Вівторок, 03 Серпня 2021 р.

ЗОЛОТА КАРЕТА ГУМОРУ

(Ученому і поетові-гумористу – 80)

Що відчуває людина у 80? Звіти про свій шлях, досягнення та злети на ньому вже підсумовано в час відзначення і 60-річного, і 70-річного ювілеїв. Але не буду для спокою в серці вникати в переживання і почуття вісімдесятирічного ювілянта. Бо саме стільки виповнюється професорові Віталію НЕЧИТАЙЛОВІ.


Віталій Васильович народився 7 червня 1941 р. в с. Пилипівка Чуднівського району Житомирської області. Закінчив П’ятківську середню школу, Хустське культосвітнє училище на Закарпатті, а 1968 р. – історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. У 1968-1972 рр. працював інструктором Ізяславського рай­кому КПУ, потім – завучем школи, науковим співробітником Інс­титуту сус­пільних наук АН УРСР у Львові. Захистивши 1977 р. кандидатську ди­сертацію, через рік, у серпні 1978 р., повернувся в рідний виш, де працював на різних посадах: старшого викладача, доцента, завідувача кафедри, професора. Наприкінці 2006 р. і став доктором історичних наук. Член Національної спілки письменників України. Лауреат обласних літературних премій імені Володимира Булаєнка (1966) та імені Микити Годованця (1996). Автор збірок лірики «Зимовий покіс», «Сонце купається в житі», сатири та гумору «Шовкові віжки», «Суниця в кропиві», «Любасні фокуси», «Золота карета».


У цього незвичайного чоловіка в незвичайний спосіб поєдналися гумор, поетичний і письменницький хист та здатність до дослідницької роботи. Ще в студентські роки ми до нестриму сміялися, коли Віталій читав про пригоди Тараса Бульби в Ка­м’янці-Подільському зі сцени інс­титутської самодіяльності.
Після закінчення наших студій я зустрівся з Віталієм через декілька років, коли він уже був завідувачем кафедри. Пам’ятаю, нам потрібно було скласти якийсь звіт, котрий від нас вимагали тогочасні ідеологічні працівники з обласного центру. І тут розігралася гумористична сценка, яка не могла в той час безкарно втілитися у віршовані рядки. Ми внутрішньо посміхалися, коли творили явну «липу». Але так треба було, адресати теж не при­скіпувалися до нашої писанини, бо жили ми в той час, коли писалося одне, робилося ін­ше, а думки в голові роїлися такі, що ніякий екстрасенс би їх не розгадав. Так нас навчила Система. Більшість сміялася над цим світовим безглуздям лише глибоко в надрах своєї свідомості.

Так і жили ми – достоту,
Як у плоті лоза.
Кожен окремо «проти».
Всі – одностайно «за».

Проте гуморески Віталія з’являлися, і не раз, у місцевій пресі, а згодом – і окремими збірками; вони завжди викликали і пос­мішку, і нестримний сміх у певних моментах, їх завжди із задоволенням читали, давали читати іншим, спільно дивуючись гостротою Віталієвого слова, дотепністю його гумору. Кожен думав щось своє, читаючи рядки творчого натхнення автора, але сміх говорив про те, що автор влучає у ціль.
Я не знаю, хто видумав небилицю про пригоду царя Петра І з капелюхом біля Вітряної брами, але добре знаю, що не обі­йшлося тут без творців тих міфів, якими забивали нам голову від раннього дитинства. Пам’ятаю, як на якомусь святі міста учні школи №1 несли портрет цього душителя України, як подекуди в історичних кабінетах шкіл парсуна лютого монарха займала почесне місце. На запитання, чому така пошанів­ка цьому деспоту, мені відповідали, дивуючись із мого запитання: «Бо він великий політичний діяч». Сумнівний діяч і сумнівні його реформи. Бо навіть могутня більшовицька цензура не могла нічого вдіяти проти фак­тів і не вилучила слова Т.Шевченка з поеми «Сон»: «Це той Первий, що розпинав нашу Україну…». Щодо історії про Пет­ра І і Кам’янець Віталій Нечи­тайло написав гумореску «Ка­пелюх». Всього декілька слів, кілька рядків – і звичний образ могутнього імператора втрачає свій блиск.

