Ми вже знаємо з першої частини матеріалу (див. «Подолянин» від 27 лютого ц.р.), що найзнаменитіший онук легендарного коменданта нашої фортеці Яна де ВІТТЕ – Іван де Вітт – був віртуозним шпигуном, який діяв на користь росії. Але в коменданта було багато внуків. Про долю ще одного з них і поговоримо.
Минулого тижня в залі Магдебурзького права в Ратуші відбулася презентація чергового путівника по Кам’янцю. Цього разу – по Кам’янцю періоду турецької окупації (1672-1699).
Геніальний архітектор, піонер українського повітроплавання та комендант Старої фортеці Ян де ВІТТ мав чотирьох дітей: Антонія – від першого шлюбу, та Йозефа, Теклю і Консоляту – від союзу з Маріанною Любонською. І як же по-різному склалися долі внуків Яна де Вітта!
У XVII столітті книгам давали довгі назви. Одна з найвизначніших книг про польську шляхту всіх часів вийшла у 1640-х роках під назвою «Orbis Polonus splendoribus coeli, triumphis mundi, pulchritudine animantium condecoratus, in quo antiqua Sarmatorum gentiliata pervetusta nobilitatis insignia etc. specificantur et relucent». Українською ця вервечка латинських слів перекладається як «Польський світ, прикрашений блиском неба, тріумфами світу, красою живих істот, в яких давні сарматські язичники, вікові відзнаки шляхти та інше вказані і сяють». Історики називають цей тритомник просто «Орбіс Полонус».
Один із найвідоміших музеїв України, справжній оберіг культурної та історичної спадщини Поділля – Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник – відзначає 135-річчя.
За якихось 73 км на захід від Кам’янця, в селі Новосілка колишнього Заліщанського, а нині Чортківського району Тернопільщини заростає посеред сільської вулиці руїна старовинної башти. Нецікава ні туристам, ні селянам, вона колись слугувала сусідньому газді сховищем для гною, та за останні дві декади ніяк не використовується. Влітку і не роздивитися за самосівом кущів і дерев надщерблене старе каміння.
У перші дні січня 1921 року в Кам’янці, нещодавно захопленому більшовиками, чекали новин. У такі дати всі й завжди чекають дива. Але кам’янчани були занадто втомлені війною і постійною зміною влади, щоб усе ще вірити в дива. Тому тут просто чекали новин.
Продовжимо наш мартиролог церков у подільському стилі, які існували на Кам’янеччині колись.
15-тисячні Дунаївці (відомі з 1403 року) мало хто розглядає як туристичну дестинацію. Автомобілі минають їх по об’їзній, автобуси трасують наскрізь без зупинки, петляючи на серпантинах над річкою. Хто сказав «Дунай»? Та ні, Тернавою. І обминаючи центр міста. А воно ж відоме принаймні з 1403 року. Невже нічого цікавого тут немає?
У ЗМІ та соцмережах усе більшого розголосу набуває тема деколонізації нашої архітектури – тема, в котрій «Подолянин» був піо- нером. Адже писав про це ще з 2019 р. Це добрий знак: нарешті має настати кінець засиллю імперських форм у наших храмів. А, отже, настане і час озирнутися в пошуках нового базису, основи. І на Поділлі таким базисом є подільська архітектурна школа.
Яке найдавніше зображення нашого міста? Чи хоча б фортеці? Хтозна. Але одними з найдавніших є малюнки Йогана Генріха МЮНЦА. 13 листопада деяким із них виповниться вже 243 роки.
У межах I Всеукраїнської конференції пам’яті архітекторки-реставраторки Ольги Пламеницької в Городоцькому краєзнавчому музеї «G-MUSEUM» нещодавно відбулася презентація книги її авторства «Civitas Camenecensis. Цивільна архітектура Кам’янця-Подільського в урбаністичному контексті. Теорія і практика дослідження та збереження».
Хоча наше місто відоме на всю країну і далеко за її межами 143-м об’єднаним навчально-тренувальним центром «Поділля», що на високому рівні готує саперів для оборони та розмінування нашої Батьківщини, а також 48-ю Кам’янець-Подільською інженерною бригадою, в минулому з Кам’янцем було пов’язано життя та діяльність багатьох відомих військовослужбовців різних національностей, відзначених найвищими армійськими нагородами.
Триває «жовтень Свідзінського»: 8 жовтня поет народився, 18 жовтня загинув. Володимир СВІДЗІНСЬКИЙ (1885-1941), улюблений поет Василя Стуса, Івана Дзюби, інших шістдесятників, був би окрасою будь-якої літератури.
Така вже доля провінції: народжувати і плекати таланти, котрі потім мігрують у метрополії. Кам’янець і за Польщі, і пізніше за російської імперії залишався містом прикордонним, містом-фортецею на маргінесах культурного життя. Його сини і дочки…
