УКРАЇНУ ВИВЧАЮТЬ У ПІВДЕННО-СХІДНІЙ ПОЛЬЩІ

Міжнародні освітні проєкти завжди були й залишаються одним із засобів розвитку молоді, адже надають можливість для знайомств із цікавими людьми, подорожей і неформальної освіти.
Для мене однією з таких програм стала літня школа молодіжних активістів «Паляниця», організована українською ГО «Tolerance in you» та німецькою неурядовою організацією DRA, яка проводилася 16-22 серпня в мальовничому польському селищі Дальова, розташованому в Низьких Бескидах, за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.

ТАКЕ НАВЧАННЯ МОЖЛИВЕ У ВОЄННИЙ ЧАС?

Так, хоч війна й створює труднощі. Насамперед логістичні. Різноманітні освітні проєкти стали менш доступними, адже поїхати на таке навчання за кордон можуть лише ті чоловіки, які мають законні підстави для перетину кордону, а участь у літній школі не може бути причиною для виїзду з України.
У нашій же державі вочевидь нічого такого нині не відбувається. Однак так було не завжди. Наприклад, торік «Tole­rance in you» влаштовували табір для молоді в Бахмуті, й, за словами співорганізатора «Паляниці» Тіма БОЗЕ, цьогоріч планували втілити декілька таких проєктів на Донбасі. Проте завадила війна:

– Ми хотіли провести школи в Маріуполі, Дружківці та Старобільську, але розпочалося повномасштабне вторгнення. Тоді вирішили, що влаштуємо їх якомога ближче до України. Тож вибір впав на Польщу. У липні ми провели «Паляницю» в околицях Вроцлава, а тепер приїхали сюди, в Підкарпатське воєводство.

ВІЙНУ ОБГОВОРЮВАЛИ ТАМ, ДЕ ЖИЛИ УКРАЇНЦІ

Ще в момент заповнення заявки на участь кожен із нас розумів, що їде не лише провести час в оточені гарної природи.

– Про «Паляницю» я дізнався від свого викладача, – розповідає учасник проєкту Віталій ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ. – Зацікавило те, що тут будуть обговорювати теми активізму, волонтерства, російсько-української війни, а також і те, що все відбуватиметься на території, де колись проживали етнічні українці – лемки, яких потім було виселено під час операції «Вісла».

Саме ці питання й стали ключовими під час роботи школи, яка зібрала 14 «учнів» з України, Польщі, Литви, Туреччини та Греції.
Актуальну ситуацію в Україні ми зазвичай обговорювали, перебуваючи «за місцем проживання». Як правило, це були різноманітні вправи, які в підсумку перетворювалися на велику дискусію, обмін думками та досвідом. Наприклад, одна з таких вправ полягала в тому, що дві людини відіграють роль інтерв’юерів (ними були наші організатори Тім Бозе та Тетяна Крюковська). Вони ставили учасникам прості запитання, наприклад, «Наскільки часто ви користуєтеся соціа­льними мережами?» чи «Ви хочете стати відомою особистіс­тю?», пропонували оцінити свою відповідь за шкалою від 0 до 100 та аргументувати відповідь.

Однак усе завершувало запитання, яке зчинило бурхливе обговорення війни, політики в наших країнах та моралі – «Чи я відповідальний за політичні рішення уряду моєї країни, навіть якщо я їх не підтримую?».

Були й арт-воркшопи, під час яких учасники могли адресувати свої почут­тя в мис­тецтво. Деякі були підготовлені самими учасниками, адже певна частина з нас представляла східний регіон України. Наприклад, журналістка з Ма­ріуполя Марія Кутнякова підготувала презентацію про рідне місто, а представниці Осередку громадянського суспільства «Друкарня» (м.Сло­в’янськ) розпо­віли про діяльність своєї організації та екологічні проблеми, які нам «дарує» війна. Олександра Куліковська з Одеси провела майстер-клас зі створення колажів.

