Неділя, 14 Серпня 2022 р.
15 Липня 2022

НАШЕ БАГАТСТВО – СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОРЕЦЬ І КРАСЕНЬ СЕНБЕРНАР

Красунчик сенбернар Чівас за понад два місяці перебування в Кам’янці-Подільському став улюбленцем як місцевих дітлахів, так і їхніх батьків. Із величезним собакою могли фотографуватися всі охочі, а ще більше було таких: просто потіскати, погладити, пообійматися з велетнем. Його розміри вражають навіть для такої великої породи – понад 70 кілограмів. Деякі маленькі собачки із жахом тікали від нього або з острахом проходили, але, обнюхавшись, усі гарно гралися. Людям же господарі велетня люб’язно по­яснювали: «Не бійтеся, він не кусається, навпаки, дуже любить людей».
От тоді й починалися обіймашки. Розговорившись із Наталею і Павлом Мельниками – власниками Чіваса, важко уявити, що цей красунчик пережив і, попри все, не втратив любові до людей. Три тижні їм довелося жити під постійними обстрілами, щодня, щохвилини сподіваючись, що вони закінчаться, а ЗСУ переможуть якомога швидше. Але ця гарна родина все-таки змушена була переїхати до нашого міста в березні з Сіверськодонецька.
І, виявляється, від «братерської любові» їм довелося тікати вже двічі.

НАЙБІЛЬШЕ БОЯЛИСЯ ОКУПАЦІЇ

– У перші дні війни в нашому районі, на околиці міста, вимкнули газ та електроенергію, але ми жили у приватному будинку, ховалися у власному підвалі, мали де готувати їжу, запас закруток був. Здавалося, що могли протриматися там ще деякий час, – розповідає пані Наталія. – Але дивитися на муки Чіваса було надзвичайно важко. Коли починався обстріл, він усім величезним тілом падав на свою лежанку, міцно притискався до неї, очі й вуха закривав лапками та дуже боявся. Ми його заспокоювали, обіймали, але після обстрілів він вставав і так жалісно дивився нам в очі, весь трусився, і сльози, як горошини, текли по його мордочці. Діти в нас дорослі, а собачка – як наша дитина, і дивитися на його переживання нам було надзвичайно важко. Навіть коли ми вже приїхали в мирний Кам’янець, то через стрес Чівас тільки через дві доби почав їсти.
Весь цей час, перебуваючи ще вдома, телефони заряджали від підстанції, але ко­ли почали зникати інтернет і телефонний зв’язок, знали, що здуріємо тут без новин.
І твердо вирішили їхати. Куди? До кого? І з таким великим псом? Але руку допомоги простягнули далекі родичі з Кам’янця-Подільського. Ми з ними рідко спілкувалися, але в біді вони неабияк нам допомогли. Якби ще довелося платити за квартиру, то не знаємо, як би вижили.
А ще подружжя Мельників найбільше боялося окупації. Коли виїжджали, мости ще були цілими, мали як їхати. Це вже не вперше через війну родина змушена все залишати. 2014-го вони тікали з рідного Луганська, в якому народилися, познайомилися під час навчання у школі, одружилися, заснували бізнес. Свій талісман – синьо-жовтий прапорець – купили ще в Луганську, разом із ним виїжджали звідти, весь цей час, як оберіг, зберігали біля ікон.
– Кажуть, що на сході немає традицій, віри, культури, але це неправда. У нас, тоді російськомовних, постійно були ікони, цікавилися і підтримували українські традиції, – продовжує пані Наталія. – Синьо-жовтий прапорець із нами завжди, був і в Ка­м’янці-Подільському. Ваше місто нам дуже подо­бається, надзвичайно, прийняло нас гостинно, з багатьма кам’янчанами подружилися. Але біда в тому, що дуже важко у вас знайти роботу, при цьому завищені ціни на житло, продукти, проживання загалом. І це надзвичайно прикро.
Співрозмовниця зізнається, що, на жаль, в Україні ще не всі усвідомили, що триває війна. І захмарні ціни на необхідне тому доказ. Її мати і бабуся евакуювалися в Дніпро. І можете уявити, стареньку бабусю не беруть на квартиру, хоч вони готові платити, бо орендарі не хочуть бачити стару людину… Це ж людина!!! Що вже казати про котиків і песиків.

