ОДИН ЗІ СТАРІЙШИН УКРАЇНСЬКОГО ІНТЕРНЕТУ

13 червня виповнюється 20 років найстарішому краєзнавчому сайту країни «Замки і храми України». Це – некомерційний cайт, що підтримується фактично силами і енту­зіазмом однієї людини – Ірини ПУСТИННІКОВОЇ. З її цікавими публікаціями добре знайомі читачі «Подолянина». Захопливі розповіді про культурне та історичне надбання нашого краю користуються заслуженою повагою та любов’ю читачів. І не тільки наших. Ірина співпрацює з такими відомими в Україні виданнями, як «Фокус», «Кореспондент», «Локальна історія», «Країна». Напередодні ювілею виплеканої нею майже енциклопедії українських пам’яток ми розпитали нашу колегу і невтомну мандрівницю про те, як створювався сайт, чому некомерційний, і які унікальні речі містить.

– Ірино, як виникла ідея створення сайту «Замки і храми України»? І чому саме ця тема тебе захопила?
– «Тема захопила» – це більше про усвідомлений, можливо, дорослий вибір. А мій захват від архітектури зі мною завжди, з раннього дитинства. Тут велика заслуга і родини. З садочка №21 мене часто забирав дідусь. І хоча це було зовсім не по дорозі, часом ми поверталися додому через Старе місто – дідусь його дуже любив. Якщо уявити траєкторію моїх щоденних походів «дім – садок – дім», то вийде трикутник: витягнута в струну гіпотенуза проспекту вран­ці, броунівський рух дитя­чого майданчика вдень, два катети, до фортеці та звідти додому, перерізані стрічкою Смотрича, ввечері. Уявний центр трикутника – напевно, в районі Поль­ського ринку.
«Дивися, тут, перед Ратушею, колись Устима Кармалюка карали сотнею різок! А о-о-он там, біля вір­менського торгового дому – будівля колишньої духовної семінарії.
Її закінчив не лише батько Федора Достоєвського Михайло, а й мій улюблений поет Степан Руданський». Дідусь, Михайло Никифорович Бродюк, сирота і учительський син, не був істориком. Усю молодість він пробув мічманом підлодки «Малютка» на Льодовитому океані. Возив лендліз з Америки, перехворів на Півночі цингою, бував в Японії, але дуже любив Кам’янець. Мама, Наталія Михайлівна Пустиннікова, зі школи займалася туризмом, багато їздила країною з туристичним гуртком. У дорослому віці вже часто бувала у відрядженнях, а ще старалася не пропускати тури вихідного дня від її заводу «Електроприлад», де працювала інженеркою. І мене теж брала з собою. Львів, Коломия, Шацьк, Рахів, Яремче, Почаїв і Кременець – з багатьма цікавими місцями я познайомилася саме в таких поїздках.
З усіх своїх мандрів мама приво­зила додому стоси путівників. І я зростала серед цих книжок, обожнювала їх гортати і мріяти про манд­ри. Плюс ми родиною часто їздили в сусідню Молдову, бували у Хотині, Чернівцях, вибиралися у Крим влітку. Мама розповідає, що вже років із чотирьох на всіх екскурсіях я вставала якнайближче до екскурсоводів і уважно слухала – мені справді було цікаво. До речі, ця моя закоханість у мозаїки радянської доби – теж родом із дитинства. Мене змалечку приваблювали мозаїчні зупинки чи панно на будинках культури. Я навіть мріяла: коли виросту, працювати на залізничному переїзді в Молдові. Там десь побачила таку станційну будочку, всю в мозаїках, і уявляла собі, як круто сидіти в такій хатинці цілий день і проводжати прапорцем потяги.
У дев’яності, в часи тотальної нужденності, подорожі закінчилися. Навіть вибратися раз на рік у Чернівці було за велике свято. Коли мій перший чоловік, Сергій Гнап, 1997 року отримав права, почався новий етап мого життя. Перша подорож була зовсім простенькою за маршрутом: Скала-Подільська – Чортків – Бучач. Коли повернулися додому, я раптово побачила своє відображення у дзеркалі: очі мої горіли від щастя. Стільки відкриттів, стільки радості принесла та поїздка, що від­разу захотілося ще і ще. Ми почали їздити Західною Україною і досліджувати її. Всю свою крихітну вчительську зарплатню я витрачала на книги, бензин і фотоплівку. На їжі та одязі економила. В часи, коли не те що Google Maps не було, а й карти-двокілометрівки були скаженим дефіцитом, я зі збільшувальним склом у руці просиджувала над картами зі старого 17-томника УРЕ, щоб знайти, де ж та Долина із залишками замку, де ті Кудринці. Годинами сиділа в бібліотеках міста – була записана в декілька. Все, що здавалося важливим, записувала в товсті зошити з університетськими конспектами. І дуже хотіла ділитися враженнями про подорожі. Тож коли в Кам’янці 2000 р. з’явився інтернет, я залишила на львівському пошуковику Інтернетрі (був тоді такий) оголошення: «Бачила понад 70 українських замків. Розкажу, що, де, коли і як». Оголошення побачив інженер із Хмельницького Валерій Напіткин (нині це знаний геральдист та активіст зі Славути) і написав мені, чи не думала я створити сайт.
Я не думала – до того. Але ідея здалася мені цікавою.

