ОСТАННІ СЛОВА МЕТРА ЖУРНАЛІСТИКИ
30 серпня надійшла сумна звістка, що цей світ покинув Заслужений журналіст України, Почесний громадянин району, багаторічний редактор (1978-2008 рр.) газети «Край Кам’янецький» (до 1991 р. –
«Прапор Жовтня») Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ.
Відомому українському письменнику, публіцисту, есеїсту, автору гостросюжетних романів «Довга дорога вночі», «Павутиння», «Крик білої ворони», «Біг з перешкодами» («Редакція»), «Розрив-трава на лютих перехрестях», «Злива», повістей «За Колимою сонце сходить», «Судний день», «Гаряче літо у Воскодавинцях», «Земля, на якій живу», «Грона калини червоної», «Гроза над териконами», збірок оповідань та новел «Покаяння», «Острів любові», «У чеканні весни» та інших, Почесному професору Кам’янець-Подільського національного університету імені І.Огієнка, лауреату низки літературних премій і відзнак 5 січня 2023 року мало виповнитися 80 років.
Незадовго до смерті він встиг дати інтерв’ю голові Кам’янець-Подільської міськрайонної організації Національної спілки журналістів України Василю Добровольському для «Української літературної газети» та регіональних ЗМІ. Наведемо декілька витримок із нього.
«…Про що пише, які проблеми порушує залюблений у Слово майстер? На ці запитання він відповідає вельми коротко, лаконічно: «Пишу про те, що болить мені, моїй, нашій Україні, її багатостраждальному народові, який завжди в різні часи своєї історії прагнув і продовжує прагнути волі, миру і щасливого життя. Він, народ наш, заслуговує того. І неодмінно доможеться омріяного…».
***
– Мар’яне Івановичу, що для Вас Слово, яке місце воно посідає у Вашому житті?
– Чільне! Слово для мене не лише засіб комунікації, спілкування, а й широка можливість самовираження, впливу на аудиторію безпосередньо зі сторінок книги, дій, поведінки її персонажів. Шкода, але сьогодні українці (та не лише вони) мало читають, не стежать за новинками літератури. Це стосується і школярів, і навіть студентів – філологів, працівників книгозбірень.
І тут усе зрозуміло: допомагає, як не парадоксально, його величність інтернет. Виникає справжня загроза для літератури? Щось дуже схоже на те. Подекуди, і це вкрай непокоїть, справжнє слово притісняється примітивним, але всюдисущим блогерством. Ще б пак, залучивши, задурманивши чималі аудиторії не вельми вибагливих прихильників, блогери отримують грошові надходження в досить солідних сумах. А що ми, письменники? Як нам бути, якщо книговидання в Україні по суті вмерло, а періодика – літературні журнали, газети – зникають одне за одним. Влада на ці аномалії зовсім не реагує. Навіщо їм, владцям, література, навіщо письменники, поети? Слово їм навіщо? Хіба лиш для виступів на Майданах, у сесійній залі. Так бути не повинно…
***
Які мої плани на майбутнє? Далеко заглядати із добре зрозумілих причин (вісімдесят майже) не доводиться. Скажу одне: хочеться ще писати, писати, творити.
…У моїх найближчих планах – видати (де «розжитися» на добрих спонсорів і їхню фінансову підтримку?) ще не закінчений роман «Злива» про «пореформоване», доведене до зубожіння українське село, його людей, дві збірки оповідань, кілька публіцистичних статей на актуальну тематику… Чи вдасться зробити все це – час покаже…».
Журналістська спільнота Кам’янеччини висловлює глибокі співчуття рідним і близьким Мар’яна Івановича.