ПОЧИНАТИ ЖИТТЯ ВТРЕТЄ ВАЖКО

Зацікавилися ми цією родиною й тому, що протягом двох місяців насоло­джувалися їхнім поступовим, але гарним переходом із російської на українську. Спочатку вони віталися російською, згодом приємно було усвідомлювати, що люди намагаються розмовляти рідною мовою. Їх у приклад ставили своїм уч­ням навіть місцеві вчителі під час он­лайн-уроків, мовляв, люди, які все життя розмовляли російською, після жахіть у Бучі та інших містах-героях України принципово відмовилися розмовляти мовою окупанта і ворога.
– Ми не є героями, це скрізь, вся Україна, на щастя, переходить на українську, шкода, правда, що такою ціною. Мені все одно було, якою мовою розмовляти, наша донька з російськомовної сім’ї здала ЗНО з української мови на 196 балів, в університеті навчалася українською. Проблем у навчанні в неї не було. От так і виходить, що вкладаєш в дитину все, чого не додав собі. Доня прекрасно знає англійську. Нам же, дітям радянського союзу, наголошували, мовляв, навіщо вам та англійська, знаєте «велікій рускій», та й доб­ре. Всі селища навколо Луганська балакали українською мовою із вкрапленнями суржика. Як на мене, мовне питання надто надумане. Завжди «только за русскій язик» були одиниці. В жодному разі не можна казати, що російськомовні менше люблять Украї­ну, ні, просто вони так звикли розмовляти.
Відколи ми переїхали до Кам’янця, почали більше спілкуватися українською. По­думала, чому я не можу нею розмовляти? Коли вже приїхали до Харкова, російська по­чала різати вуха. Дивує: коли ти приїжджаєш в Англію, ти ж будеш вчити англійську, а не доводити місцевим мешканцям, що треба вчити російську. Тому я за те, щоб завжди була українська мова, «какая разніца» вже не пройде.
Коли мовний закон ввійшов у дію, в наших магазинах, у всій сфері обслуговування нарешті почала побутувати українська мова, і це було настільки приємно. Ще тоді казала, що якби цей закон ввели в 90-х, то мовного питання нині в нас не було б зовсім.
Коли виїжджали 2014 року з Луганська, це був не патріотизм, а порятунок власного життя. Тоді ще не усвідомлювалася цінність держави. Ну, була собі країна, в якій жили.
А вже після 2014 року почало приходити усвідомлення того, наскільки ми любимо Україну. Тоді почалося зародження українськості в нас. Ми не хотіли бути в ЛНР, тому кинули все. Ми не вважали, що зробили якийсь героїчний вчинок, так вчинила більшість місцевих мешканців, які були за Україну. Правда, з проукраїнською позицією там нині залишилися одиниці.
Із Луганська виїхали в Сіверськодонецьк. Чотири роки прожили там на квартирі, згодом купили будиночок, простий, дешевий, бо на хороший грошей не було, але потрохи його відремонтували, добудували. Жили у власному домі, то завели і собачку, два роки йому нині.
І знову все марно. Не встигли навіть нічого прихопити. Якщо з Луганська хоч із квартири щось вивезли, чашки, ложки, то нині тікали без нічого. Як жити далі – не знаємо. Досі живемо 24 лютого. Четвертий місяць війни, на вулиці літо, а на серці – зима. Така зима, що не можеш свої думки перенаправити в якесь рус­ло, а тобі потрібно щось робити. І, здавалося б, загартовані, схоже переживали, але до такого не звикається. У віці 50 років втретє починати життя заново важко. Потрібні час, сили, і нині за щось треба жити.
От і виходить, що самодостатні люди, які звикли до труднощів, вміють зароб­ляти, тепер думають, як вижити і як жити з цим усім далі.
– Історію України я почала вивчати оглядово в інституті 1992 року, – продовжує співрозмовниця. – Тоді треба було більше це все вводити. Саме через брак і усвідомлення історичних подій маємо те, що нині відбувається. Війна – це наслідки того, що тоді не додавили ту державницьку позицію, бо В’ячеслав Чорновіл не став президентом. Із цією думкою ми живемо дуже давно. Патріоти ми, не патріоти, але, щоб зрозуміти це, треба тільки трохи подумати, відшукати інформацію, проаналізувати, і все. З можливостями інтернету це все легко зробити. Біда в тому, що сприйняття в кожного своє.
Але, попри життєві труднощі, спогад про Кам’янець-Подільський, його добрих жителів, неймовірні краєвиди завжди гріє нам душу. День Перемоги ми святкуватимемо тут. Коли будуть мир, час, гроші, приїдемо і годинами милуватимемося тутешніми красотами. Ми вже ходили, дивилися на них, але через усі ці переживання не бачили всієї краси, не насолодилися старовиною. А з Перемогою відчуємо красу сповна.