– Як довго тривала підготовча робота? Помічники були?
– Валерій взявся оцифрувати мої фотографії, я засіла за написання текстів. Було літо 2000 року. Через рік, коли багато що вже було підготовлено, я натрапила на конст­руктор сайтів від Narod.ru. З їхніми болванками сторінку можна було створити за декілька хвилин. Так, у червні 2001 року народився сайт mycastles. Перші сторінки на ньому були про замки у Підгірцях та Олеську. Спочатку – як і багато хто з новачків – я додавала на сайт не лише тексти, карти і фото, а й анімовані гіфки. Той перший сайт – він блимав блискавками і падав дощем. Та вистачило розуміння, що тема занадто крута, щоб прикрашати її дешевою анімацією.
Коли сайт з’явився, мене розпирала гордість. Усім хотілося показати: дивіться, що в мене є! Я і показувала знайомим. У 99% випадків вони крутили пальцем біля скро­ні й запитували: «Ну, і навіщо воно тобі?». Воно було мені треба – і тоді, і тепер. 20 років по тому.
І я дуже вдячна людям, котрим це теж потрібно. З 2005 року мій сайт хостить львівська веб-дизай­нерка та програмістка Мар’яна Рожанківська. Дизайн мого сайту нині вже досить застарілий. Та Мар’яна обіцяє все ж оновити «Замки і храми» найближчим часом. Сподіваюся, так і станеться. 2020 р. вдалося спільнокоштом дозбирати суму, необхідну для купівлі нового дрона, бо старий на той час уже був зовсім зламаний. Я дуже вдячна людям, котрі читають мене, котрі допомогли з дроном.

– Скільки населених пунктів охоплюють публікації?
– Ой, це важке запитання. Я ніколи не вела підрахунку населених пунктів на сайті. Сьогодні на cast­les.com.ua понад 2000 сторінок. От, пішла перевірила: 5 червня я додала на «Замки і храми» сторінку про Юзіно, модерновий фільварок графів Потоцьких з Антонінів. Ця сторінка має номер 2144. Загалом на сайті, думаю, близько півтори тисячі міст і сіл.

– А скільки пам’яток?
– Ой, тисячі. Я, правда, не дуже люблю всю цю бухгалтерію: бачила стільки-то замків, стільки-то ратуш, стільки-то костелів. Я це роблю не задля рекордів. І жодного життя не вистачить, аби об’їздити та описати всі цікавинки країни. Я шукаю візуальну красу. Я просто залежна від неї. Тому можу в певні місця повертатися десятки разів, як у той же Бучач чи Чернівці.

– На сайті є рубрика топ-13, де представлений хіт-парад споруд. Чим керувалася при виборі та чому саме 13?
– От якраз цій сторінці 20 років, і з того часу вона не змінювалася. Треба її видалити, напевно, це лише імпульс 20 із чимось-річної мене, котрий давно вже змінився.

– А яка ж улюблена? Ну, крім Кам’янця, звісно.
– Коли мене запитують про таке, я кажу, що Кам’янець – улюблене місце на планеті, а Чернівці – улюб­лене місто. Я справді дуже люблю буковинську столицю. Саме про Чернівецьку область у мене ви­йшло найбільше книг. Це і перша моя книга «Чернівці для небайдужих» 2006 р., і «9 маршрутів Буковиною» 2010-го, і альбом «Буковинська Маланка» 2015-го, і перший в Україні путівник із подієвого туризму «Буковинські Маланки» (2018), і презентаційний фотоальбом «Буковина» (2020), і путівник Чернівцями та Хотином від видавництва «Фоліо» (вони поки що доступні лише в електронному вигляді, але редакція обережно стверджує, що влітку цього року, можливо, з’являться і на папері). Крім того, завжди хочу до Чорткова чи Бережан, дуже люблю Хуст і Берегове. Ще у вічних фаворитах – Кудринці та Сидорів.

