У СИНЬОМУ НЕБІ СІЯЛИ ЛІС…

пам’ять

Сьогодні Віталієві Бабляку (1951-2011) виповнилося би 69 років. Незмінний, із грудня 1992 року, засновник і головний редактор «Подолянина», він не дожив три місяці до свого 60-річчя – 24 травня 2011 року відійшов у вічність. Віталій Петрович цікавився всім: історією, яка була його фахом, сільським господарством, очолюючи агропромисловий відділ у редакції «Прапора Жовтня», де почалася його журналістська кар’єра, політикою, спортом (особливо мотоболом), мистецтвом. Інтерес до останнього засвідчує, зокрема, низка публікацій 1987 року про зйомки фільму «Солом’яні дзвони» (первісна назва – «У синьому небі висію ліс»), що проводилися в селі Гелетина. Це «У синьому небі сія­ли ліс…» («Прапор Жовтня» від 28 лютого), про виконавицю од­-нієї з ролей «Ніна Матвієнко: «Спів як дихання» (там же від 14 березня), «Пам’ять незнищенна» («Радянське Поділля» від 26 травня). Завершальним акордом Віталія Петровича стала стаття «Три зу­-ст­річі» про прем’єру кіностріч­ки для кам’янчан, що відбулася 25 грудня 1987 року. Вона опублікована в новорічному числі «Прапора Жовтня» за 1988 рік.

Пропонуємо увазі читачів велику статтю «У синьому небі сіяли ліс…», що має підзаголовок «Наш кореспондент побував на зйомках нового фільму». Але перед тим наведемо список деяких інших публікацій Віталія Петровича:

Росія руку подала: Сторінки минулого // Прапор Жовтня. – 1972. – №181 (4905). – 18 листопада. – С. 4.
Уральцям-гвардійцям – наше спасибі!: СРСР – 50 років // Прапор Жовтня. – 1972. – №201 (4925). – 26 грудня. – С. 3.
Г. І. Петровський на Кам’янеччині: Сторінки історії // Прапор Жовтня. – 1973. – №190 (5088). – 7 грудня. – С. 4.
Люди біля рукотворного моря: Розповідь про те, як росте, трудиться і розквітає оновлене селище Стара Ушиця // Прапор Жовтня. – 1986. – №160 (11468). – 7 жовтня. – С. 2-3.
Витоки: Уривок з документальної повісті [про перебування Михайла Коцюбинського в Ка­м’ян­ці-Подільському] // Прапор Жовтня. – 1987. – №141-143 (11657-11659). – 5 вересня. – С. 4.
Бути чи не бути?: Порушуємо питання: Природа і люди [Про чистоту річок Кам’янець-Подільського району] // Прапор Жовтня. – 1987. – №158 (11674). – 2 жовтня. – С. 3.
АПК: прискорювати темпи зростання: Святкові інтерв’ю: На запитання нашого кореспондента відповідає голова РАПА Анатолій Костянтинович Щупарсь­кий / Інтерв’ю взяв Віталій Баб­ляк // Прапор Жовтня. – 1987. – №183 (11699). – 14 листопада. – С. 2.
Творець дива: Людина та її справа [Про Олександра Олександровича Сарахмана із села Чорнокозинців] // Прапор Жовтня. – 1987. – №191 (11707). – 28 лис­топада. – С. 3.
Поклик рідної землі: Розповідь про те, як і чому у колгосп «Шлях до комунізму» повертаються люди [Нефедівці] // Прапор Жовтня. – 1987. – №196 (11712). – 8 грудня. – С. 3.
Справа Марії Гуменюк: Рекомендує колектив [Про головного економіста колгоспу села Гумен­ців] // Прапор Жовтня. – 1988. – №36 (11760). – 2 березня. – С. 3.
Перебудова на словах чи на ділі?: Голова колгоспу імені Котовського села Гуменців Микола Іванович Любенчук розмірковує про час, про проблеми, що вимагають вирішення, про перебудову / Бесіду записав Віталій Бабляк // Прапор Жовтня. – 1988. – №37 (11761). – 4 березня. – С. 3.
«Алло! Мовчите?..»: Фейлетон [Про телефонний зв’язок] // Прапор Жовтня. – 1988. – №38 (11762). – 5 березня. – С. 3.
«Він добрим був…»: Виконуючи інтернаціональний обов’я­зок [Про Валерія Казимировича Б’ялковського, який загинув в Афганістані] // Прапор Жовтня. – 1988. – №167 (11891). – 15 жовтня. – С. 2.
