Четвер, 28 Березня 2024 р.
22 Липня 2022

ЛЕТІЛИ ПОЛЯМИ, БЕЗДОРІЖЖЯМ… ІЗ МОЛИТВОЮ НА ВУСТАХ

«Я не рахувала дні, сьогодні зробила це вперше… Проживала їх, як тисячі, мільйони наших людей, які змушені пройти цей шлях через жорстоку війну. А хтось і не зміг. Не вкладається в голові, що таке могло трапитися з нами. Ми жили, працювали, будували плани, створювали сім’ї, затишок, побут, спілкувалися, дружили, допомагали та підтримували один одного у важкі моменти, не задумуючись, що все може перевернутися, і наше життя обнулиться. В результаті – ми зруйновані внутрішньо, окуповані, квартира сина в Маріуполі згоріла, наш будинок пошкоджений, постраждали рідні, але, на щастя, живі. Ми втекли від війни в нікуди, не розуміючи, що далі…» – весь біль душі вилився в допис завідувачки діагностичного відділення Волноваської лікарні планового лікування Світлани КОВАЛЕНКО. Разом із чоловіком Володимиром Яковичем, до речі, директором цього медзакладу, внуком, рідними та колегами від війни вони втекли в наші краї. Спочатку мешкали в Дунаївцях, а віднедавна – в Кам’янці-Подільському.
Тож «Подолянин» ближче познайомився з подружжям медиків. І розмовляли про найболючіше – війну, розруху, страх. І водночас про світле – нашу Перемогу та щирих українців із великими серцями.

ДОБРО ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Подружжя Коваленків у Кам’янці-ПодільськомуЩо таке війна, і наскільки важливо підставити плече, подружжя медиків знає не з чуток, адже 8 років тому допомагали українцям, які тікали від «руського міра» з окупованого Донецька. Волноваха – невеличке місто на Донеччині, що розташоване за 50 кілометрів від Донець­ка і за стільки ж – від Маріуполя. 2014-го тут зупинялися ті, хто тікав на мирну Україну. Саме для них у лікарні все відділення денного стаціонару переобладнали під кімнати для ночівлі та перепочинку, в харчоблоці готували їжу і за потреби заправляли автомобілі. Приймали близько 40 людей у день.

– Фактично те, що нині робить уся Україна для переселенців, 8 років тому ми вже пройшли, – каже Володимир Якович, котрий ще й неодноразово обирався депутатом районної ради. – Тоді й гадки не мали, що такі поневіряння чекатимуть на нас і на мільйони українців. Відверто, до останнього не вірили, що росія таки наважиться на повномасштабний наступ. Думали, що бойові дії стануть активнішими на Донбасі, як це було в 2014-2015 роках. Але, коли вранці 24 лютого прокинулися від вибухів, усвідомили, що біда таки прийшла.
Із 24 лютого місто було паралізоване. Ми ходили на роботу, лікарня працювала, але всі переважно перебували в підвалі. Це працівники лікарні, пацієнти і люди, які жили поруч, усього близько трьох сотень осіб. Частина колег навіть не могла повернутися додому, бо в їхніх районах товкли вже не на жарт.

Володимир Якович каже, що в заздалегідь відремонтованому підвалі було все необхідне. Сюди позносили ліжка, запас медикаментів, мали свердловину з водою, насос і генератор. До харчоблока, куди напередодні завезли чималий запас продуктів, був безпечний перехід під землею. Світло, газ, вода зникли фактично в перші дні війни. Військові, влада, священники і волонтери максимально евакуювали людей. Правда, були й такі, які з різних причин відмовлялися їхати: хтось не хотів залишати рідну домівку, в когось рідні були прикуті до ліжка. Востаннє подружжя навідалося до лікарні 28 лютого.

– Це був понеділок, але зайти до кабінету вже не зміг. «Гради» лягали біля лікарні, машини стояли розбиті, будівля вже теж частково була зруйнована. Наш автомобіль стояв у гаражі лікарні. Ми ледь встигли його забрати і, обминаючи перешкоди, повалені дерева та стовпи, таки домчали до нашого дому, що на околиці міста, за залізницею, за 2,5 кілометра від лікарні. Центр міста вже був зруйнований, велися вуличні бої. Фактично Волноваха стала першим містом, яке рашисти вщент зруйнували в перші дні наступу. Це місто-Герой, – каже чоловік.

Співрозмовники зізнаються, що де­який час вагалися – їхати чи ні, переймалися долею лікарні, але страх за життя внука таки переміг. Та й дзвінок рідних змусив зважитися на пошук безпечнішого міста.

Під час навчального семінару в Кам’янці-Подільському– Коли на всю гриміли канонади, схоплюючись, ми бігли з 10-річним онуком в безпечніше місце. Дитина, притулившись, тремтіла всім тілом і задихалася від страху, чекаючи затишшя, – згадуючи пережите, розповідає Світлана Володимирівна. – І раптом телефон, дзвонить сестра чоловіка, яка працює директоркою школи: «Більше не можемо терпіти, їдемо!». Ми в розпачі: що робити, як покинути будинок, лікарню? Ухвалили рішення – декілька хвилин на збори. Я в паніці кидала в сумку все, що потрапляло на очі, найголовніше – документи. Сподівалися, що ненадовго. На плиті щойно зварений борщ. Думаю, хай стоїть. Діти залишилися без речей, бо в квартиру сина прилетіло одразу. Кинувши на вікно машини шматок білої тканини, ми зірвалися з місця. Їхали колоною з чотирьох машин: рідні, медики, вчителі, всього нас було 18 осіб. Летіли полями, бездоріжжям, околицями з молитвою на вустах. Бачили розтрощені танки, машини. Гадали, що доберемося до якогось села, де спокійні­ше, там пересидимо 2-3 дні, хлопці із ЗСУ відіб’ють Волноваху, і повернемося назад. Так доїхали до села Оріхове, там люди теж були налякані. Поїхали до Дніпра, переночували в родичів і ухвалили рішення рушати далі.