– Перш ніж писати про якусь пам’ятку, який алгоритм дій? Їдеш сама спочатку чи вивчаєш джерела і тоді розумієш, що треба їхати?
– Класне запитання! Коли я починала їздити, вже знала всю теорію – де в нас що. Але для мене дуже важливо було залишатися Колумбом. Першовідкривачем – власне. Ми всі подорожуємо, щоб відкривати собі світ. У часи, коли фахові видання були рідкістю, а картинки в них були тьмяними, крихітними і чорно-білими, залишатися піонером було легше. Пам’ятаю, як у листопаді 1998 р. у Чорткові вдалося в книгарні придбати перший (і, на жаль, останній) том Енциклопедії української культури. Літери з А до В. І посередині – стаття про Бережани. В яких є замок, ратуша, купа храмів, і в яких я на той час ще не була. То до грудня 1999 р., коли я таки побачила Бережани на власні очі, ті сторінки в енциклопедії були закриті скріпками. Дуже не хотілося псувати собі сюрприз.
Бувало й так, що про пам’ятки мені розповідали попутники – я ж багато подорожувала автостопом та рейсовими автобусами (це 2004-2012 рр.). І часом люди солов’ями заливаються, описуючи церкву небесної краси в рідному селі, а приїдеш у ті Дем’янківці чи Калиню і дивуєшся: справді, оця синодалка – така вам гарна? Але ж так, їм гарна, бо рідна. Якось узимку 2008 р. я їхала в купе з поважним паном та його сином-підлітком. Пан виявився сільським головою з Черкащини. І розповів мені про замок у сусідньому селі. Я поблажливо кивнула: а, Тальне, була, бачила. Виявилося, не Тальне, а прегарний неоготичний палац Даховських у Леськовому. Найзнаменитіший дослідник наших палаців поляк Роман Афтаназі у своїй 11-томній праці «Історія резиденцій на кресах Речі Посполитої» писав, що споруда повністю знищена у війну. У квітні того ж року я добралася (автобус, електричка, потяг, автобус, таксі) до Леськового – і ось він, замок, як із казки, справжній, перед очима. Моя сторінка про Леськове була першим описом споруди в українському інтернеті – власне, як і про десятки інших місць.

– Яка знахідка тебе вразила найбільше за ці 20 років?
– Усе одно найголовнішою, найулюбленішою залишається Червоногруд, котрий часто помилково на­зивають Червоногородом. Фото­генічні руїни маєтку Понінських в урочищі Червоному в Заліщиць­кому районі Тернопільщини нині супер-популярний екскурсійний марш­рут. Але 20+ років тому про місце знали лише місцеві. У грудні 1999 р. ми із Сергієм потрапили на день до Кракова. І у книгарні «Одеон» біля Маріацького костелу ме­ні трапився прекрасний альбом з аерофотографіями наших замків – «Polske warownie na Wschodie» авторства Анжея Буяка, фотографа Папи Римського Івана-Павла ІІ. Серед знайомих давно Добромиля чи Золочева вразила фотографія: зелений кратер, а в ньому – дві біло­сніжні башти. І підпис: «Червоногруд». Червоноград по-нашому. Подумалося: ого, шахтарське містечко на Львівщині. Коли я ще туди доберуся? Книга коштувала непідйомні 24 долари, тож я обмежилася лише її переглядом. Уже в Ка­м’янці почала шукати інформацію – по реченню, по натяках якихось у журналі «Пам’ятки архітектури». Знову ж дослідження карт – крихітної Тернопільщини з 17-томника УРЕ, карти Гійома Левассера де Боплана з його творів. Так народилася підозра, що омріяний Червоногруд не так уже й далеко від мене. Я подарувала його собі на 8 березня 2000 року. І до нього від рідного порога було рівно 100 км.
А вже за декілька років пан Сергій Трубчанінов дорікнув мені, що завдяки сайту про місце дізналися тисячі – й тепер там сміття, бедлам та натовпи (смайлик).

– А пригода під час мандрівки в пошуках інформації?
– Ой, вони були переважно неприємного штибу і пов’язані з тим, що ми живемо в казково красиво­му краї без зручного сполучення. Спробуйте вибратися ввечері до Кам’янця хоча б із Чорткова. А з пошуками інформації – хіба курйози. У серпні 2007 р. я шукала в Озаринцях біля Могилева-Подільського руїни замку. Запитувала про дорогу вісім місцевих мешканців. Ві­сім! Вжила весь лексикон, який був: замок, фортеця, руїни, розвалини, башта, розвалини башти тощо. Міс­цеві продовжували стверджувати, що немає в селі нічого такого. Я таки знайшла пагорб із замковими розвалинами. І коли вже поверталася пішки на трасу, бабуся, котру я запитувала другою, зупинила мене голосним криком: «А може, то ви КРЕПОСТЬ шукали? Крепость у нас є. А то ви «башта», а башти нема! Крепость є». Так само жителі се­ла Долини на Тернопільщини запевняли мене, що розвалин замку в них немає. Запевняли, стоячи біля самісіньких розвалин. Байдужість до власної історії в нас таки катастрофічна. І це біда.