Бабшин: сьогодні і завтра: Село: соціальна перебудова // Прапор Жовтня. – 1988. – №170 (11894). – 21 жовтня. – С. 3.
Дружно, мов брати, живуть між собою вірмени і азербайджанці – мешканці нашого міс­та // Прапор Жовтня. – 1989. –
№9 (11941). – 14 січня. – С. 2.
Голова: Прапороносці перебудови: Штрихи до портрета голови правління колгоспу імені Котовського села Гуменців Миколи Івановича Любенчука // Прапор Жовтня. – 1989. – №44 (11976). – 15 березня. – С. 3.
Що в оренди на перепоні?: На теми дня // Прапор Жовтня. – 1989. – №68 (12000). – 26 квіт­ня. – С. 2.
Кочергін В. [Бабляк Віталій]. Усушка, утруска…: Безгосподарності – бій! [Про комбінат хлібопродуктів] // Прапор Жовтня. – 1989. – №68 (12000). – 26 квіт­ня. – С. 3.
Пам’ять стукає у серце: Ще од­на розповідь про жертву сталінських репресій [Про Володимира Григоровича Сніжевського, який був головою колгоспу в селі Рихта] // Прапор Жовтня. – 1989. – №96 (12028). – 17 черв­-ня. – С. 2.
Меморіал: Слово про актуальне // Прапор Жовтня. – 1989. – №100 (12032). – 24 червня. – С. 2-3.
«ГУЛАГ» його пам’яті: Нарис [Про Героя Радянського Союзу Михайла Івановича Юрченка] // Прапор Жовтня. – 1990. – №21 (12161). – 3 лютого. – С. 3.
І ожила історія: Фоторепортаж [Про відкриття музею в селі Чабанівка] // Прапор Жовтня. – 1990. – №89 (12229). – 6 червня. – С. 3.

…У чорному, оксамитовому небі, серед зірок, спалахує вузесенька, мов прорізана лезом бритви, облямівка місяця. Десь у просторі, між небом і землею, журно плаче скрипка. Не в руках професіонала інструмент – у сільського музики. З ледь помітим хрипом грає. Може, це від ранкових осінніх туманів чи степових вітрів… Ось і вона замовкає, розчинившись у шелесті падаючого жовтого листя, плюскоті води. Стихла зовсім. Натомість на екрані з’являються слова.
Фільм називається «У синьому небі висію ліс». Йдуть-пливуть титри. Навіть не виконавців і авторів. Не любить Юрій Ільєнко цих слів – у сценарії написав про них так: «всі ті, хто працював над фільмом: писав, ставив, знімав і робив усяку потрібну для нього роботу».
Кожен з нас, здається, знає, як знімають фільми. Розповість у загальних фразах про його шлях від сценарію до екрана. Але щоб одна людина писала сценарій, ставила і знімала кінокартину? Юрій Герасимович ще раз стверджує тезу про те, що людина може все. Мабуть, сам би зіграв роль, але хто буде біля окуляра камери?
Глядачі встигли полюбити фільми Юрія Ільєнка. Не забути його чудову операторську роботу в «Білому птахові з чорною ознакою». Пригадають вони і «Вечір напередодні Івана Купала», «Свято печеної картоплі», «Легенду про княгиню Ольгу», «Смужку некошених диких квітів», «Лісову пісню»… Невдовзі, після двадцятирічного забуття (не з вини глядачів, звичайно), на екрани вийде ільєнківське «Джерело для спраглих».
Роботу над двосерійним фільмом «У синьому небі висію ліс» знімальна група творчого об’єднання «Час» кіностудії імені Олександра Довженка розпочала наприкінці літа минулого року. Більшість кадрів знято у районі села Гелетина Дерев’янської сільської ради. Приглянувся митцям із Києва цей куточок незайманої краси: довжелезний схил, порослий лісом, внизу річка Тернавка, поруч – невелике село з прадавніми хатками.
Зйомки на Кам’янеччині майже закінчено. Можливо, доведеться перезняти ще декілька кадрів. Далі група вирушає у Львів, звідти – додому. Після монтажу та озвучування фільм у серпні нинішнього року вийде на екрани кінотеатрів країни. Є у митців із столиці України намір ще раз приїхати у наше місто. На прем’єру. Якщо, звичайно, не розкидає кінематографічна муза по всіх усюдах.
…Одного темного літнього вечора 1973 року вдарив пугою у селі одинокий постріл. Стріляли у вікно хати 68-річного Василя Вільготи. Хто? Розшуком займається діль­ничний міліціонер. Знайде він винного, але сам стане жертвою… самого Вільготи. А що старий? Тікаючи від справедливої розплати, знайде Вільгота свій життєвий фініш на дні річки, і стане мотоцикл, що придушив його до дна, не просто важкою купою заліза, а відплатою за те, як жив він серед людей, пересторогою для тих небагатьох, хто приховує під людською подобою звіряче нутро.