– Їхати Україною було важко, – долучається до розмови Володимир Якович. – Всюди блокпости й автомобільні затори. Українці об’єдналися, аби не допустити ворога: хлопці робили коктейлі Молотова, вздовж траси з рушницями стояли мисливці. Не було жодного вказівника – їх або зняли, або позаклеювали. Куди їхали – не знали. Коли сутеніло, вуличне освітлення вимикали. Проїхали місто і навіть не помітили цього. Та ще й поспішали, бо до комендантської години треба десь зупинитися. Допомогло те, що в кожному регіоні дзвонили до Служби порятунку, і вони радили, де переночувати, поїсти і як рухатися далі. Коли згодом їхали наші знайомі та колеги, їм також радили телефонувати до ДСНС.

18 ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ПІД ОДНИМ ДАХОМ

Волноваха. Головний лікувальний корпусЦьогорічний день народження 1 березня Світлана Володимирівна не за­-буде ніколи. Вперше відзначала його в дорозі, в умовах війни і з несвятковим настроєм. У Вінниці добрі люди нагодували і пустили переночувати. Переселенців прихистила в Дунаївцях родина Щепківських, яку тепер співрозмовни­ки вважають своєю сім’єю. Із дунаївчанами декілька років тому познайомилася сест­ра Володимира Яковича, котра приїжджала зі школярами сюди в рам­ках обміну досвідом.

– Бог допомагає, веде нас і зводить із гарними людьми. Так привів у цю сім’ю! Я уявляю, в якому вигляді ми постали перед їхніми очима – біженці, 18 осіб, із яких 4 дітей. Нас усіх прийняли, обігріли, нагодували, виділили кожній сім’ї по кімнаті. Розпочався новий етап нашого життя. А потім так сталося, що разом із господинею приїхали до Кам’янця на діагностику. Там познайомилася з директором медцентру «Грааль життя» Олегом Довганем, який узяв мене на роботу – лікаркою УЗД, за що йому дуже вдячна. Він також допоміг знайти житло.

Опинившись у відносній безпеці, Світлана Володимирівна все одно не могла розслабитися, а хвилювалася за сестру, яка залишилася в окупованому Маріуполі. Востаннє з нею розмовляла 2 березня, а далі – місяць тиші:

– Цей місяць був найважчим у моєму житті, сльози не висихали. Господарі всіляко нас оберігали, підтримували, а думки тільки про одне: чи живі рідні й як бути далі. Від телефону та новин не відривалися. Рівно через місяць з’явився зв’язок із сестрою. З величезними труднощами вони таки вибралися з Маріуполя, до нас їхали майже тиждень. Найбільше щастя було – побачити їх живими. Нині ми разом.

Медики розповіли, що рідко вдаєть­-ся додзвонитися до сусідів в окуповану Волноваху. Новини звідти невтішні.
У їхньому будинку зруйновано дах, розбито гараж. Там жили якісь військові днрівці, котрі повиносили багато речей. А тепер туди в’їхали «будівельники» з ямало-ненецького автономного округу.

Зруйноване діагностичне відділення– Я не уявляю, як можна буде повернутися до рідного дому, переступити поріг своєї хати. Шкодуємо, що не встигли забрати найцінніше – фото і стоси нагород – власні та бать­ків, – із розпачем каже лікарка.

У Володимира Яковича болить душа ще й за рідну лікарню. Її очолював 27 років, вклав сили і досвід, а тепер її перереєстрували як днрівську:

– У лікарні трудилися 220 працівників. Два роки тому держава на капремонт і рекон­струкцію виділила нам 56 мільйонів гривень. Більшу частину коштів використали. На цей рік залишилося 17 мільйонів, планували докупити сучасне медобладнання. Якби не війна, і всі наші плани втілилися в життя, то вже б мали лікарню європейського рівня, з комфортними умовами, якісним обладнанням, професійним колективом. На жаль, ми навіть не встигли вивезти дороге Переселенці в Дунаївцяхобладнання, бо Волноваха першою потрапила під інтенсивні обстріли. Сьогодні деякі лікарні його вивозять, а три вже запрацювали в спокійніших регіонах України зі старими колективами і власним обладнанням. Із Краматорська, Слов’янська і Покровська вдалося вивезти обладнання майже на мільярд гривень.
А в нашу лікарню завезли «майстрів», які її «відбудовують». Насправді ж вони все демонтують: крани, батареї, душові кабінки, лінолеум, плитку. Пояснюють, що «так не по проєкту». Навіть тротуарну плитку знімають і вивозять.

Щодня родина сумує за рідним містом і щиро вірить, що ЗСУ виженуть рашистську наволоч з української землі. І тоді вони повернуться до рідної Волновахи, відремонтують будинок і гараж, виметуть із нього всі сліди «руського духу», повернуть лікарню в українське лоно, разом із земляками відбудують місто й зроблять його ще красивішим. Адже ми, українці, сильні та непереможні.