Щодо «лемківського питання», то його наша інтернаціональна компанія вивчала, перебуваючи в постійному русі. Уже на другий день проєкту ми вирушили в словацьке село Чертіжне. Це мальовниче та дивне місце, в якому всі написи вказано як словацькою, так і українською мовами, а місцеві розмовляють русинським діалектом. Воно розташоване лише в 14 кілометрах від польської Дальови, і місцеві жителі нерідко ходять одне до одного на каву. Але в 40-х роках минулого століття доля мешканців по різні боки кордону була різною. Про це розповідає й наш гід, експерт дослідницького центру «Асоціація з міжнародних справ» Міхал ЛЕБДУШКА:

– Життя населення по словацький бік кордону відрізнялося суттєво, адже в Польщі етнічних українців – лемків – виселяли з їхніх земель. Спочатку частково добровільно відправляли до України, потім примусово, а з 1947-го примусово в інші регіони Польщі.

У Чехословаччині такого взагалі не відбувалося. Так, після війни теж застосовувалися репресії для різних етнічних груп, але вони більше стосувалися німців та угорців. Тому українці, які тут називають себе не лемками, а русинами, так і залишилися в північно-східній Словаччині.

– А яка різниця між українцями-лемками та українцями-русинами?

– Державний кордон тут існував завжди. Спочатку між Польщею та Угорським королівством (до складу якого належала територія сучасної Словаччини. – Прим. ред.), а згодом, у рамках Австро-Угорської імперії, – між австрійською Галичиною та Угорщиною. Це й спричинило те, що місцеві народності розвивалися дещо по-іншому.

Відмінностей декілька. По-перше, само­ідентифікація. У Словаччині поняття «лемки» взагалі не вживається. По-друге, релігійний аспект. Наприкінці ХVI cт. в Польщі було засновано греко-католицьку церкву, і лемки були переважно представниками цієї конфесії. На терени тодішнього Угорського королівства греко-католицизм потрапляє лише після Ужгородської унії 1646 р. Тому в Словаччині сильніший вплив має православна церква. Й досі у цій частині країни ми можемо побачити в селі поряд православний і греко-католицький храми. І третій момент – за комуністичних часів у Чехословаччині русинів трактували не як окремий етнос, а як українців. Наприклад, тут неподалік є міс­течко Свидник, де в 60-х збудували Музей української культури.

Пан Міхал також додає, що й досі в бага­тьох словацьких селах можна побачити написи не лише словацькою та українською мовами, а й русинським діалектом.
Про те, що в Польщі ситуація була дещо гіршою, сигналізували й інші наші екскурсії по Лемківщині. Як-от до Національного парку Магура. До 1945 року це були два села Смеречне та Вильшня, де проживали декілька сотень українців. Згодом людей було виселено до УРСР, села навіть не заселили новими мешканцями, а 1995-го на цих теренах з’явився прекрасний заповідник.

Однак лемків у Польщі ми все ж зна­йшли. Вони все ще є у селі Вільховець і зберегли пам’ять про часи переселення.

– У часи Другої світової війни тут було 80 дворів плюс 5 циганських родин, а кожна родина складалася з 8-10 осіб, тож село було досить великим, – розповідає місцевий житель пан Ян. – Під час «Вісли» з нашого села виселили частину жителів, але батьки розповідали, що це були переважно ті, які мали бажання… Мої бабуся та дід за маминою лінією теж хотіли їхати, але бабуся по­чула від радянського солдата, що ті вже мають вдосталь людей, тому немає чого зби­ратися.

За словами пана Яна, згодом людей виселяли примусово – на захід: в око­-лиці Щецина чи Вроц­лава.
– А чи хтось згодом повернувся? – запитую.

– Так, за декілька років із заходу до села приїхали кілька родин. Це було досить нелегко, бо потрібно було мати гарну характеристику та різні документи. Але ті сім’ї, які згодом повернулися, зберегли лемківську ідентичність, адже майже всі інші родини вже були змішаними. Моя родина також уже польсько-лемківська.

У ДОСЛІДЖЕННЯ ВТРУТИВСЯ КОВІД

На жаль, пандемія все ще не закінчилася, а підхопити сумнозвісний вірус можна навіть у горах. У шостий день нашої школи плановий тест на коронавірус виявився позитивним у декількох учасників. Тож наступного дня всі заплановані заходи було скасовано.
Але хоч нам і не вдалося відвідати Музей народної архітектури в місті Сянік і разом відсвяткувати День Незалежності України, нові знайомства, знання та приємні спогади залишилися на все життя.

Олександр ЩЕРБАТИХ.