Був собі хутірець. Жили у ньому люди. Трудились у колгоспі. Але прийшла війна, фашисти у зелено-отруйних шинелях. Не скорились сільчани окупантам. Ось де коріння подій, що відбулися через тридцять літ. Автори фільму не показують у повній мірі дії партизанів, підпільників. Мета їх – людські долі, людські характери, які жили у жахливий час окупації.
Дві сім’ї живуть поруч. Вільготи: стара мати, Василь, дружина, діти – два сини. Один – Дмитро – воює у лавах Червоної армії, другий – Юрко – поліцай. Чернеги: батько – Лука, мати – Катерина, шестеро дітей – Яків, Федько, Марко, Максим, Марійка, ще одна дівчинка – немовля. Різні долі у цих родин. Старший Вільгота, падкий до грошей, зрадить земляків, сусідів, житиме у постійному страхові за свою грішну душу. Сина-поліцая ударом сокири вкладуть у могилу, що призначалась для іншого. Другий син загине у боях за Батьківщину. А Чернеги? Трагічна доля і цієї сім’ї. Загине майже вся, крім Яшки. Вкинуть фашисти у полум’я підпаленої хати навіть восьмимісячне немовля. Піде за ним мати – Катерина…
Ціла низка персонажів пройде перед очима глядачів. Чимало з них знайде смерть у своєму хуторі, серед попелищ. Жахливі сцени розбою гітлерівців. Але не страх в очах бачать гітлерівці, а смертельну ненависть. Вражає їх відчайдушний опір радянських людей. Несамовито стискує горло ворога Лука, аж чутно, як тріщать кістки. Б’ють його, поливають бензином, підпалюють. Однак встає у повен ріст одноногий месник. Скаче людина-смолоскип до найближчого ворога – кореспондента фашистської газетки, не відчуває куль, стискує з останніх сил. Йде і старий дід Катеринка голіруч на фашистів. Падає від свинцю, що впивається в груди. Очі востаннє дивляться у небо: то не півень летить над ним, то душа його піднімається угору. Останнє, що бачила стара Меланка, теж був півень.
Не розповісти весь сюжет фільму, та й потреби немає. Глядачі невдовзі матимуть змогу переглянути його. Зазначу лише, що у кінокартині зустрінуться вони з багатьма образами, чітко вимальованими ав­торами. Мотря з Торбою, Півпарубка, трійка радянських десантників, інші – їх чимало. Всього у фільмі 65 ролей: із них 14 – головних.
Окремо про дітей. Вони живуть, борються і вмирають разом із батьками. Є у кінокартині такий епізод. Під час так званого «шоколадного полювання», влаштованого фашис­тами, гине Льонька. Діти хоронять восьмирічного сина партизана. «Давайте прощатись, товариші, – говорить Яшка Чернега, – спи спокійно, дорогий товаришу»… А дівчинка Варя продовжує: «Коли виросту, посію я у синьому небі ліс, щоб був він на землі і на небі, щоб було де сховатись партизанам…». Клянуться діти, яких дорослими зробила війна, у вірності Вітчизні.
А відомстить підлому Вільготі онук Луки і син Якова – п’ятнадцятирічний Сашко. Розпізнає його звіряче єство і здійснить вирок самотужки. За батьків, земляків, дітей страш­ного 1943-го…
…Пощастило мені. Останній день зйомок виявився найбільш ціка­-вим. Про це говорили і самі автори фільму.
Над Гелетиною – дим пожеж. Пра­цюють піротехніки. Юрій Ільєнко з колегами востаннє репетирує епізод помсти Луки. Лунає команда, черкають сірники. Полум’я охоп­-лює каскадерів. «Стоп!». Ще один дубль. Ось Лука (актор Михайло Голубович) скаче на одній нозі, повідомляє людей про небезпеку. Піз­ніше він із майстерно загримованим під опіки обличчям, аж лячно дивитись, з палаючою шинеллю і шапкою, смертельними кліщами стискує ворога в «обіймах». Заходить у палаючу хату Катерина – відома співачка Ніна Матвієнко. Скривавленою, побитою виповзає нав­колішки з хати Меланка – акторка Майя Булгакова.
Сцени змінюють одна одну. Падає від кулі гітлерівців маленька дівчинка, тікають у поле хлопчаки. Навздогін – постріли. Переламується навпіл один із них. Палають дахи. Лунають команди. Терпляче очікують своєї черги актори, готові до всього помічники, пожежники, лікарі. Знімається кіно.
