеся! Навіщо наші сини і чоловіки мають іти воювати?». Я на Херсонщині прожила вже 9 років. І жодного разу не зустрічала тих, хто кликав росію чи мав проросійську позицію. Рідко чула російську мову.
У нашому селі п’ять сімей із Хмельницького, чоловік мій із Дніпропетровська. Там люди з усієї України, і всі з проукраїнською позицією. Кажу до знайомої: «Ти ж дивишся телевізор. Бачила, як жителі Херсону виходили на проукраїнські мітинги, голіруч кидалися на ворожі танки.
І досі прапори та герби малюють».
Тому щиро вірю, що скоро ми повернемося додому, в український Херсон. І на решті земель, окупованих росією, замайорить наш синьо-жовтий стяг!

«МРІЮ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ В СПОКОЇ ТА ТИШІ»

Баговиця прихистила ще одну сім’ю – із Харківщини. Оселилися вони в місцевої родини – Лариси та її доньки Катерини, які безкоштовно надали житло і завжди готові допомогти.
40-річній Наталії спогади далися нелегко, весь час на очі наверталися сльози:

– Приїхали ми з селища Печеніги наприкінці березня. Чоловік залишив мене тут із трьома доньками, а сам повернувся додому, бо треба було і будинок від мародерів охороняти, і за садом доглядати, і за пасікою. Але декілька днів тому таки приїхав до нас. Мої батьки, попри тривалі вмовляння, теж нарешті покинули Печеніги і оселилися неподалік від Харкова.
Нині через рідне селище пролягає лінія фронту, залишатися там неможливо. Після кожного обстрілу 5-6 будинків зазнають руйнувань, то в сарай прилетить, то в город. Днями окупанти поцілили в котельню дитячого садочка, яку цьогоріч замінили на сучасну. Вибило вікна в лікарні. На дитячому майданчику лежать снаряди.
До війни в селищі проживали близько 4000 людей. Мали два садочки, велику школу, лікарню, супермаркет, будівельні магазини, словом, розвинуту інфраструктуру. А сьогодні подекуди стоять руїни…

Як і більшість українців, родина співрозмовниці прокинулася о 4.20 24 лютого через обстріл. Рашисти розстріляли цивільний радіолокаційний комплекс, що недалеко від їхнього будинку.

– Прокинулися, і чоловік каже: «Почалося». Було страшно. Фактично за ніч до початку війни чоловік облаштував погріб про всяк випадок, – розповідає жінка. – Недалеко від нас Печенізьке водосхо­вище. У перший день наші війсь­кові підірвали дорогу через дамбу. Це зробили для того, аби ворог не про­йшов, бо ж сунули з Бєлгорода. Всі мости, що вели з нашого селища в бік Харкова, теж були підірвані.
У нас до кордону з ерефією кіломет­рів 70.
Перший тиждень – найстрашніший, хоча активних бойових дій у нас не було. Окупанти пішли дорогою на Ізюм, бої точилися там, а ми чули лише відголоски. Селище залишилося без їжі. В магазинах у перші дні все повигрібали. Дорога була розбита. Згодом місцеві підприємці знайшли об’їзну і почали завозити продукти. Але коштів, щоб скупитися, не було. Я в декретній відпустці, до цього була держслужбовицею, працювала в Печенізькій районній адміністрації. Чоловік працює в обленерго. На роботі рахується, але з березня коштів не отримує.

Спокій селища виявився недовгим. Одного дня бомби почали падати на людські обійстя.

– Я була в хаті, діти – в дворі. Почула, як чоловік кричить, що летять парашути, тому треба ховатися. Ми одразу побігли в підвал. Впало недалеко від нас. Діти дуже налякалися. Менша взагалі не могла розмовляти. Потім чоловік поїхав і побачив 6-метрову вирву. Сказав, що треба виїжджати, бо жоден погріб не врятує. Почали хутко збиратися. В машину закидали теплі речі, бо ж було ще холодно. Їхали, як і всі, з однією думкою: «Це ненадовго, до Великодня повернемося».
Виїжджали теж під обстрілами. Зазвичай від Печенігів до Харкова їхати 40 хвилин трасою. Нам знадобилося три години, довелося об’їжджати російські блокпости, бо Харків окупанти взяли в півкільце. Спочатку приїхали в Полтавську область, там переночували. Потім зупинилися в Умані, в Центрі розселення, бо діткам важко було їхати. Через знайомих знайшли сім’ю на Кам’янеччині, яка нас і прихистила. Хотіли зупинитися якнайдалі від війни. До вас добиралися три доби.

Співрозмовниця гарно відгукується про волонтерів. Каже, що дітки були в захваті від відвідування розважального центру «Халабуда», яке їм організувала волонтерка Ірина. Також вона надала продукти харчування. Не відмовили з гуманітарною допомогою і в Слобідсько-Кульчієвецькій тергромаді. Але зізнається, що звертатися по допомогу їй важко:

– Коли ти жив, працював, усе мав, але в одну мить усе втратив і мусиш ходити та просити, – це важко. Ми опинилися ніби в замкнутому колі. Хочемо знайти роботу, але у вас із цим складно і в селі, і в міс­ті. Я вже не один тиждень у пошуках праці. Люблю шити. Думала, що піду десь працювати, але платять такі копійки, що майже всю зарплату доведеться віддати за квартиру в місті. Коли ми приїхали, то в перші дні були здивовані, що тут ціни ниж­чі, ніж у нас. Розуміємо, чому. А ось тепер і у вас ціни стрімко зросли.
Чоловік теж шукає хоч якийсь підробіток. Адже старша 19-річна донька Катерина – другокурсниця Харківського національного університету радіоелектроніки, вчиться за спеціальністю «Комп’ютерна інженерія» за контрактом. Із жахом думаємо, чим платитимемо далі. Поки батькам назустріч не йдуть, жодних знижок не дають. Мало того, ще просять заплатити за гуртожиток, хоча ще з лютого донька там не проживає.

Очі жінки світилися теплом, коли розповідала про свою родину. З чоловіком Дмитром знайома ще зі школи. Разом крокують по життю вже понад 20 років. Пишаються донечками-красунями. Старша Катруся – мамина опора і найкраща подруга. 5-річна Мар’янка полюбляє кататися на велосипеді, самокаті, ганяти м’яча, словом, активна і непосидюча. Найменша Єва, якій 2,5 рочки, все повторює за старшою сестричкою.

Неабияк сумує пані Наталя за рідним обійстям, добротним будинком. Висадили молодий сад, який навесні рясно квітував. Гарно вродили полуниця, черешні, вишні, але зібрати і їсти їх нікому. Господарі майже за тисячу кілометрів від рідної домівки.

Традиційно у вихідні родина не сиділа вдома, а їздила кудись із дітками, аби вони розважилися. Переважно відвідували Харків – красиве сучасне місто. Цьогоріч планували поїздку до Кам’янця-Подільського. Сьогодні ж найбільша мрія пані Наталі – повернутися додому в спокої та тиші.