У Кам’янці на Поділлі
Спинивсь імператор.
Нужду справив, на фортецю
Витріщивсь банькато,
Розпустив у здивуванні
Августійші вуха,
А тим часом з царя протяг
Зірвав капелюха,
Покотив його у браму
І кинув за валом.
Тую браму кам’янчани –
Вітряна назвали.
Не Петрова і не Царська –
Вітряна та й годі…

Ще раз повернемось до Шевченка, коли він у тому ж самому творі та у тому ж самому місці з болем і обуренням пише про іншу найяснішу особу, Катерину ІІ, і її дії щодо України: «а Вторая доконала вдову сиротину». Ця ж думка звучить і у Нечитайла: «Сколупнула німка Січ, спалила до цурки». На жаль, «коміки-придурки», як він пише, будуть і далі плести нісенітниці біля Вітряної брами, «смердючки» – запопадливо вислужуватись перед московськими «благодійниками» на телевізійних екранах, звихнуті монархісти – ставити па­м’ятники імператриці-шльондрі не лише в Одесі, а комуністи, очманілі від величі «батька всіх народів», – намагатися відкривати йому пам’ятники. І ще не одна гумореска потрібна від усіх гумористів України, щоб виліку­вати оті огидні гнійники на тілі та в душах нашого суспільства.
Дістається від Нечитайла і тому безпросвітному, темному головотяпству, яке оточує нас з усіх боків. Із пліток, яких у Ка­м’янці не бракує, можна зібрати цілі колекції. Наприклад, вам скажуть, що турки під Замковим мостом сховали корону і золоту карету, інші примусять повірити, що там прикопана скриня з коштовним камінням, ще інші вам повідомлять, що там мішок золота. Отож, людям, і ніби грамотним, і ніби освіченим, що наслухалися цих розповідей, захотілося якогось дня розбагатіти «на халяву». І взялися «круті хлопці й мужі кам’янецькі» шукати «золото, карету і взагалі ба­гатющі скарби, що їх, тікаючи, турки закопали», – відгукнувся Нечитайло гуморескою «Золота карета».

П’ять прожекторів могутніх
з понтонного полку
так світили, що за милю
було видно голку.
Та на дні, окрім каміння
і рака старого,
що пролежав сотню років,
не було нічого.

Ніщо не сховається від спостережливого ока Нечитайла і його вбивчої характеристики, короткої, але слушної та місткої. Бо ж маємо ми народних депутатів, що забезпечили собі недоторканність, а обранцям своїм – високі тарифи, низькі пенсії, несправедливі суди. Маємо ми мовні проблеми, видумані тими ж депутатами для свого щастя: ви собі, мовляв, чубтеся чи з приводу мови, чи з приводу героїв України, а в наші приватно-депутатські справи не лізь­-те. І до цього ж: хоча очільниця Прогресивної соціалістичної партії України Наталя Вітренко вже на сьогодні пенсіонерка, але ми можемо пригадати, скільки шкоди вона завдала своєю по­літичною діяльністю. На це в той момент Віталій влучно прореагував тим, що вона «до пояса прогресивна, а вище – червона», яка би Україну проміняла сьогодні ж, не думаючи довго, за високі ленінські ідеї та великі гроші. Сміх сміхом, але думка щоразу спливає в мізках, коли читаєш вбивчі рядки професора-поета: чи позбудемось ми колись отієї гидоти?
Тож хочеться побажати Віталієві не мати втоми у свої 80, а творити ще довго, аби через багато років упевнено скласти ще не один звіт про свої такі потрібні нам усім труди і дні.
Отже, думка, слово письменника і науковця працюють, промивають очі невидющим, пробуджують їх до свідомої дії.

Едуард КРИЛОВ, член Національної спілки журналістів України.