Пощастило мені. Довелося порозмовляти з багатьма причетними до створення фільму.
– Ледь вуса не повиривали, коли грим знімали, – жартівливо скаржиться народний артист УРСР Михайло Голубович. – Ач, і вії присмалились. – Актор розповів, що це його п’ятдесятий фільм. Через кілька днів їде в Афганістан. Виступатиме перед воїнами-інтернаціона­лістами: хто зна, може, знадобиться для нової ролі.
Журно дивиться на палаючу хату народна артистка Ніна Митрофанівна Матвієнко. Що думає вона? Про образ Катерини, такий близький їй: виросла у сім’ї, де було одинадцятеро, у самої троє, грає матір шістьох. Так і є. Губи ледь шепочуть: «Це жахливо! Як мир потрібен!».
– Ви звідки? – зненацька запи­тує мене заслужена артистка СРСР Майя Григорівна Булгакова. – З Ка­м’янця? Гарне місто, я вже бувала в ньому. – По хвильці додає. – Бачите моє обличчя. Грим стягнув шкіру, говорити важко, очі скувало. А, вірите, це моє життя. Важка праця, всі­ляке бувало. Це мій, мабуть, 160-й фільм. Але нізащо не проміняла б свою долю на іншу.
З багатьма знайомими актора­-ми зустрінеться глядач у фільмі. Василя Вільготу майстерно зіграв народний артист УРСР Лесь Сердюк. У картині зайняті київські ак­тори Віктор Демерташ, Людмила Єфіменко, студентка Ольга Сумська. Помічник режисера Сергій Галетій виконує роль поліцая Юрка. (Сергій добряче поміг мені одразу увійти у кінематографічну «кухню»). Роль міліціонера зіграв московсь­кий артист Борис Галкін, який з ус­піхом знімався у фільмах про при­годи десантників. Серед акторів – школярі з Києва. Але більшість з міста, зокрема Андрійко Брозянський, Іринка Соколовська, Оленка Стринатко та інші.
Зустрічі, розмови… Тепло говорили члени знімальної групи про допомогу, яку надали їм радгосп імені Свердлова, виконком сільської ради. Просили передати подяку директору радгоспу Іванові Петровичу Трикулічу і голові сільради Михайлові Васильовичу Корнієнку. Допомогли вони кіномитцям. По­стачали підводами, худобою, дровами, цеглою, різною всячиною, потрібною для зйомок. Працювали тут і люди з Дерев’яного. (Зазначу, що і місцеві керівники теж вдячні кіне­матографістам: мають тепер насипану дорогу до Гелетини, є змога проїхати через ліс до Гелетини з боку Суржинців).
Була зустріч із «батьком» фільму. Без нього не жили б на екрані герої хутора. З письменником Євгеном Гуцалом познайомився, коли ходив, оглядаючи місця зйомок. Він розповів, що фільм створено за мотивами його повістей «Мертва зона», «Княжа гора», «З вогню воскресли», а також оповідань «Озброєні діти» і «Постріл опівночі». Спокійний Євген Пилипович за долю кінокартини: Юрій Ільєнко знає свою справу доб­ре, знають його добре у країні та за кордоном.
Непомітно день закінчує свій біг. Ніби і не було холодного вітру, багнюки під ногами: пролетів на одному подихові.
Останні метри плівки. Кілька­надцять гітлерівців біжать на нас, спалахують пострілами отвори їх зброї… «Все!» – лунає команда режисера-постановника і оператора. Юрій Герасимович, розпашілий від роботи, легко вибігає на пагорб, крокує до машин.
– Втомився, – кидає мені по дорозі. Що це? Натяк на мою присутність, мовляв, не треба запитань?
Я й не запитую: лише мовчки йду по­руч. Юрій Герасимович зненацька зу­пиняється. – Про що цей фільм? Вгадав думку? Одним реченням не скажеш…
Усе. Попрощавшись, крокую у юрбі до автобусів. Озираюсь: Юрій Ільєнко вже сидить у «Ниві». Як може змінятись людина за одну мить! Блідість проступила крізь шкіру, очі втомлено дивляться у далечінь.
Хто злічить, скільки краплин крові вклав митець сьогодні у свій твір? Назавтра він знову буде у пошуках потрібного кадру, мізансцен. А сьогодні? Відпочинок, спокій? Відносний, звичайно. По-доброму зазд­римо цій людині: вона знайшла і
робить свою справу. Всім би отак, всією душею.