– Привидів у замках бачила? Чи все обходиться легендами?
– Та я матеріалістка і атеїстка, тому тут усе дуже сухо й нецікаво: не бачила.

– Мандруєш ти не тільки Украї­ною, а й іншими країнами? Яка приносить найбільше натхнення? І в скількох побувала?
– Так, стараюся. Добре, що є лоукости, які роблять вилазки за кордон дешевшими за подорожі Україною. Була десь у 35 країнах, правда, в кількох проїздом. Найулюбленіші, крім України, – Німеччина, Румунія та Австрія. Бо це свято для ока, захмарна мальовничість (у всіх трьох), доступні ціни (принаймні у Румунії та Німеччині), абсолютна логічність (німецький козир, дуже помічний для мандрівників) і гори. Їжджу завжди лише на 3-4 дні, обираю найдешевші на момент напрямки. Маю лише рюкзак, без багажу. Люблю Європу. Колись у Шрі-Ланці остаточно зрозуміла, що Схід я не розумію. Оскільки я досить серйозно цікавлюся маланкарською традицією України, багато років досліджую зв’язки наших Маланок з європейськими карнавалами. Бачила численні переберії Австрії, Польщі, Румунії, Німеччини, і в планах ще Болгарія та Словенія. Їжджу за свої, тому це завжди режим суворої економії. Але враження – вони безцінні. І не важливо, що жити доводиться у хостелі на околиці чи харчуватися продуктами з супермаркетівського розпродажу.

– Публікації на сайті завжди гарно проілюстровані, а тепер ще й оновлюються завдяки користуванню дроном. Фотоальбом не думаєш видати?
– Я залюбки. Я не пишу в стіл, завжди готова до співпраці, якщо є пропозиції. У мене справді бага­то свіжого небесного матеріалу з Закарпаття, Поділля чи Галичини.
Є мрія: хочеться видати книгу про диваків, які століттями рухали історію Західної України. Про Бернарда Претвича, останнього мисливця на єдинорогів; про Шарля де Нассау та Яна де Вітте, піонерів нашого повітроплавання; про геніального Яна Потоцького, першого подоляка, котрий піднявся в небо, про масонські потуги Каліостро у Сутківцях і про багатьох інших. Київські видавництва не цікавляться настільки локальними історіями. Але вони насправді яскраві. Можливо, варто дізнатися, чи немає в нас програми підтримки локального книговидавництва, як це є у Чернівецькій області. А щодо дрона, то я була першою дроноводкою Кам’янця. Літаю коптером із 2015 року.

– Ірино, а чому сайт досі не­комерційний? Наразі таке мало хто може собі дозволити. Наскільки щедрою буває допомога однодумців, і чи є вона вза­галі?
– Та насправді всі можуть собі таке дозволити, просто не хочуть. Хостинг і доменне ім’я – це кілька сотень гривень раз на рік. А чому «Замки і храми України» некомерційні… Ох! Я відразу була проти рек­лами на сайті: банери відволікають (принаймні мене), заважають, за­смічують сторінки. І раніше я могла собі це дозволити, адже прожила 15 років у анекдотичному статусі «дружини програміста». Були пропозиції і розміщати рекламу, і редагувати туристичний київський журнал, і стати ведучою декількох телепрограм про подорожі, але я всім відмовляла, мені було достатньо сайту, а заробляти я ніколи не вміла. Коли ж мій другий шлюб розпався, я опинилася вже не у такому веселому статусі «біля розбитого корита». Заради чоловіка покинула свого часу роботу. І у зрілому вже віці опинилася і без партне­ра по життю, і без стабільного доходу. Сьогодні я б і не проти розміщати рекламу – тільки пропозицій уже немає. Увага тепер на блогерах. А «Замки і храми» – динозавр UA-нету. В Україні сайти справді стільки не живуть.

– Чи вийде якась ювілейна публікація на сайті та чому буде присвячена?
– Ні, я завжди волію бути в тіні й не дуже відсвічувати. Особливості характеру: мені комфортніше без фанфар.